Він хоче бути вільним від людей, від їхніх тайн і святощів навіки.

– Амінь, доню, то гарна фантазія.

Ізабелла не відповіла. Вона сама замислилась над своєю вигадкою. Передчуття затопили їй реальність, не було ні лісу, ні птаха, ні Археолога поруч, тільки метелики сподівань, кольорові, легкі, як сни. Вона не дуже любила цей стан, коли не можеш пояснити, що з тобою відбувається, коли в душі смієшся або плачеш, і немає слів для того сміху чи жалю.

Чоловік крадькома дивився на неї, здавалось, дівчина спить з відкритими очима. І що там, за тими загадковими снами, – невідомо. Озвався егоїзм:

– Будь ласка, подай мені пляшку пива і щось з’їсти, – Ізабелла вмить повернулась до своєї попередньої безтурботності й до легких слів, якими вони так любили перекидатись.

– Ходімо, встрелимо ведмедя на вечерю.

– Тут у хащах є тільки леви, мавпи, бегемоти, барани…

– Знаю, знаю, – роздаючи печиво, відповіла, – тоді розкажи мені про левів…

Сивочолий помолоділий чоловік залюбки заходився розповідати про левів, тигрів, бегемотів і їхню вдачу.

Пізніше духмяний вечір сидів з ними за плетеним з ліан столиком у містечку, де їм випадало розшукати завтра такі необхідні для експедиції щоденники француза із Бордо. Містечко нудьгувало і пашіло з кутків бідністю. Але тим двом не було нудно. Вони захоплено перешіптувались між собою, як двоє дітлахів, на незнайомій нікому мові.

– Шкода, що у житті так багато непорозумінь, – заплутавшись в очах свого співрозмовника, тихо мовила Ізабелла.

– Шкода й боляче, що світ не дасть нам бути разом…

– Я люблю вас…

– І я тебе, доню. Але Птах насторожі.

Вони доїли свою вечерю, й Ізабелла пішла спати. Чоловік лишився з вечором чекати ночі. Дівчині снились леви, Синій Птах, ліс і спокій. А вранці сталося диво. Вона ще міцно спала, коли хтось із її сну постукав, не дочекався відповіді, увійшов і став на коліна біля її ліжка.

– Ти мені наснилась… – ніжно-ніжно, як майже не буває в цьому світі, промовив до її заплющених очей.

Тоді схилився над її безтурботним молодим сном і поцілував. У цю мить Ізабелла знала, що Птах засліплений, тому його, Птахове, серце стало вільним. Вона відпустила свої руки, і вони, не стримувані дійсністю, міцно тримали своє щастя. Археолог з’явився з її сну, як не могла б з’явитись жодна інша людина, і теж благословив Птаха.

Перший поцілунок був довгим, як зима, чистим, як казка, бажаним, як нове життя. У тих довгих митях єднання непоєднуваного, в тих митях, проклятих майбутнім, неминучим людським днем – їх ніщо не чекало, і нічого не було позаду. Синій Птах подарував їм цей бразильський ранок, як знак таємниці усіх майбутніх поколінь. Як талісман непорозумінь…

А вже за три місяці експедиція завершувалась. Групі археологів треба було повертатись у свої університети, міста й містечка, у свої країни. Роман Ізабелли з Археологом, як і передбачалось, виявився безвихідним. Обоє пов’язані іншими людьми, обов’язками, вікова різниця – непоборимі дійсністю. Тільки на краю світу могла така любов розкритись, коли нічого більшого між двома людьми і бути не може…

Треба було повертатись. І одного вечора відбулась розмова, яка так чи інакше відбувається в житті кожного. Коли розходяться дороги двох людей, так міцно пов’язаних між собою на всіх рівнях, розходяться безповоротно. Двох людей, яким так потрібно було, але не вдалось порозумітись…

Коли тільки познайомились, Ізабелла була недовірливою, розгубленою молодою жінкою, трохи дикуватою, ні в якому разі не готовою впасти йому в обійми. Тому ним була створена ілюзія, що ця зустріч однаково потрібна їм обом, як ліки, наче її сила дорівнювала його силі, її потреба у спорідненій душі – паралельною його потребі. Та чи не так воно й було?

Сила його особистості своєю магією межувала з безумством. Завжди вона відчувала, як він цінує її пораду, допомогу, відвертість. Саме цим він і пробудив її. Вона ж так до кінця і не зрозуміла, до якої міри ця його гра була розрахованою наперед, а до якої – вияв його чистої, кришталевої, не засміченої злом світу натури.

Він її створив. Взяв під своє крило і як провідник, як лікар, коханець і друг пробудив і звільнив від тягаря нещасливості.

І от – розмова. Під кінець літа вони знов сиділи за маленьким столиком єдиного кафе маленького бразильського містечка. І говорили. Востаннє.

– Ти вже знаєш, що я хочу сказати?

Археолог тривожно глянув на неї, груди стиснуло – так, він знав.

– Трохи здогадуюсь, – але ніяк він не чекав того, що вона мовила далі.

– У мене на ранок квиток, і ми ніколи більше не побачимось. Це було б занадто важко для нас обох. Робота, інше місто – все вже влаштовано…

Ізабелла говорила привітно і впевнено. Розмова зовсім не була сценою з мильної опери. Незважаючи на силу їхньої любові – жінка вирішила все припинити, а як натура цілісна – могла піти тільки назавжди. Треба було висловити все, що можна висловити у безвихідних ситуаціях.

Археолог дивився на неї, таку відому і незбагненну для нього людину, і його затоплював смуток. Він добре знав її вдачу – важливими словами вона ніколи не розкидалась. Що вирішено – те вирішено. Хотілося боротись…

– Не спіши…

– Я хотіла пояснити, не тікати. Ми завжди так гарно з тобою говорили. За цим я ридатиму ночами. Так, моє рішення незвичайне і ненормальне – скажеш. Це не настрій, воно в мені накопичувалось довго. Це рішення вже іншої людини, яку, дорогий мій, ти сам і створив. Я готова відкинути тягар й минуле й почати від початку. Я хочу бути відвертою сама з собою. Без неможливості, без тебе, у тихому місці.

Обличчя чоловіка ще більш спохмурніло. Він навіть не відповідав, щоб уберегти її від зайвих баталій. Що вирішено, те вирішено… На мить заплющив очі, а коли їх відкрив, то в його погляді вкорінився вже абстрактний холодок. Ізабелла не відводила очей, погляд вона витримала, але серце її стікало кров’ю. Вона дивилась у ці такі близькі очі великої людини, вже повні контролю. Погляд звинувачував німо, нещадно…

– Я завжди знав, що для тебе залишитись – надто важко і несправедливо. Ти вибрала настрій. Навіть не відчула потреби порадитись… Як ти могла все так уміло приховати?

– Я тут, щоб відповісти на всі твої запитання. Я не можу поїхати без того, щоб ти мене хоч трохи не зрозумів…

– Ти хочеш моєї підтримки? – вже знервовано.

– Ні. Я хочу зберегти ввічливу повагу. Це й буде моя відпускна.

Він знов заплющив очі. Враз ніби постарів і стомився.

– Чому назавжди? Я не можу сказати, що розумію. Від такого не тікають. Але їдь, я тебе не тримаю.

І відпустив її жестом підкресленої ввічливості, коли Ізабела підвелась, щоб іти. Цей жест уже сторонньої людини був їй найболючішим. І залишився назавжди. Тому Археолог зрозумів, що вони повинні розв’язати цей вузол зараз, щоб не залишитись розбитими каравелами назавжди. Він підхопився, завернув її і заспокоїв.

Знову вони сиділи за столиком на відстані погляду.

– Ти мене просто налякала. Я не хотів так реагувати… Для чого ця категоричність? Колись ти, може, сама захочеш повернутись, просто для розмови. Колись ти побачиш, що там, у тому світі не так уже все й ідеально…

– Я хочу ризикнути, сама пройти своє – і без страховки в кишені. Коло тебе цього не зможу.

– Розкажи мені, як ти до цього прийшла. Хочу почути про це.

– Я не шкодую… Колись я собі пообіцяла – якщо поряд з тобою прийде той час, коли кожен новий день нестиме мені неспокій замість щастя, страх замість гордості – я відійду. Ти мене знаєш краще, ніж я сама. Колись, може, зрозумієш, чому тікаю і чому назавжди.

– Якщо це правда, що за все найкраще треба платити – то це моя найбільша розплата. Якби я тільки вчасно здогадався…

– Не муч себе. Ти б нічого не змінив. Я просто прокинулась, ти мене розбудив, і цей новий стан вимагає нових дій. Це ніби новий голос – голос дійсності. Невичерпаної дійсності. Нашій магії я була вірною доти, доки ця магія не почала мене топити. Тоді примітивний інстинкт у мені збунтувався, не можу я всю свою силу і талант кинути саме в цю дійсність. Щось мене жене далі. Я боролась, але марно.