— А ви допомогли б нам… вірніше, їй… втекти з Д'хари?

Себастян перевів погляд з матері на дочку:

— Якщо зможу, спробую. Але як я сказав вже — сховатися практично неможливо. Якщо хочете коли-небудь стати вільними, ви повинні вбити його.

— Я не найманий вбивця, — сказала Дженнсен, не стільки з почуття протесту, скільки відчуваючи слабкість перед лицем грубої сили. — Я хочу жити. За своєю природою я не можу вбивати. Я буду захищатися, але не думаю, що вийде який-небудь толк, якщо я намірюсь убити кого-небудь. Просто у мене не вийде нічого путнього. Ось він — вбивця по натурі. Я ж не така.

Себастян холодно глянув на неї. На його сивому волоссі грали червоні відблиски від вогнища, створюючи блакитним очам химерне обрамлення.

— Ви б здивувалися, дізнавшись, на що здатна людина, якщо у нєї є відповідний мотив.

Мати заперечливо підняла руку, щоб припинити цю розмову. Вона була людиною діла і не звикла втрачати дорогоцінний час на непотрібну балаканину.

— Для нас найважливіше — втекти звідси. Поплічники лорда Рала занадто близько. У цьому вся справа. Судячи з цього ножа і ваших розповідей, мертвий, якого ви знайшли сьогодні, був частиною кводу.

Себастян насупився:

— Як ви сказали?

— Квод — це команда з чотирьох вбивць. Під час каральних акцій, якщо мета важкодоступна або являє собою велику цінність, вбивці працюють четвірками — звідси квод. Дженнсен і є важкодоступною ціллю, і являє собою надзвичайну цінність.

Себастян опер руку об коліно:

— Для людини, що рятується втечею і яка роками ховається в укриттях, ви здаєтеся дуже обізнаною. Ви впевнені, що з цими кводами все саме так, як ви кажете?

В очах матері танцювали вогники від багаття. Голос її звучав, як ніби здалеку:

— У молодості я жила в Народному Палаці. І в свій час бачила цих людей. Даркен Рал використовував їх для полювання на людей. Безжалісність членів кводу перевершує всі мислимі межі.

Себастян виглядав стурбованим.

— Ну, бачу, ви все це знаєте краще за мене. Тоді вранці ми заберемося геть. — Він потягнувся і позіхнув. — Ваші трави вже почали діяти, а чортова лихоманка зовсім мене виснажила. Треба гарненько виспатися сьогодні вночі. А вранці я допоможу вам вийти з Д'хари і виведу вас до дороги в Старийй світ. Якщо ви хочете, звичайно…

— Хочемо. — Мати встала. — Ви тут доїдайте рибу. — Вона пройшла мимо, з любов'ю погладивши ніжними пальцями верхівку Дженнсен. — А я піду збирати речі. Покладу те, що ми здатні понести.

— Я допоможу тобі, — сказала Дженнсен. — Тільки зроблю земляний валик навколо багаття.

Дощ посилився. Він рваною завісою звісився зі скелі над входом у печеру. Дженнсен почухала Бетті за вухом, намагаючись втихомирити її. Але коза не переставала мекати. Вона і так завжди була неспокійною. Але зараз і зовсім перебувала в сум'ятті. Мабуть, відчувала, що має бути похід. А можливо, просто переживала, що мати Дженнсен пішла в будинок. Бетті любила її і, бувало, бігала за нею всюди, як песик. Бетті була б безмірно щаслива, якби їй дозволили спати в будинку.

Себастян, наситившись, загорнувся в плащ. Повіки гостя вже злипалися, хоча він намагався не спати і стежив за тим, як Дженнсен робила валик навколо багаття. Він підняв голову і насупився, дивлячись на козу, що топталася поруч.

— Бетті вгамується, як тільки я піду в хату, — сказала Дженнсен.

Вже в напівсні Себастян щось їй відповів, але через дощ Дженнсен не розчула. Однак вирішила, що це не настільки важливо, і перепитувати не стала.

Мандрівникові необхідно виспатися. Вона позіхнула. Незважаючи на всі тривоги цього дня і занепокоєння з приводу дня завтрашнього, монотонний шум дощу присипляв і її.

Їй не терпілося розпитати гостя про те, що знаходиться за межами Д'хари, але вона побажала йому на добраніч, хоча і сумнівалася, що він почув її. У неї ще буде достатньо часу на розпитування. Мати, напевно, вже чекає її, щоб разом зібрати речі. Речей у них було небагато, але щось все одно доведеться залишити.

Слава богу, цей незграбний д'харіанський солдат забезпечив їх грошима якраз в той момент, коли вони їх потребували. Грошей вистачить на покупку коней і припасів, і це допоможе їм вибратися з Д'хари. Незаконнонароджений син іншого незаконнонародженого сина в безперервного ланцюга байстрюків, сам того не бажаючи, допоміг їм в той самий момент, коли збирався схопити їх.

Життя — найцінніший дар. І Дженнсен просто хотіла, щоб вони з матір'ю жили. Десь за далеким темніючим горизонтом їх чекало нове життя.

Дівчина накинула плащ на плечі. Натягнула капюшон, але, схоже, дощ був настільки сильний, що вона промокне перш, ніж добіжить до будинку. От би на світанку, на початку подорожі, небо прояснилося! Тоді вони зможуть збільшити дистанцію між собою і переслідувачами. Дженнсен переконалася, що Себастян спить непробудним сном, і пораділа за нього. Йому треба гарненько виспатися. Вона відчувала вдячність до життя за те, що серед мук і несправедливості він, на диво вчасно, з'явився тут.

Вона підняла миску з залишеною рибою, прикрила її полою плаща і, набравшись духу, пірнула в стрімкий потік дощу. У неї тут же перехопило подих від холоду, який обрушився на неї, і вона, хляскаючи по калюжах, помчала до будинку.

Вона бігла цілу вічність. Крізь мокрі вії тьмяне світло від лампи і вогнища, видне з вікна, здавалося однією плямою. Не дивлячись перед собою, Дженнсен навстіж відчинила двері і вбігла всередину будинку.

— Холодно, як в серці у Володаря! — Крикнула вона матері.

І, наткнувшись на якусь щільну стіну, якої тут ніколи не було, задихнулася.

Через мить, прийшовши до тями, вона підняла очі і побачила, як повертається чиясь широка спина, як тягнеться до неї, Дженнсен, величезним ручищем. Ручище зуміло схопити її за плащ. Але важкий шерстяний плащ тут же злетів з її плечей, а вислизнула з нього Дженнсен стала падати навзнак. Миска з гуркотом стукнулася об підлогу, і закрутилася, немов скажена дзига. Двері з шумом зачинилися за секунду до того, як дівчина спиною врізалася в неї. Перевівши подих, Дженнсен спробувала зрозуміти, що відбувається.

«Дженнсен».

Жах!..

«Здавайся».

Божевілля!..

Квадратне обличчя чоловіка було чітко висвітлене полум'ям вогнища. Чоловік рвонувся в її бік. Монстр з мокрим волоссям, звисаючими, як батоги… Натягнуті сухожилля і напружені від люті мускули…

Ніж, затиснутий у кулаку Дженнсен, зметнувся як батіг, відчайдушний жах надав їй рішучості.

Вона закричала від неймовірного зусилля і панічного страху. Ніж встромився чоловікові в голову, збоку. Наткнувшись на вилицю, лезо з тріском зламалося посередині. Голова чоловіка від удару сіпнулася. Кров, що ринула, миттєво залила його фізіономію.

І він тут же з розмаху обрушив свою м'язисту руку на обличчя Дженнсен. Та відлетіла і вдарилася об стіну. Руку пронизала біль. Але дівчина схопилася і об щось спіткнулася. Знову впала. І виявила поруч із собою іншу величезну людину, дуже схожу на мертвого солдата, похованого сьогодні.

Свідомість Дженнсен вихоплювала лише обривки побаченого, вона як і раніше намагалася розібратися, що відбувається. Звідки з'явилися ці люди? Як опинилися в будинку?

Дівчина із зусиллям піднялася. Величезна людина, за ногу якої вона запнулася, лежала нерухомо, прихилившись до стіни. Його мертві очі дивилися прямо на Дженнсен. Руків'я з буквою «Р» стирчало з-під його вуха, поблискуючи іскорками, відбиваючи полум'я вогнища. Вістря ножа вийшло з іншого боку бичачої шиї. На вбитому була мокра червона сорочка.

«Здавайся».

Заледенівши від жаху, вона побачила ще одного чоловіка. Той явно прямував до неї.

Стискаючи зламаний ніж, Дженнсен насилу піднялася на ноги, повернулася у бік нової загрози. Трохи осторонь вона побачила матір. Якийсь чоловік тримав її за волосся. Всюди була кров.

Здавалося, те що відбувається — сон.