У якомусь сенсі, всі минулі роки можна було вважати практикою, яка і дозволила Обі втриматися на ногах в ситуації, де будь-який інший чоловік такою вагою виявився би виваляним в багнюці. Кловіс обернувся з глузливою посмішкою, будучи впевненим, що так і сталося. І був дуже вражений, коли побачив, що Обі на повній швидкості мчить за ним.

Підхльоснутий жахом Кловіс шмигнув у черговий торговий провулок. Але Обі був вже у нього за спиною. Він схопив за лахміття на плечі, що розвівалося і сильно смикнув. Злодюга спіткнувся і вирячив очі. Спочатку від здивування, а потім від того, що Обі міцно схопив його за горло.

Забувши про втому, Обі схопив коротуна під ліктики і заштовхнув між двома фургонами. Парусинові дахи затемнювали вузький прохід. На іншому його кінці перебувала стіна з дерев'яних ящиків. Спина Обі заблокувала щілину між фургонами, закриваючи простір від поглядів не менш надійно, ніж тюремні двері.

Обі чув, як позаду нього розмовляють про справи люди, як сміються і снують туди-сюди. Трохи віддалік хтось торгувався з продавцями. Простукали копита коня. По рядах бродили торговці, розписуючи переваги своїх товарів, намагаючись привернути покупців.

Кловіс, на відміну від них, мовчав, але не з власної волі. Він широко відкривав рот, намагаючись сказати щось, але не видав ні звуку. Обі підняв його над землею, і коротун почав крутити очима, явно бажаючи покликати на допомогу. Він подивився на потужну руку, пальці якої охопили його шию, і спробував розтиснути залізну руку правосуддя, але брудні нігті зламалися. І тоді його очі стали майже такими ж великими, як золоті марки, які він вкрав у Обі.

Притиснувши злодюгу спиною до ящиків і тримаючи його однією рукою за горло, Обі другою рукою обшукував кишені Кловіса, але нічого не знайшов. Кловіс в розпачі вказав на свої груди. Обидва відчув щось під поношеним ганчір'ям. Розірвавши сорочку, він побачив знайомий товстий гаманець, що висів на шиї злодія.

Шкіряний шнурок врізався в шкіру. Обидва тягнув його, поки не обірвав.

Потім Обі поклав гаманець у кишеню. Кловіс спробував посміхнутися, зробити перепрошуюче обличчя, немов тепер все було в порядку.

Але Обі не збирався його прощати. І дав волю своєму гніву. Утримуючи Кловіса за плечі, він з усієї сили вдарив злодія в живіт. Лице Кловіса посиніло. Обі тяжко вдарив його в обличчя і відчув хрускіт кістки, і знову вдарив, прямо в брехливий рот, і вибив усі передні зуби. Загарчавши від гніву, наніс один за одним три швидких удару. З кожним ударом голова Кловіса смикалася назад, залишаючи криваві сліди на дерев'яних ящиках.

Обидва продовжував перебувати в люті. Він зазнав приниження, ставши жертвою злодія, який залишив його помирати. На нього напала велетенська змія. Він ледве не потонув. Його обхитрила чаклунка. Вона заглянула йому прямо в душу. Вона не відповіла на його запитання, намагалася применшити Обі в його ж очах і померла раніше, ніж він встиг убити її. Він насилу перетнув Азерітські рівнини в убогих лахміттях. І все це відбувалося з ним, з Обі Ралом, практично членом королівської родини!..

Обі ледве міг повірити, що нарешті знайшов того, хто відповість за всі недавні біди.

Опустивши Кловіса на землю і поставивши йому на груди коліно, він дав повну волю справедливому гніву і помсті. Він не відчував ударів, згадуючи весь свій біль і всі приниження, з якими йому довелося миритися. Він проклинав маленького злодія і продовжував творити правосуддя, перетворюючи Кловіса на криваве місиво.

По обличчю Обі котився піт. Задихаючись, він ковтнув повітря і, нарешті, відступив назад. Руки були немов налиті свинцем. Він відчув, що спустошений, що моторошно болить голова, і насилу сфокусував погляд на предметі своєї помсти.

Земля почервоніла від крові. Те, що було Кловісом, тепер стало абсолютно невпізнаним. Щелепа роздроблена і звернута в сторону. Одна очниця втиснута. Грудна клітка проломлена. Як це було чудово!..

Обі відчув, що за його одяг чіпляються руки. У нього не залишилося сил на опір. Коли його витягли з щілини між фургонами, він побачив натовп людей, що стоять півколом, у всіх на обличчях був вираз жаху. Обі це сподобалося, оскільки означало, що Кловіс отримав те, що заслуговував. Заслужені покарання за скоєні злочини повинні лякати людей і служити гарним прикладом. Так говорив його батько.

Обі придивився до людей, які витягли його на світло. Його оточувала стіна з шкіряних обладунків та металевих кольчуг. На сонці блищали списи, мечі та сокири. Вони були спрямовані на Обі. А він міг тільки стояти, занадто втомлений, щоб підняти руку і відмахнутися від них.

Без сил, задиханий, залитий потом, Обі не міг навіть тримати голову. Він зробив крок до зброї, яке його оточувала, і раптово на нього обрушилася темрява.

Фрідріх втомлено опустився на коліна, спираючись на лопату, потім сів на п'яти і дозволив лопаті впасти на землю. Холодний вітер ворушив його волосся і здіймав хвилями високу траву навколо тільки що викопаного грунту.

Світ перетворився на попіл.

Засліплений горем, Фрідріх не міг зосередитися на якій-небудь конкретній думці.

Його душили ридання. Він боявся, що зробив щось неправильно. Тут було холодно. Він боявся, що алтеї може бути холодно. Фрідріх не хотів, щоб їй було холодно.

Зате тут було сонячно. Алтея любила сонячне світло. Вона завжди говорила, що любить промені сонця на своєму обличчі. Незважаючи на спеку в болоті, сонце рідко пробивалося туди, і вона не могла бачити його зі своєї в'язниці.

Її волосся само нагадувало Фрідріху сонячні промені. Вона зазвичай сміялася над подібними сантиментами, але іноді, якщо він не згадував про це довго, невинно питала, чи добре виглядає її волосся і чи добре причесане до зустрічі з черговим візитером. Вона завжди вміла зберігати безневинний вираз обличчя, домагаючись того, чого хотіла. Тоді він говорив, що її волосся схоже на сонячні промені. А вона червоніла, як дівчинка, і шепотіла:

— О, Фрідріх!..

Тепер сонце не буде світити йому ніколи.

Фрідріх вирішив, що для неї краще тут, на лузі, за межами болота. Вже якщо він не міг забрати її з болота за життя, то, принаймні, міг принести її сюди зараз. Сонячний луг — набагато краще, ніж її колишня в'язниця.

Він віддав би все, щоб привести Алтею сюди раніше, показати їй красиві місця, побачити її безтурботну посмішку в сонячному світлі… Але вона не могла покинути болото. Для всіх, включаючи і його самого, було безпечно ходити тільки по стежці, що веде до будинку. Іншого шляху між темними закляттями, створеними її чарами, не було. А для неї самої не було навіть цього безпечного шляху.

Фрідріх знав, що для тих, хто ризикнув пройти по болоту іншою дорогою, наслідки були жахливі. Декілька разів на рік особливо легковажні або ненормальні візитери сходили зі стежки або намагалися пройти обхідним шляхом, де не смів ходити навіть він. Для Алтеї було мукою усвідомлювати, що її чари позбавляють життя невинних людей. І як змогла Дженнсен, не постраждавши, пройти цей шлях, не розуміла навіть сама Алтея.

Під час цієї, останньої подорожі Фрідріх ніс Алтею окружним шляхом. Дорога по болоту, як символ повернутої свободи…

Чудовиська Алтеї зникли, тепер вона з добрими духами.

А він тепер один.

Фрідріх нагнувся над свіжою могилою, і сльози потекли по його щоках. Світ став порожнім, одиноким, мертвим. Пальці Фрідріха лежали на землі, яка приховала його любов. Його охопило почуття провини, тому що його не виявилося поруч, щоб захистити її. Він був упевнений, що якби він поруч, дружина б залишилася живою. Це було все, чого він хотів. Щоб Алтея не померла. Щоб Алтея повернулася. Щоб Алтея була з ним…

Він завжди із задоволенням повертався додому і розповідав їй про те, що бачив: про птаха, що скакає по полю; про дерево з листям, поблискуючими на сонці; про схожу на змійку дорогу, що в'ється між двох пагорбів, — про все, що могло принести хоч трохи тепла в її в'язницю.