Головний торговець посміхався, стежачи за виразом її обличчя.

— Правда, добре? — Запитав він з-під своєї чорної маски.

— Так, дякую, — сказала Дженнсен. — Але ми повинні заплатити за речі, які ви нам дали.

— А ви вже заплатили! — Очі торговця випромінювали світло. Він повернувся до Себастяна, який все ще намагався обернути шарф навколо голови. — Я розповів вам усе, що знав. Ми ідемо.

І перш ніж Себастян встиг відповісти, головний торговець вже мчав по пересохлій землі до темної групі очікуючих його людей і мулів. Торговці рушили геть, слідом за ватажком потягнулися і мули. Подалі від солдатів…

Вони рушили на південь, у напрямку, протилежному від вершника, який наближався.

— Можливо, це один з них, — повторив Себастян. — Але тоді навіщо вони їдуть геть?

Він неприязно подивився на вузьку стежину слідів зниклої за барханом Мердінти і дав сигнал вершникам з групи супроводу.

— Далі ми відправимося одні, — сказав він офіцеру, що під'їхав, вказуючи на долину, в якій стояли Стовпи Творіння. — Чекайте, поки не повернемося.

Офіцер, командувач загоном, поклав руку на луку сідла.

— Що робити з ним? — Він смикнув підборіддям у бік вершника, від чого його брудні довгі патли розметалося по плечах.

Себастян повернувся і подивився на невідомого вершника:

— Якщо виявиться підозрілим, убийте! У нас занадто важлива справа, щоб ризикувати.

Офіцер згідно кивнув. Дженнсен за виразом очей і похмурою усмішкою зрозуміла, що загін повністю згоден з наказом.

— Ходімо, — сказав їй Себастян. — Я хочу наздогнати сестру Мердінту, поки вона не занадто віддалилася.

— Мені лорд Рал потрібен більше, ніж сестрі Мердінті, — відповіла Дженнсен.

Спека спопеляла голу пустелю. Подорож походила на спуск в повітродувну грубку. Кожен вдих наповнював легені розпеченим повітрям. Дженнсен здавалося, що вона підсмажується зсередини.

У деяких місцях, де стежка перетинала скелі, вона зникала, в інших була чітко видна на м'якому піску. Іноді сліди йшли по сусідству зі звіриними стежками, які були набагато ширше, і розрізняти їх було неважко. В інших випадках сліди приводили подорожніх до осипів щебеню, під якими була похована стежка, без жодної надії виявити її продовження. Але Дженнсен чудово зналася на слідах і запросто могла відрізнити свіжий слід від старого.

Незважаючи на те, що не було способу зменшити жару, накидка, подарована торговцями, допомагала хоча б легше її переносити. Чорна накидка зменшувала яскравість світла, знімала різь в очах — дивитися було значно легше — і прикривала лице. Від чорного не ставало жаркіше, як Дженнсен думала спочатку. Тонка тканина оберігала руки і шию від палючих променів сонця і якимось чином рятувала від спеки.

Дженнсен і Себастян, слідуючи ланцюжку слідів, все далі і далі спускалися в долину, але дуже скоро стежка повернула вгору, перевалила через скелястий гребінь гори і знову спустилася в долину. Кам'яниста земля була дуже нерівна, і спускатися по ній виявилося досить важко. А спустившись, довелося знову підніматися. А потім знову спускатися. І знову брести в гору. М'язи ніг вже нили від напруги, а стежка немов на гойдалках качала: вгору-вниз, вгору-вниз…

Дженнсен згадала слова Себастяна про те, що мало хто ризикує спускатися в долину, в якій стоять Стовпи Творіння. Тепер вона на власні очі переконалася в істинності цих слів. Стежка, по якій вони йшли, явно не страждала від великого навантаження, принаймні, на цій ділянці. Дівчина згадала й інше: можливо, комусь і вдалося дістатися до центру долини, але ніхто звідти не повертався і про свої успіхи не розповідав. Втім, вона тут же вирішила, що про це їй турбуватися нема чого.

На шляху часто відкривалися зяючі щілини і глибокі провалля, поряд з якими здіймалися вгору кам'яні стіни, ніби застиглі в спробі відмежуватися від собі подібних. Люди йшли по краю прірви, а знизу, як шпилі, здіймалися гострі скелі. Від їх виду починала крутитися голова. Час від часу попадалися ділянки, де Дженнсен і Себастяну доводилося стрибати через глибокі тріщини. При вигляді місць, по яких їм належало пройти, завмирало серце.

Сестра Мердінта стояла на вершині чергового гребеня і дивилася на парочку з мовчазним невдоволенням, недвозначно написаним на її безжальному лиці. Довгі тіні, що падають на пустелю, надавали місцю дивний колорит. Призахідне сонце освітлювало суворий пейзаж і лише підкреслювало, наскільки безплідна земля лежить перед ними.

Подорожні пробиралися між похмурих кам'яних колон, що стояли подібні до великих стовбурів мертвих дерев, які скинули не тільки листя, але і гілки. Себастян поклав руку на спину Дженнсен, допомагаючи їй скоріше вибратися на рівну площадку.

Навіть після того як вони розлучилися з торговцями, Дженнсен відчувала: щось тут не так. Але Себастян весь час підганяв її, і дівчина ніяк не могла зібратися з думками і зрозуміти, що ж її непокоїть. Сестра Мердінта, насупившись, чекала їх.

Дженнсен звично переконалася, що ніж на місці. Іноді вона просто торкалася пальцями срібного руків'я. Але зараз витягла його з піхов, переконалася, що лезо виблискує, і повернула на місце, із задоволенням почувши металеве клацання.

Перший раз дівчина побачила цей ніж, коли знайшла мертвого д'харіанського солдата. Тоді вона вирішила, що це чудова зброя. Дженнсен і зараз так думала. Але, вперше розгледівши вензель «Р», вона злякалася, і на те були причини. Тепер же дотик до різьбленого руків'я надавав їй впевненості, вселяв надію. Після довгих зусиль їй вдасться дістатися до мети. Наближався день, коли вона нарешті виконає те, що ще в ту, першу, ніч запропонував їй Себастян. Вона збиралася використати предмет, що має безпосереднє відношення до ворога, щоб завдати удару у відповідь.

Себастян був з нею протягом усього важкого шляху. Дженнсен ніколи не забути, яку сміливість він проявив у першу ніч, як він бився, забувши про лихоманку. Але більш страшним, ніж напад лихоманки, був удар, якого йому завдала чаклунка Еді. Тоді він ледве залишився живий. Дженнсен була вдячна долі за те, що він повернувся до життя, що з ним все в порядку. Він збереже своє життя, навіть якщо йому доведеться жити без неї, Дженнсен.

— Себастян, — сказала вона, несподівано зрозумівши, що до цих пір не попрощалася з ним. Їй зовсім не хотілося заводити такі розмови у присутності сестри Мердінти. Вона зупинилася, повернулася до нього, відсунувши з особи темну маску. — Себастян, я хочу подякувати тобі за все, що ти зробив для мене.

Він розсміявся, не знімаючи з лиця чорного покривала:

— Джен, схоже, ти зібралася помирати.

Як же сказати йому про те, що на душі?..

— Нам невідомо, що станеться.

— Не турбуйся, все буде добре, — послідувала весела відповідь. — Сестри своїм чаклунством допомогли тобі і вилікували мене. Тут з тобою буде сестра Мердінта. І я теж буду з тобою. І ти врешті-решт помстишся за смерть матері.

Він не знав, яку ціну запросили сестри за допомогу та можливість помсти. Дженнсен не знайшла в собі сил розповісти йому. Але можна ж сказати хоч щось!

— Себастян, якщо зі мною щось трапиться…

— Джен, мені не подобаються такі розмови! — Себастян взяв її за руки, вдивляючись в очі. Несподівано він спохмурнів. — Джен, не говори нічого подібного. Я не винесу життя без тебе. Я люблю тебе. Тільки тебе. Ти навіть уявити не можеш, що значиш для мене, як змінилося моє життя. А я уявити не міг, наскільки воно може змінитися на краще. Не хочу жити без тебе. З тих пір, як ми зустрілися, мій світ став іншим. Я безнадійно закоханий в тебе. Будь ласка, не змушуй мене мучитися від думки, що я можу тебе втратити.

Дженнсен дивилася в блакитні очі. Кажуть, у її батька-злочинця були такі ж. Неможливо було пояснити словами її почуття. Вона повинна піти з життя і залишити Себастяна на самоті. Дівчина просто опустила голову і знову закутала обличчя чорним шарфом.