Мердінта повернулася до Сестер, щоб обговорити ситуацію. А в цей час Джеган і його радники помітили самотнього вершника, що скакав з міста у напрямку до них. Щось в його зовнішності змусило воїнів ще раз перевірити зброю. В напруженій тиші вершник різко осадив коня перед імператором. Його одяг був мокрим від поту, а близько поставлені очі широко розкриті від збудження. Однак голос звучав спокійно:

— Ваше превосходительство, я нікого не виявив в місті. Але там пахне кіньми.

Дженнсен побачила, як на обличчях офіцерів проявилося похмуре задоволення, яке підтверджувало їх недовіру до безглуздих відомостями про те, що місто порожнє. Імперський Орден заблокував ворожі війська в Ейдіндрілі ще на початку зими. Звідти не могли вирватися навіть одинаки — їх відловлювали дозори. І можливість таємницею евакуації населення настільки великого міста, та ще взимку, лежала за межами розуміння офіцерів. Однак ніхто не наважувався висловити свою думку імператору, який похмуро дивився на пустельне місто.

— Кіньми? — Джегань насупився. — Напевно, там є стайні.

— Ні, ваше превосходительство. Я не бачив і не чув їх, але запах є. І це не стайні, так пахнуть коні.

— Значить, вороги знаходяться там, як ми і припускали, — сказав один з офіцерів. — Вони сховалися, але вони в місті.

Джеган не вимовив ні звуку: він хотів дослухати донесення.

— Ваше превосходительство, я помітив ще дещо, — продовжував розвідник, згораючи від збудження. — Скільки б я не шукав, коней ніде не було, і я вирішив повернутися за підмогою: десять очей краще двох. І повертаючись, я помітив у вікні палацу щось дивне.

Джеган різко повернувся до нього:

— Де?

— У білому палаці, ваше превосходительство. Я прої'зджав біля стіни неподалік від палацу і побачив, як на другому поверсі хтось відійшов від вікна.

Джеган різко смикнув віжки, від чого його жеребець нетерпляче переступив.

— Ти впевнений?

— Так, ваше превосходительство! — Розвідник енергійно закивав. — Там високі вікна. Клянуся життям, коли я прої'зджав біля стіни і подивився вгору, мене помітили, і хтось відскочив від вікна.

Імператор вдивлявся в дорогу, що веде до палацу, по обидва боки якої росли клени.

— Чоловік чи жінка? — Запитав Себастян. Вершник трохи забарився, витер піт з очей і перевів дихання:

— Я бачив її всього мить, але, по-моєму, це жінка.

Джегань перевів на нього похмурий погляд:

— Саме жінка?

Гілки клена затріщали від налетіло вітру; всі погляди невідривно дивилися на розвідника.

— Ваше превосходительство, точно я не можу сказати. Можливо, це було віддзеркалення світла у вікні, але в ту мить мені здалося, що я бачу жінку в довгому білому платті.

Білу сукню носила Мати-сповідниця. Дженнсен подумала, чи можна віддзеркалення в склі прийняти за людину, що відійшов від вікна, так до того ж одягнену в біле плаття…

Однак, навіть якщо і можна, для Дженнсен це нічого не прояснювало. Навіщо Матері-сповідниці залишатися в палаці? Одна справа — утримувати останній оплот зі своєю армією. Але залишитися на самоті — зовсім інша справа. І чи можливо взагалі, щоб ворог боягузливо ховався, як припустив один з офіцерів?..

Себастян потер стегно:

— Цікаво, що вони збираються зробити?

Джеган вийняв меч:

— Думаю, скоро ми про це дізнаємося. — Потім він подивився на Дженнсен. — Тримай ніж під руками, дівчинко. Можливо, сьогодні якраз той день, про настання якого ти стільки молилася.

Імператор встав на стременах і, повернувшись до армії, недобре посміхнувся. Меч його описав у повітрі дугу.

І стиснута пружина випросталася.

З оглушливим ревом сорок тисяч чоловіків понеслися вперед, вивільняючи в бойовому кличі довго стримувану напругу. У Дженнсен перехопило подих, дівчина насилу утримувалася на Расті, яка кинулась галопом навздогін за кавалеристами, що поскакали в напрямку до палацу.

Дженнсен пригнулась, охопивши шию Расті руками і віддавши повід. Рев сорока тисяч чоловіків, які вивергають бойовий клич, і гуркіт копит були настільки оглушливими, наскільки й страшними.

Ця гонка, з несамовито стукаючим серцем, була п'янкою, як вино. Дженнсен не усвідомлювала ні жахливості, ні масштабу того, що відбувається. Однак щось в ній, якась невелика частина не могла віддатися палкому почуттю єднання з наступаючою армією.

Люті чоловіки, очі яких застеляла кров, віялом розсипалися по рівнині, наближаючись до міста. Повітря пронизували яскраві спалахи світла, відбиті від мечів і сокир, піднятих високо над головами, і граючі на вістрях пік і списів. Блискуче видовище, наростаючий гул, вихор пристрастей — все це наповнювало Дженнсен бажанням дістати ніж, але дівчина знала, що час ще не прийшов.

Себастян мчав поруч з нею, щоб бути впевненим у тому, що вона не загубиться у цій гонці, божевільній, нестримній, але підпорядкованій людській волі. Голос теж супроводжував її, і його було не заглушити, хоча вона і намагалася не слухати його чи подумки благала залишити її в спокої. Їй потрібно було зосередитися на тому, що відбувалося навколо, і на тому, що незабаром могло трапитися. Не можна дозволяти собі відволікатися. Тільки не зараз.

Голос кликав її по імені, закликав здатися: віддати йому волю і плоть, вимовляв незрозумілі, чарівні слова. Рев атакуючої армії дав Дженнсен можливість крикнути щосили:

— Дай мені спокій!

І ніхто нічого не помітив. Це була безглузда спроба викинути з себе цей голос, що володів необмеженою силою і безроздільними повноваженнями.

Несподівано, немовби за одну мить, вони увірвалися в місто, перестрибуючи через загорожі, огинаючи стовпи, з приголомшливою швидкістю пролітаючи повз будинки. Різкий контраст між галопом по відкритій місцевості і всередині міста приголомшив Дженнсен. Тут треба було звертати увагу на те, що тебе оточує, і це нагадало дівчині ліс.

Все було так не схоже на те, що вона очікувала — на масований, впорядкований наступ на відкритій місцевості. Замість цього пішов божевільний марш-кидок на місто і далі, по широких вулицях, обставлених величними будівлями, по схожих на каньйони темних провулках, затиснутих між високими кам'яними стінами, які іноді навіть загороджували маленький шматочок блакитного неба над головою. Потім прийшов етап нестримного занурення в зовсім вузькі покручені вулички житлових кварталів, в яких старовинні будинки попросту громадилися один на одного. І ні на мить не сповільнюючи швидкості і приймаючи рішення на ходу…

Тим часом гонкаа ставала все більш сюрреалістичною: місто дійсно виявилося порожнє. Навколо повинні були снувати люди, що в дикій паніці кидаються врозтіч, що прокладають собі дорогу в штовханині, нестямно волаючи від жаху перед атакуючими. Перед внутрішнім поглядом Дженнсен пропливали картини, які вона бачила в інших містах: вуличні торговці, що штовхають візки зі всяким товаром — від риби до вишуканої білизни; крамарі в лавках, наглядаючі за хлібом, сиром, м'ясом і вином; ремісники, які виставили на продаж туфлі, одяг, перуки, вироби зі шкіри; вікна, на яких розставлені численні горщики…

Зараз всі вікна були порожні. Деякі закриті віконницями, деякі виглядали так, ніби власник прочинив їх на хвилинку, але все одно порожні. Мовчазними свідками стрімкої атаки кавалерії стали лише вулиці, лавки і парки.

Було страшно мчати на повній швидкості по звивистому лабіринту вулиць, проїжджати повз будинки, долати перешкоди, вриватися в темні брудні провулки, летіти по нерівних бруківках, досягаючи вершини чергового пагорба тільки для того, щоб опинитися з протилежного боку на обмерзлому схилі, порослому деревами і до того ж небезпечному. Іноді, скачучи по шість вершників в ряд, вони несподівано потрапляли в провулок, який стискався і з якого, до того ж, несподівано випирав кут будівлі. Для декількох вершників результати такої зустрічі виявилися сумними.