Він перекотився по землі, тягнучи за собою змію. Вишкірився, підносячи ніж до лускатої щелепи.

Дуже обережно, тримаючи змію однією рукою за голову, другою він натиснув на лезо. Тверді лусочки, схожі на блискучі обладунки, знехотя піддалися. Затихла було змія стрепенулася і знову вступила в боротьбу — вже не з метою перемогти, але для того, щоб втекти. Важкі кільця, обвиваючі ноги, розтулилися, тіло змії почало метатися по землі, намагаючись зачепитися за коріння, за стовбури дерев. Обидва підтягнув до себе змію ногою.

Гостре лезо ножа, на яке Обі натискав щосили, раптово прорвало товсту луску і увігналося в щелепу змії. Обі зачаровано спостерігав, як по його руці побігла кров. Змія збожеволіла від болю і страху. Тепер вона хотіла тільки вирватися й утекти й вкладала в це відчайдушне бажання всі свої сили.

Але Обі виявився сильнішим. Ніхто не міг утекти від нього.

Він перетягнув змію, яка звивалася і корчилася в агонії, трохи далі від берега. Потім, закричавши від гніву, підняв її і одним потужним ударом встромив ножа в дерево, пришпиливши змію лезом, що стирчав із нижньої щелепи, немов довга третє ікло.

У жовтих очах змії тепер світилася безпорадність. Обидва витягнув з чобота другий ніж. Він хотів поспостерігати за тим, як життя буде повільно залишати ці ще хвилину тому злісні оченята.

Він зробив розріз на блідому череві, в складці між рядами лусочок. Не дуже довгий розріз, від якого швидко не вмирають. Просто розріз, щоб помістилася людська рука.

— Ну, ти готова?

Змія дивилася на нього.

Обидва закатав рукав і засунув руку в розріз. Спочатку пальці, потім зап'ястя, потім всю руку — в живе тіло, все далі і далі. Змія засмикалась, і Обі притиснув тіло коліном до стовбура, наступивши чоботом на метляючий хвіст.

І весь світ навколо Обі зник. Він уявляв собі, як бути змією. Він уявляв, що став цією тварюкою. Він відчував її шкіру навколо своєї плоті, її живе тіло, мокрі нутрощі, які стискали руку, яку він продовжував проштовхувати вперед. Рука занурювалася все глибше. Обидві довелося притиснутися до змії, поки, нарешті, його очі не опинилися в дюймі від зміїних.

І дивлячись в ці жовті очі, він насолоджувався, відчуваючи в них не лише жорстокий біль, але і чудовий жах.

Обі відчував, як у слизьких нутрощах пульсує те, до чого він прагнув. І, нарешті, намацав його — живе серце. Воно люто завовтузилося у його руках. Не відриваючи погляду від очей змії, Обі стиснув пальці в кулак. З м'яким бульканням серце лопнуло. Змія здригнулася, стрепенулась і, смикнувши в останній раз хвостом, затихла.

Обидва продовжував дивитися в очі змії, поки вони не згасли. Це було не те ж саме, що спостерігати за смертю людини — не вистачало зв'язку з людською свідомістю, не було складних людських думок, які Обі міг вгадати. Але все одно це було хвилююче видовище — спостерігати за тим, як смерть входить в живе тіло.

Мабуть, йому все-таки подобалося це болото.

Торжествуючий і закривавлений, Обі пошкандибав до води, щоб змити кров і вимити ножі. Це зіткнення було несподіваним, хвилюючим і збудливим, хоча — він повинен був визнати — і менш хвилюючим, ніж із жінкою. З жінкою додавалося почуття статевого збудження, відчуття того, що, коли до неї приходила смерть, всередині жінки виявлялися не тільки його руки.

Більшої близькості не існувало. Це було священнодійство…

Коли Обі закінчив митися, вода стала червоною. Цей колір змусив його згадати про руде волосся Дженнсен.

Обі випростався і перевірив, чи все на місці, чи не втратив він чогось у боротьбі. Поплескав себе по поясу і похолов.

Гаманця не було.

У паніці він засунув руку в кишеню, але гаманця не виявилося і там. Обидва зрозумів, що втратив його, коли боровся зі змією під водою. Гаманець був прив'язаний шнурком до пояса, і Обі був упевнений, що гроші не загубляться. Він не розумів, як міг розв'язатися або ослабнути вузол на шкіряному шнурку.

Обі з люттю кинувся до мертвої змії, що валялася біля коріння дерева. Кричачи від гніву, він схопив змію і взявся бити млявої головою по стовбуру — поки в усі сторони не полетіли бризки.

Важко дихаючи і знесилений, Обі, нарешті, зупинився. Слизька мертва маса знову осіла на землю.

У відчаї Обі вирішив, що доведеться пірнути у воду і пошукати зниклі гроші на дні. Але перевірив пояс ще раз.

І, придивившись, зрозумів, що шкіряний шнурок зовсім не розв'язався.

Обі намотав короткий відрізок шкіри на палець. Шнурок був обрізаний.

Обі обернувся назад, звідки прийшов.

Кловіс!..

Кловіс весь час крутився поруч, балакуча настирлива муха, що дзижчить над вухом… Кловіс бачив гаманець, коли Обі купував коней…

Загарчавши від злості, Обі оглянув болото.

Почався дощ, краплі вдарялися об листя і немов нашіптували щось. Обі відчув їх прохолоду на розпаленому лиці.

Що ж, він уб'є злодюжку. Дуже, дуже, дуже повільно…

Без сумніву, Кловіс буде зображувати невинність. Він стане запевняти, що невинен. І найімовірніше сховає гроші, щоб повернутися за ними пізніше.

Обидва змусить його зізнатися. У цьому немає ніяких сумнівів. Кловіс думає, що він розумний, але він не зустрічався раніше з такими, як Обі Рал.

Обі зробив крок до води і зупинився. Ні, він витратив багато часу, щоб добратися сюди. Він вже близько до Алтеї. Не можна дозволити, щоб гнів узяв зараз верх над ним. Потрібно подумати. Обі розумний. Розумніший матері, розумніший чаклунки Латеї, розумніший худого маленького злодія. Він буде діяти обачливо, не підкоряючись сліпому гніву.

Він займеться Кловісом, коли розбереться з Алтеєю.

І в похмурому настрої Обидва продовжив шлях до будинку чаклунки.

Через пелену дощу Обі розглядав будинок, складений з кедрових колод і оточений невідомими йому рослинами. Біля будинку нікого не виявилося. На березі маленького озера було безліч відбитків чобіт. Сліди були старими, але вони вивели Обі на стежку, яка і привела його до будинку. З труби в стоячому вологому повітрі ліниво вився димок.

Будинок, неабияк зарослий мохом і кучерявими рослинами, напевно належав чаклунці. Ніхто б інший не наважився жити в такому незатишному місці.

Обі обережно піднявся на галерею і прокрався до дверей. Кедрові колони підтримували низький дах. Прямо до входу вела широка стежка, без сумніву саме цим шляхом запрошені відвідувачі підходили до будинку.

Розлючений втратою гаманця, Обі навіть не намагався бути ввічливим і відкрив двері без стуку, ривком. Приміщення з двома вікнами і невеликим вогнищем було освітлено досить тьмяно. В осередку палало полум'я. На стінах висіли чудернацькі різьблені вироби, в більшості своїй тварини, іноді прості, іноді розфарбовані, деякі позолочені. Навряд чи Обі став би вирізати тварин. Обстановка була краща за ту, в якій він виріс, але не така приємна, до якої він вже звик.

Поруч з вогнищем на майстерно виготовленому стільці, як королева на троні, сиділа жінка з великими темними очима. Вона спокійно спостерігала за увійшлим поверх чашки, з якої потягувала якийсь напій. Хоча довге золоте волосся жінки було іншого відтінку і на обличчі її не було виразу зарозумілості і суворості, Обі відразу впізнав ці риси. Це була сестра Латеї.

Очі!.. Ось що він завжди запам'ятовував і зберігав у своєму уявному списку.

— Я — Алтея, — сказала вона, віднімаючи від губ чашку. Голос її був зовсім не схожий на голос сестри. У ньому теж були присутні нотки владності, але не було дзвінкої зарозумілості. Втім, вона не встала. — Боюся, ти прибув раніше, ніж я очікувала.

Заклопотаний в першу чергу власною безпекою, Обі проігнорував зауваження і попрямував в інші кімнати, для початку перевіривши ту, де знаходився робочий стіл. Кловіс розповідав, що Алтея живе не одна: у неї є чоловік Фрідріх. У майстерні повинні знаходитися різці, ножі, дерев'яні молотки. Кожен з цих інструментів цілком міг стати в умілих руках смертельною зброєю.