Згодом на тій же канапі прийшла ще й така думка. Коли прогулюєшся вулицями будь-якого міста Америки – неодмінно причепиться той чи інший пройдисвіт, бомж чи жулік – з єдиним бажанням поживитись чужими грошенятами. Такий тип розкаже зворушливу історію, як не вистачає грошей на проїзд чи неприємності вдома, що йому тільки кілька доларів і зможуть зарадити. Від тих жуліків можна навчитись деяких комерційних трюків. Найголовніше для них – зловити промінчик уваги потенційного клієнта. Спершу вони намагаються зачепити хоча б одне з відчуттів – погляд, слух, нюх або й незбагненну підсвідомість. Коли ж мета досягнута – роби крок до суті справи. Пройдисвіту завжди потрібні лише гроші, хоч би про що там йшлося. Образно кажучи, таке саме завдання має ставити перед собою й автор-мистецтвознавець – зачепити читача і не відпускати доти, доки не віддасть усієї своєї уваги твору. Не має значення, йдеться про скульптуру, живопис чи рекламу автомобіля.
Для мене в тексті художнього альбому найголовніше, щоб вірилось у прочитане. Цікавлять, як правило, неординарні, символічні події з життя митця. Щось шокуюче, особисте, смішне – таке, що можна було б порівняти з власним досвідом. Завжди цікавить, як художник досягнув свого рівня, свідомості, висот. Факти про ранній етап і становлення.
Часто усе це оповите мистецтвознавчим туманом. Звичайно, в основі має бути талант, особиста обдарованість, але з досвіду знаю: нерідко вирішальним є – де народився, сім’я, оточення, виховання, які шанси давало життя і наскільки зміг їх використати. Мало бути просто талановитим художником. Для вершини необхідно бути висококласним менеджером. І кожен художник робить для себе вибір, чи хоче розполовинитись…
Коли я навчався в Художньому інституті, побутувала думка: проштовхувати себе – неетично, не по совісті. Перейнявшись цим переконанням, я особисто знищив більшість своїх академічних робіт і композицій. Тепер трохи шкодую. Ніколи не цікавився нюансами самореклами, накопиченням творчого матеріалу, захистом власних ідей. Аж доки не потрапив до Америки. Не хочеться навіть згадувати, як важко було переладнати мислення совка на мислення дикого ковбойського капіталізму, що виявився, врешті-решт, тим самим совком, тільки навиворіт… А найголовніший урок Заходу для мене, як для молодої творчої людини, – доки сам про себе не даси знати, доки, образно кажучи, не загорланиш на все горло – ніхто про тебе й не знатиме.
Протягом перших двох років в Америці я організував близько п’ятнадцяти виставок. Можу навіть пригадати всі міста і штати, де вони відбулися. Перша – у престижному виставочному залі МВФ, у столиці Вашингтоні. Далі – галереї й галерейки, музеї й торгові центри, мистецькі шоу й експо від Нью-Йорка й до Канади. Тоді мені дуже кортіло набрати кількість, щоб писалося в прес-збірці – мав п’ятнадцять персональних виставок. Та швидко «наївся» кількістю і західністю. Згодом прийшло розуміння якості. Виставитися на найпрестижнішій виставці країни важливіше, ніж взяти участь у десяткові дрібних шоу в передмістях середнього заходу.
Пізніше трапилася нагода, і моя скульптура потрапила до галереї Коркоран. От тоді вже прийшло відчуття гордості! Зараз вона виставлена разом із творами Пікассо, Мура, Кунінга, Дюшампа та інших класиків. Я не боюся визнати, що в мене було більше неякісних виставок, в розумінні де відбулися, які ціни на роботи, реклама і преса. І я дуже гордий, коли вдається влучити в десятку. Навіть кілька разів за десять років.
Той, хто читає, нехай краще знає правду, що перегукується з його правдою і допомагає в житті. Коли ж людина відчуває відвертість і схожість, читає написане ніби про себе – тоді й вірить написаному… Відвертість – найголовніше у стосунках між автором і читачем чи глядачем.
Далі мій роздум на канапі потік у такому руслі. Отже, я поласував славою і вдовольнив амбіції, але з часом стало очевидним, що й це – не найголовніше. Життя диктувало свої умови. Рівень творчості залежить від гармонії й розвитку самої людини і, як не дивно, від стабільності її життєвого рівня. Коли немає чим сплачувати рахунки – сумніваюсь, що прийде натхнення створити шедевр. Принаймні зі мною такого не траплялось. Шедевр твориться тільки у внутрішній рівновазі й гармонії усіх складових життя.
Задля рівноваги я увійшов у період пошуку спонсорів. Чому б грошовитим американосам не посприяти талановитому молодому скульпторові творити безсмертне мистецтво? На жаль, такі пошуки, та й самі спонсори додали тільки неприємних моментів у життя… Прийшло розуміння, що творити незалежне, вільне мистецтво можна тільки тоді, коли став сам собі спонсором. Заплати за житло, за шмат хліба з маслом, за майстерню і матеріал, заплати особистому менеджерові – а тоді займайся своєю справою. Так я собі тоді постановив. За такого сценарію, наймаючи людей для реалізації своїх ідей і планів, можна контролювати ситуацію. Замовляти музику і правити бал. Відтоді досягнення фінансової незалежності стало для мене рівнозначним творчій свободі.
Десять років промайнуло в досягненні цієї мети. Довелось пройти через імміграцію, шлях від повного безгрошів’я до власного невеликого бізнесу, від бездомності до власного будинку. Протягом усіх років я мріяв про мистецтво, про скульптуру – своє покликання. Мріяв і діяв увесь час, аби досягти фінансової незалежності, дозволити собі творити, бути художником таким, як я хотів.
Через десять років імміграції з неприхованою радістю й гордістю можу вже дозволити собі бути митцем. Та й узагалі – ким завгодно! У своєму житті й у своєму мистецтві я просто насолоджуюсь можливістю творити будь-яку форму. В ранніх творах я був глибоко занурений у філософію, давнє мистецтво. Нічого з тих переконань не втрачено і не забуто в серці і в єстві. Але художнику властиво змінюватись, талант завжди шукає нових проявів. У природі моїх сьогоднішніх творів домінує радість буття. Я просто щасливий бути вільним і творити, що хочу. Незалежно від замовлень і замовників, незалежно від грошей. Роблю собі в мистецтві абсолютно те, що подобається, і жодна жива душа не може мені диктувати, що робити. Its freedom! І моє кредо сьогодні – invest fnances wisely and be free in art!
Роздум на канапі вийшов з річища споминів і переметнувся в сьогодення, у мою теперішню творчість. Жах, що про неї напишуть мистецтвознавці! Краще вже сам… Хотілось би розповісти синові, який от-от народиться в цьому світі, про свої переконання. Поговорити з ним як з дорослим. Без сумніву, мистецтво буде присутнім у його житті, інакше чому б йому народжуватись саме в нас?
Отже, синку, слухай. Після школи твій тато пішов працювати на кафедру анатомії медінституту з єдиною метою: вивчити анатомію людини не з книжки, а з натури, щоб використати знання в скульптурі. І тільки зараз, через сімнадцять років, я зміг забути те, що тоді вкарбувалось у мою свідомість, схопилося гіпсом розуміння про те, де які м’язи, куди вони кріпляться і звідки починаються. Дуже непросто було зламати кістяк анатомічної інформації у своїй власній голові. Коли малюю вже зараз, часто ловлю себе на думці: «Так не буває. Рука повинна починатися з плеча…» Та насправді – немає значення, звідки починається рука? Якщо це допомагає висловити ідею, підкреслити задум, передати те, що відчуваєш, абсолютно байдуже, звідки починається рука!
Найголовніше у творі – це енергія, дух, а не скільки очей на обличчі або чому в однієї людини три руки чи чотири ноги. Рафаель намалював шість пальців на руці у Папи Римського у Сикстинській Мадонні. А як використовує анатомію, нещадно її ламаючи у своїх скульптурах, Іпостегю! Мікеланджело відбивав руки-ноги мармуровим фігурам, бо відчував, що вони заважають духові твору. Митці енеоліту не ліпили рук богиням – ні етруски, ні трипільці. Або ж навпаки – в Індії вирубували з каменю шестируких богинь, а в Римі – Кібелу з шістнадцятьма грудьми!
Немає значення – як передати ідею, задум. Має значення лише те, доніс ти їх до глядача чи ні. Чи зупинив твій твір потік і чи примусив байдужих перехожих-глядачів загальмувати, замислитись. Або, як писав Рей Бредбері, чи запалив вогник у душі іншого. Це і є справжня мета художника. Важливо звільнитися від комплексів мистецьких наук і технік.
