— Я скажу мамі, що ви заходили.

— Мені потрібні нитки, які вона спряла. І я привіз їй ще вовни. Я поспішаю, мене люди чекають.

Цілий загін жінок трудився на цього чоловіка. Цікаво, чи давав він їм коли-небудь можливість перевести дух?

— Ви знаєте, боюся, що у мами не було часу…

Пан Тачман знову втупився на піч, тільки на цей раз більш пильно. Тепер його обличчя виражало не цікавість, а гнів.

Людина, що звикла керувати людьми, більш енергійний, ніж Обі, він почував себе впевнено за будь-яких обставин. Переступивши через поріг, він пройшов на середину кімнати, все ще дивлячись на піч.

— Що це? — Він показував рукою на неї. — Що це? О боже всемилостивий!..

Обі пишався своєю піччю. Роздивляючись інші печі, він зрозумів, як вони влаштовані. Звичайно, труба ще не була добудована, але він уже використовував її. У ній він бачив велику користь…

Нарешті Обидва побачив, на що саме показував пан Тачман.

На мамину щелепну кістку…

Ну ось, трапилася щось приголомшливе. Обі не чекав відвідувачів, а тим більше цікавих смердючих проноз. Невже те, що люди прядуть для цього типу пряжу, дає йому право пхати носа в їх будинку?

Пан Тачман повільно позадкував до дверей. Обі знав, що він не стане мовчати про побачене. Адже цей пліткар готовий базікати з кожним, хто буде слухати про зниклі гроші Латеї. А вони, після всього, що сталося, належали Обі. Скільки років він мучився! І ось поклав мукам кінець! Так що можна сказати, що він ці гроші заробив!..

Ясно, пан Тачман розбовтає про те, що побачив у печі, і обов'язково виникнуть питання. Кожен захоче сунути свій ніс і дізнатися, кому належить кістка. Відразу почнуть розпитувати де його матір, приблизно так само, як вони бігали навколо чаклунки.

Обі-новий, людина дії, не міг цього допустити. Обі став важливою людиною. Зрештою, в його жилах тече кров Ралів. Важлива людина діє — вирішує виниклі проблеми відразу. Швидко. Ефективно. Твердо.

Обі схопив пана Тачман за горло, не даючи йому втекти. Той захищався рішуче. Він був високий і жилавий, але поступався Обидві в силі і швидкості.

Коли, сопучи від зусиль, Обі встромив ножа в живіт гостя, пан Тачман широко відкрив рот. Його очі, звичайно такі прозорі і цікаві, тепер були круглі і повні жаху.

Потім Обі поклав пана Тачмана на землю. Попереду його чекала важка робота. Але Обі ніколи не боявся роботи. Спочатку треба покінчити з балакучим пронозою. Далі вирішити, що робити з фургоном. Швидше за все люди прийдуть його шукати. Життя Обі ставало все більш дивним.

Пан Тачман взявся кликати на допомогу. Обі встромив ножа в м'якоть під його підборіддям. І нагнувся, спостерігаючи агонію.

Насправді Обидва нічого не мав проти пана Тачман, нехай навіть ця людина була грубою і вічно командувала. Просто все це стосувалося старої відьми. Вона продовжувала ускладнювати Обі життя. Напевно вона передала послання з того світу матері, а потім і пану Тачману. Сука!.. Тому матір і бачила все в чорному світлі. А тепер з'явився цей пронирливий базіка, пан Тачман. Вони були, як зграя сарани, як чума. Обі знав: все відбувається тільки через те, що він став важливою фігурою.

Очевидно, настав час змін. Йому не можна було тут залишатися, серед проноз, які напевно будуть діставати його своїми питаннями. Так чи інакше, він занадто важливий, щоб залишатися в цьому нікчемному місці.

Пан Тачман все ще хрипів. Що ж, настав час нещасному вдівцю зустрітися з божевільною матір'ю Обі і мерзенною чаклункою.

А Обидві прийшов час прийняти своє нове життя, життя важливої людини, і переїхати в кращі краї.

І в цей момент він раптом усвідомив, що ніколи йому більше не доведеться ходити в сарай і дивитися на купу замерзлого гною, який він так і не зміг вичистити совковою лопатою. Цьому не допомогла навіть багатослівна наполегливість його божевільної матері. І що спробуй він зробити цю роботу киркою, все вийшло б напевно швидше.

Ось і ще одна несподіванка…

Зосереджено зігнувшись над робочим столом, Фрідріх Гілдер обережно обмахував пензликом з овечої вовни тільки що позолочену поверхню, перевіряючи рівність покриття. Маленька різьблена фігурка, що зображала пташку, вийшла бездоганною.

За вікном м'яко стукав по склу дощ. Був полудень, проте сірі хмари, які, прокравшись, затягнули небо, принесли з собою сутінки.

Фрідріх дивився крізь дверний отвір з передньої, в якій працював, і милувався добре знайомими, витонченими рухами дружини, яка кидає камінчики на Благодать. Багато років тому він покрив позолотою лінії Благодаті — фігури, що складається з восьмикутної зірки, квадрата і двох кіл, вписаного і описаного. Благодать могла б виявитися просто малюнком, намалюй він її інакше. Адже справжню Благодать повинен малювати той, хто володіє даром.

Фрідріху приносило радість робити для дружини все, що могло б скрасити їй життя, — адже саме її присутність робила прекрасним життя самого Фрідріха. Він вважав, що її посмішку створив сам Творець…

Жінка, що прийшла до них у будинок за пророкуванням, несподівано нахилилася, поглинена видом того, як складається її доля. Якби люди могли насправді бачити долю, вони б не ходили до Алтеї. Проте долю вони не бачили, і їм залишалося захоплено спостерігати за тим, як котяться камінці, пущені довгими тонкими пальцями його дружини по дошці з Благодаттю.

Нинішня відвідувачка була дуже славна жінка середніх років, вдова, яка вже двічі користувалася послугами Алтеї, правда, кілька років тому. Зайнятий своєю роботою, Фрідріх неуважно слухав, як вона розповідала Алтеї про сімох дорослих дітей, які вже створили сім'ї і жили неподалік, і про першого онука, який мав ось-ось народитися.

Однак зараз її увагу займав не внук, а жменька камінців.

— Знову? — Здивувалася вона. — Вони показують одне і те ж.

Алтея мовчала. Фрідріх полірував тільки що покладену позолоту, прислухаючись до знайомих звуків: дружина знімала камінчики з дошки.

— І часто вони повторюються? — Запитала жінка, переводячи погляд широко розкритих очей з Благодаті на обличчя Алтеї.

Алтея знову не відповіла. Від хвилювання відвідувачка терла пальці так сильно, що Фрідріх захвилювався, як би вона не здерла шкіру.

— Що це означає?

— Тихіше, — сказала Алтея, пересипаючи камінчики з руки в руку.

Фрідріх ніколи не чув, щоб його дружина була такою неговіркою з людиною, що звернулася до неї за допомогою.

Камінці застукали, як кістки. Жінка терла пальці, чекаючи своєї долі. І знову сім камінчиків покотилися по дошці, розголошуючи священні таємниці доль.

Зі свого місця Фрідріху не було видно, як вони розташовуються на дошці. Після стількох років, проведених разом, він рідко спостерігав за роботою дружини — саме за самими каменями, — проте з цікавістю стежив за Алтеєю. Він подивився на її щоку, на яку хвилею спадали все ще золоте волосся, і посміхнувся.

Жінка важко задихала:

— Знову!.. Пані Алтея, що це все означає? — В її голосі вже явно звучало похмуре передчуття.

Алтея, що сиділа на кинутій на підлогу подушці, підігнувши сухі ноги і спершись на руку, врешті-решт відвела погляд від каменів і глянула на жінку:

— Це означає, Марджері, що ти — дуже сильна духом жінка.

— Я? Сильна духом? Про це говорить один із тих двох каменів?

Алтея кивнула:

— Так.

— А інші? Вони ж не показують нічого хорошого. Це все до гіршого.

— Я як раз і збиралася розповісти тобі: камінь, наступний за першим при кожному кидку, — теж сильний дух. Але це сильний духом чоловік.

Марджері знову уважно подивилася на камені. Її пальці мимоволі заворушилися.

— Але ж обидва… — вона показала рухом руки, — обидва вибираються… звідти. Щоб вийти за зовнішнє коло. В підземний світ. — Вона вп'ялася пильним поглядом в обличчя Алтеї.

Алтея, взявшись за коліна, склала паралізовані і практично даремні ноги перед собою. У цій позі вона могла сидіти на подушці прямо.