Д'харіанські солдати, схоже, були всюдисущі. Всі як на підбір — високі, широкоплечі, в однакових шкіряних обладунках, кольчугах, вовняному одязі. Всі озброєні, щонайменше, мечем, але у багатьох є ще й сокири, булави з шипами або ножі. Солдати були пильні, але без причини не звертали на торговців ніякої уваги.

Торговка ковбасою, прощаючись з Дженнсен і Себастяном, побажала їм всього найкращого, звернула з дороги і поставила віз поруч з трьома чоловіками, які стояли біля винних діжок і маленького столика. По всій видимості, це були брати — з однаковими великими вилицями, широкоплечі, з скуйовдженим білявим волоссям.

— Знайдіть людину, у якої зможете залишити коней, — повчала ковбасниця Дженнсен і Себастяна.

У багатьох з тих, хто встав тут табором, були тварини, і, здавалося, було легше домовитися тут, ніж підніматися до палацу. Деякі з гучними криками продиралися крізь натовп. Можливо, торгівля в них йшла краще, ніж у тих, хто стояв на місці. Багато людей, схоже, і зовсім не збиралися заходити всередину Палацу. Напевно, їх приваблювала сюди менша кількість стражників і представників влади.

Себастян непомітно оцінював ситуацію. По його погляду Дженнсен зрозуміла, що він підраховує кількість солдатів. Іншим могло б здатися, що він просто роздивляється публіку, прицінюється до товарів, але Дженнсен бачила, що його увага прикута до величезних воріт між високими кам'яними колонами.

— Що будемо робити з тваринами? — Запитала вона. Себастян жестом вказав на одну з кошар з кіньми:

— Можна залишити їх там.

На додаток до небезпеки, якою дівчині загрожувала близькість людини, що намагається її вбити, Дженнсен абсолютно не подобалася тутешня публіка. Одна справа — прилаштувати Бетті в місті, і зовсім інша — залишити друга дитинства в такому місці.

Кивком голови вона вказала на людей, що тримали загін для худоби. У пошарпаному одязі вони дуже азартно грали в кості.

— Хіба можна довірити тварин таким людям? Вони запросто можуть виявитися злодіями, ми ж не знаємо. Може, ви залишитеся з кіньми, а я пошукаю чоловіка Алтеї?

Себастян відірвався від спостереження за солдатами:

— Джен, по мені, так зовсім не потрібно розділятися в такій ситуації. Я зовсім не хочу, щоб ви йшли туди одна. Вона побачила рішучість в його очах.

— А якщо ми потрапимо в біду? Ви дійсно думаєте, що ми зможемо пробитися з боєм назад?

— Ні. Думайте головою і не втрачайте почуття гумору. Раз я завів вас в таку далечінь, то не дозволю вам йти туди одній.

— А якщо вони спробують схопити нас?

— Якщо справа дійде до цього, то силою ми звідти не виберемося. Тут важливо вміти налякати, щоб люди двічі подумали про те, наскільки ти небезпечна. І тоді справа не дійде до бійки. Потрібно блефувати.

— Але я зовсім не вмію це робити.

Він трохи посміхнувся:

— У вас все чудово виходить. Ви прекрасно блефували в першу ніч, з Оберегом Благодаті.

— Але це сталося тому, що там були тільки ви і моя мати. У місті, де таке скупчення народу, зовсім інша справа.

— А що ви зробили в таверні, коли показали господині свої руде волосся?

Дженнсен ніколи не думала про свою тодішню поведінку з такої точки зору. Їй здавалося, що тоді це був швидше жест відчаю, ніж свідомий обман.

Відчувши, що Бетті почала чухатися верхівкою об її ногу, Дженнсен злегка шльопнула її по вуху.

У цей час чоловіки кинули гру в кості, щоб прийняти коней від приїжджих. Дівчині не сподобалося, як чоловіки вправлялися з кіньми — не твердою рукою, а хлистом.

Дженнсен вдивлялася в юрбу, поки не вигляділа знайому червону хустку. Вона намотала міцніше мотузку з Бетті і рушила крізь юрбу, потягнувши за собою й Расті. Здивованому Себастяну нічого не залишалося, як швидко рушити за нею.

Коли Дженнсен підійшла, торговка в червоній хустці розставляла каструльки з ковбасою.

— Пані!

Торговка мружилась на сонці.

— Так, дорога! Ще ковбаски? — Вона підняла кришку. — Вони такі смачні, правда?

— Чудові… Але я б хотіла дізнатися, чи не можете ви доглянути за нашими кіньми і козою? Ми заплатимо.

Жінка закрила кришку:

— Тварини? Але я ж не конюх, моя дорога.

Дженнсен, тримаючи мотузку і привід в одній руці, поклала іншу на край воза. Бетті склала ніжки і прилягла біля колеса.

— Я думаю, вам сподобається моя коза. Бетті — чудова коза і не завдасть вам клопотів.

Перехилившись через край воза, жінка посміхнулася:

— Її звати Бетті? Ну, добре, я пригляну за нею.

Себастян дав жінці срібну монету:

— Якби я зміг залишити у вас і коней, я був би впевнений, що вони в хороших руках.

Жінка уважно обстежувала монету, а потім — досить критично — і Себастяна.

— А як довго ви будете відсутні? Коли я продам свої ковбаси, мені потрібно буде повертатися додому.

— Не довго, — сказала Дженнсен. — Ми хочемо знайти людину, про яку вам говорили, — Фрідріха.

Себастян безцеремонно показав на монету, яку жінка все ще тримала в руці.

— Коли ми повернемося, в подяку за те, що ви доглянули за нашими тваринами, я дам вам ще одну. А якщо ми повернемося після того, як ви продасте вашу ковбасу, то я дам вам дві за заподіяне занепокоєння.

Жінка подумала трохи і кивнула:

— Ну, тоді я згодна. Я буду продавати ковбасу тут. Прив'яжіть козу до колеса, і я не спущу з неї очей, поки ви не повернетеся. — Вона показала рукою кудись назад. — А коней прив'яжіть поруч з моєю. Моїй дівчинці сподобається компанія.

Бетті швидко взяла невелику морквину з рук Дженнсен. Расті тут же штовхнула дівчину в плече, нагадуючи про себе. Довелося пригостити і її, а ще одну Дженнсен дала Піту, щоб і він не відчував себе забутим.

— Якщо ви мене втратите, просто запитайте Ірму, ковбасницю.

— Спасибі, Ірма! — Дженнсен погладила вушка Бетті. — Я сподіваюся на вашу допомогу. Ми повернемося раніше, ніж ви думаєте.

Вони змішалися з натовпом, прямуючим по напрямку до величезного плато, і Себастян обійняв дівчину за талію. А коли вони рушили до зяючого горла палацових воріт, до Дженнсен донеслося жалібне бекання залишеної Бетті.

Солдати в відполірованих до блиску нагрудниках з гострими, як бритва, піками мовчки вивчали людей, що проходять між високими колонами. Коли Дженнсен і Себастян опинилися поруч з ними, дівчина опустила голову і постаралася рухатися в ногу з іншими людьми, що брели між рядами солдатів. Мабуть, вони не привернули до себе особливої уваги, тому що ніхто не кинувся хапати її.

Величезний, схожий на печеру вхід був оброблений світлим каменем. У Дженнсен з'явилося відчуття, що вони входять у великий зал, а не в пробитий у товщі гори тунель, що вів на плато. Шлях висвітлювали шиплячі факели в укріплених на стінах залізних підставках. У повітрі висів аромат палаючої смоли, зате було тепло — сюди не проникав зимовий холодний вітер.

По боках знаходилися ряди вирізаних у скелі приміщень. Найбільш прості представляли собою просто ніші, відділені лише невисокою стінкою, за якою продавці торгували своїми товарами. Стіни більшості невеликих кімнат були прикрашені кольоровими тканинами або розфарбованими дошками, кругом панувала привітна гостинність. Схоже, тут кожен міг заснувати свій магазинчик. Торговці напевно платили орендну плату за приміщення, зате працювали в сухому і теплому місці, де відвідувачі затримувалися з набагато більшою охотою, ніж на продутому всіма вітрами вуличному ринку.

Жваво базікаючі між собою люди стояли близько шевця, чекаючи, коли він полагодить взуття; інші прямували за елем, хлібом або мискою ще паруючого тушкованого м'яса. Трохи осторонь монотонно зазивав покупців в свою крамницю торговець, що продавав пиріжки.

В одному місці жінкам робили зачіски, завивали волосся, приколювали до них прикраси зі шматочків кольорового скла. В іншому — робили макіяж і фарбували нігті. У третьому — продавали красиві стрічки, з яких можна було змайструвати квітки для прикраси наряду. Квітка виглядала майже як справжня. По кількості такого роду лавок Дженнсен здогадалася, що під час візиту в Палац багато хто хотів виглядати якомога краще — щоб на них там звернули увагу.