– Ось, хлопці, ваш чек. На почин. І мій телефон. Скоро побачимось!

Джул був дуже збуджений, ніби натрапив на золоту жилу на Клондайку. Він танцював над моїми ескізами:

– Треба зробити так, щоб вона запала на скло! Ми реально можемо бути забезпечені роботою на півроку! І ще якою роботою! Може, до дизайнерського журналу потрапимо…

Тоді мені сяйнула думка: усе своє попереднє життя я був переконаний, що талановитому художнику замовлення сипатимуться на голову, як манна небесна іудеям у пустелі. Але ж є ТАЛАНТ, а є МЕНЕДЖМЕНТ цього таланту! Історія з місіс Х’юстон (яка таки забезпечила майстерню замовленнями на півроку) мене навчила: без уміння втілити ідею в ескіз, тоді – в матеріал, а потім продати цю ідею – нічого не зрушиться з місця, будь ти Донателло чи Марк Твен!

– Найголовніше в менеджменті, – повчав Джул того ж дня, – контроль. Узагалі й у житті теж. Довєряй, но провєряй! Втратиш контроль над грошима – прощавай, життя. Втратив контроль над життям – прощавайте, гроші… Вони, як блізнєци-братья – партія і Лєнін! – жартував Джул, демонструючи обізнаність з поезією Маяковського.

– Заробити гроші і не пересваритися, бо тоді припинемо робити гроші, – ось наш менеджмент і наш девіз! – підспівував Майкл.

– Хоча, сказати правду, найголовніший контроль над собою – це твої життєві принципи, – філософствував Джул. – Ми з Майклом євреї, іудеї, ти українець і православний. Кожен з нас повинен віддавати Богові те, чим Він нас наділяє. Ми віддаємо на синагогу. Навіть сьогодні, от зараз, ми з тобою, православним, ділимось інформацією, своїм досвідом, за який набили стільки шишок. А років через п’ять-десять – і ти нас згадаєш добрим словом. «Незлим, тихим словом», – старанно вимовив Джул моєю мовою слова Поета. – Х-ха! А ти думав, я простий собі неграмотний єврей з бувшого Союзу?

Без сумніву, мене вразила така ерудиція. Далеко від України. Цілий день я ходив під враженням від Джулових слів, як і від усього, що відбулося. А коли повертався додому через міст над Гудзоном, то дивився з вікна вагона метро на Мангеттен з його мільйонами вогнів, на близнюків торгового центру, а в голові звучав «Заповіт» Поета. «Не забудьте пом’янути…» Ізсередини, десь глибоко в грудях точила ностальгія, яка ніколи тут на чужині мене так і не відпускала…

Нью-Йорк! Яке чудове місто! Різноманітне, творче, швидке, романтичне, веселе, безнадійне, інформативне, наснажуюче – список можна продовжувати без кінця. У Нью-Йорку ніколи не занудьгуєш, це місто ніколи не спить. Це – енергетичний центр країни. Тут можна зустріти людей звідусіль, з усіх світів і континентів. З найвищої точки міста, будинку Емпайр Стейт завжди бачиш світ, у якому все можливе. Кожне людське життя, кожна мрія може розквітнути тут, як чарівна квітка папороті. Можливе все. І це хитросплетіння доль, настроїв, історій, життів і подій зветься – Нью-Йорк…

На під’їзді до Нью-Йорка краєвид заворожує. Хтось назвав його – технологічне диво світу. Спершу він виростає на обрії, маленький такий собі дитячий конструктор. Тоді розростається на очах, полонить свідомість і вже не відпускає. Пропливає праворуч, і ти прикипаєш поглядом до громадь будівель, каньйонів вулиць, кольорів, гри світла й тіні, блиску ріки… Сталеве гроно хмарочоса Крайслера невідворотно завжди нагадує – краса врятує світ… Бо хтось вибрав таки створити красу і гармонію форми замість квадрата, гроно – замість майданчика для гвинтокрила. Напевне, дуже непрактичний був архітектор.

Є в міста й інша сторона. Для пересічного іммігранта тут існує свого роду планка, вище якої стрибнути важко. Мегаполіс, як гігантський магніт, утримує тебе в обіймах своїх хмарочосів. Якщо крутитися постійно серед своїх, то англійська може й не знадобитися.

Життя розпоряджалося моєю долею за своїми правилами і виштовхувало з міста, яке я вже встиг глибоко і щиро полюбити. Десь у душі я відчував, що Нью-Йорк – ще не вся Америка, і якщо хочу насправді побачити й відчути цю країну, маю їхати з мегаполіса. Моя дружина після довгих пошуків і переговорів знайшла роботу за покликанням. Ми переїздили до штату Коннектикут. Наш новий дім був всього за кілька годин від міста посеред великого лісу з дикими звірами, деревами, озерами, чистим повітрям. Повна протилежність супермісту.

Дуже не хотілося покидати майстерню на Брукліні. Я розраховував їздити до Нью-Йорка два-три рази на тиждень. Виконував би свою творчу роботу і повертався у лісовий рай над озером. За кілька тижнів повідомив Майклові й Джулу про наш переїзд і запропонував свій план. Новина підкосила моїх босів, хоч виду вони й не подали. Розраховували на тривалу співпрацю, а вийшло інакше. Їх цікавить людина в майстерні на постійній роботі, бо коштів на двох робітників не вистачає.

Після емоційної тривалої дискусії на хіврі, боси як зазвичай дійшли згоди:

– У нас така ситуація, що ми не можемо дати тобі роботу на два дні. Або залишайся на повний тиждень, або ми шукаємо нового художника.

Я попросив кілька днів подумати. Чесно кажучи, й не чекав такого крутого повороту подій, але бізнес для босів переважував усі сантименти. З Нью-Йорком довелося прощатись. Хіба я знав, що повернусь у це дивовижне місто тільки через десять років уже зовсім іншою людиною?

Подумавши кілька днів, наша сім’я таки знялася з місця. Замість мене в «Скляний Палац» прийшов працювати ювелір Юра з Пітера. Я розказав йому все, що знав, потиснув руку й отримав останній чек. Той чек виявився останньою зарплатнею з роботи на когось у моїй американській епопеї. Увечері ми відкоркували пляшку каліфорнійського вина і випили за Свободу. Наступного ранку завантажили пожитки в багажник старенького бордового «Конкорда» й уже не зупиняючись вирушили за покликом своєї Долі. (Зізнаюсь, усе ж таки зупинились по дорозі з Нью-Йорка… У МакДоналдсі… Купили каву і два чизбургери.)

З того подорожнього МакДоналдса у нас почався період скитань. За два роки нам довелось змінити місце проживання одинадцять разів. Ми возили виставки скульптури і графіки по всьому середньому заходу, організовували покази, знайомились із галерейниками і поціновувачами мистецтв. Сяк-так вдавалось виживати. До того часу вже отримали офіційний дозвіл на роботу, але влаштуватись з дев’ятої до п’ятої завжди щось заважало. Кортіло гарної стабільної зарплатні, медичної страховки, кредитної історії. Та дуже вже не хотілось втрачати відчуття Свободи…

Врешті-решт доля завела нас у штат Вірджинія, що разом із штатом Меріленд прилягає до Вашингтона – столиці. Наше тимчасове житло було усього за півгодини від Білого дому, або Білої хати, як ми жартома називали резиденцію Клінтона. Вашингтон сподобався одразу, мабуть, тим, що нагадував Київ. Спокійне зелене місто на берегах мальовничої ріки Потомак, з десятками парків і скверів, церквами і чепурними сучасними будівлями, чудовими музеями. За законом у місті не будують нічого вищого за Капітолій. Тут навіть метро нам нагадувало київське – чисте і надійне, а дійти всюди можна навіть пішки, якщо досить часу.

Під час таких довгих прогулянок і почали закрадатись ідеї зав’язати з кочовим життям, десь осісти, купити квартирку, мати змогу замкнути за собою двері на ключ… Досвід учив: доки платиш оренду – дві третини власного бюджету віддаєш якомусь хитрому дядькові. Коли ж купити житло в кредит, то принаймні частина грошей залишиться в кишені.

Реально нам придбати по силах було тільки щось дуже дешеве. А дешево, як правило, – це в районах, де можна вийти увечері на прогулянку і залишитись без голови. Крім того, за будь-який кооператив в Америці щомісяця доводилося б платити кругленьку суму квартплати. Вихід один – купувати будинок. За будинок платиться тільки раз на рік податок. Але як роздобути кредит у свої двадцять чотири роки і не маючи постійної роботи?

Згадалося, нещодавно я подивився телепередачу про злочинні угруповання з колишнього СРСР на території США. Чому спецслужби мали з ними такі проблеми? Бо наші урки були невловимими для заскорузлої системи спецслужб, а їхня винахідливість і неординарність – незрозумілою. Те саме зараз відбувається і з терористами. Пересічні ж американці усіх лають. Якось мав розмову з трьома, то двоє розмахували руками – мовляв, понаїхало сюди, не поважають законів країни, а третій зауважив: