— Ви не могли б мені допомогти знайти будинок Алтеї?

Жінка відклала вишивку і підійшла до невисокої стіни перед її наметом.

— Найближчий шлях до будинку Алтеї — весь час на захід, по покинутій землі.

— Через Азерітську рівнину?

— Так. Вирушаєш на захід, до гір. Обігнеш найвищу, вкриту снігом гору, на протилежній її стороні повернеш на північ, спустишся в каньйон і на іншому його кінці опинишся в болотистому краю. Саме там живуть Алтея і Фрідріх.

— На болоті? Але зараз же зима.

Жінка пригнулась і тихо промовила:

— Так, кажуть, навіть взимку. Болото Алтеї — мерзенне містечко. Деякі кажуть, що воно створене зовсім не природою. Ну, ти розумієш, про що я кажу…

— Чарівне, так?

— Так кажуть.

Дженнсен вдячно кивнула і повторила дорогу:

— На захід, за найвищою покритою снігом горою повернути на північ, через каньйон до болота.

— Огидний і небезпечний край. — Жінка почухала підборіддя великим наперстком. — І туди не слід ходити без запрошення.

Дженнсен швидко озирнулась, збираючись зробити знак Себастяну, але поруч його не було.

— А як отримати запрошення?

— Більшість питають у Фрідріха. Я бачила, як вони приходили, домовлялися і йшли, навіть не подивившись на його товар. Думаю, він запитує Алтею, чи прийме вона їх, і наступного разу, коли Фрідріх приходить торгувати, вони отримують запрошення. Деякі приносять листи, адресовані його дружині. Деякі приїжджають сюди і чекають. Я чула, що інколи він зустрічає їх і проводить до Алтеї. Деякі після довгого очікування повертаються ні з чим, так і не отримавши запрошення. Однак ніхто не насмілюється прийти незваним. Принаймні, ніхто не повертався і не розповідав про це, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— Тобто ви вважаєте, що мені слід просто піти туди і почекати? До тих пір поки вона або її чоловік не вийдуть і не запросять?

— Думаю, так. Але Алтея навряд чи прийде. Кажуть, вона ніколи не виходить зі свого болота. Ти можеш дочекатися Фрідріха тут. Зрештою він таки з'явиться продавати свої вироби. Він ніколи не буває відсутній довше місяця. Я б сказала, що він завітає до Палацу щонайбільше за пару тижнів.

Тижнів!.. Як можна залишатися на одному місці тижнями, якщо люди лорда Рала ведуть полювання. Судячи з усього, у Дженнсен немає навіть днів, не кажучи вже про тижні.

— Велике спасибі за допомогу! Думаю, повернуся завтра. Раптом він з'явиться.

Жінка посміхнулася, села і знову взялася за свою вишивку.

— Напевно, так воно буде краще. — Вона підняла очі. — Було сумно дізнатися про твою матір, дорога. Це важко, я знаю.

Дженнсен кивнула, на очі її навернулися сльози, слова для відповіді застрягли в горлі. Сумна картина пронеслася перед її очима. Той солдат… скрізь кров… жах, витікаючий від нього… мати, розпростерта на підлозі… Зусиллям волі Дженнсен відігнала страшну картину, щоб не задихнутися від туги і гніву.

Ні, їй не можна чекати, сподіваючись на запрошення, — люди лорда Рала йдуть за ними по п'ятах. Останнім часом Дженнсен стала втрачати віру в себе. Адже Латею вбили. Вбивство може і повторитися. Їй потрібно дістатися до Алтеї перш, ніж це зроблять переслідувачі, і, принаймні, розповісти їй про сестру, попередити, якщо більше нічого не можна зробити…

Дженнсен очима розшукувала Себастяна. Він не міг далеко піти. Нарешті вона побачила його спину в широкому коридорі. Себастян стояв біля намету, в якому продавали срібні прикраси.

Не пройшовши і двох кроків, дівчина завмерла на місці: в коридор увірвалися солдати і оточили Себастяна. Один із солдатів акуратно підняв кінчиком меча полу плаща, оголюючи весь його арсенал. Дженнсен продовжувала стояти на місці. Вона була занадто налякана, щоб щось зробити.

Півдюжини блискучих загострених пік тут же націлилися на Себастяна. З численних піхов вискочили мечі. З людей, що стояли поблизу від Дженнсен, хтось втік, а хтось повернувся, щоб подивитися на те, що відбувається. Стоячи в центрі кола з д'харіанських солдатів, Себастян підвів руки, всім своїм виглядом показуючи, що здається.

«Здавайся».

І тут же на площі продзвенів дзвін.

Довгий звук дзвону, скликаючий людей на молитву, віддавався луною в кутах схожого на печеру залу. Два здоровенних солдати схопили Себастяна під руки і потягли геть. Решта оточили їх щільним кільцем, брязкаючи зброєю — не стільки з метою залякати бранця, скільки показуючи, що не допустять жодних спроб звільнити його. Дженнсен безпорадно спостерігала за подіями. Їй відразу стало ясно, що стражники готові до будь-якої несподіванки і ні перед чим не зупиняться. Схоже, вони взяли Себастяна за члена якогось таємного угруповання, яке мало намір захопити Палац.

Дженнсен помічала, що в деяких чоловіків-відвідувачів теж була з собою зброя. В основному, мечі… Може, справа в тому, що у Себастяна її занадто багато і вона занадто різноманітна, та до того ж ще й захована під плащем?.. Але ж взимку не ходять без плаща! І він нічого не зробив, нікому не заподіяв зла!

Дженнсен ледь не кинулася до солдатів з проханням відпустити заарештованого, проте побоялася, що в такій ситуації її теж заберуть.

Ті, хто спочатку втік від гріха подалі, тепер повернулися. Безладний рух натовпу поступово ставав спрямованим: люди крокували в бік площі. Торговці закривали лавки і приєднувалися до решти. Ніхто тепер не звертав уваги ні на Себастяна, ні на солдатів. Дзвін все ще висів у повітрі, сміх і розмови вщухали, переходили в повний поваги шепіт.

Дженнсен охопила паніка. Солдати забирали Себастяна все далі. Його сиве волосся виділялися на тлі темних обладунків. Дівчина не знала, що робити. У тому, що трапилося, була моторошна помилка. Адже вони з Себастяном прийшли сюди лише для того, щоб знайти золотих справ майстра. Їй хотілося заверещати на весь голос…

«Дженнсен».

Дженнсен, незважаючи на тягнучий її людський потік, намагалася не втратити Себастяна з уваги. Що-небудь робити вона як і раніше боялася.

А потім в її душі народився сором. Адже Себастян так багато зробив для неї. Він ризикував своїм життям, щоб її врятувати… Але що вона могла зробити?

«Здавайся».

Те, що солдати робили з Себастяном, з нею, з безневинними людьми, було несправедливо. Пробиваючись крізь страх, всередині Дженнсен піднімалася лють.

«Tu vash misht».

Він же їй дуже потрібен…

«Tu vask misht».

Себастян потрапив у біду…

«Grushdeva du kalt misht».

Слова розпалювали вогонь люті все яскравіше.

Люди наштовхувалися на Дженнсен — вона почала протискуватися крізь юрбу, намагаючись слідувати за відодячими Себастяна солдатами. Стогін вирвався у неї крізь стиснуті зуби, але це був стогін люті. Це було несправедливо. Вона хотіла, щоб вони зупинилися.

«Просто зупиніться, — просила вона подумки. — Зупиніться…».

Власна безпорадність так само приводила її в лють. Їй до смерті набридла безпорадність. Якщо вони не зупиняться, якщо будуть йти далі, це приведе її в повний сказ.

«Здавайся».

Рука Дженнсен ковзнула під плащ. Від дотику до холодної сталі вона відчула радість. Пальці стиснулися, обхопивши руків'я ножа. Рельєфний візерунок емблеми впився в плоть.

Стражник, який опинився поблизу, обережно підштовхнув Дженнсен, розвертаючи в інший бік, туди, куди спрямовувалися інші.

— Площа для молебню знаходиться в тій стороні, пані.

Фраза була одягнена в люб'язну форму, але суттю був наказ йти разом з усіма.

Дженнсен з люттю подивилася йому в очі. Вона бачила зараз очі того, мертвого солдата. Вона бачила інших солдатів — у себе в будинку, мертвих на підлозі, тих, що підходили до неї, тих, що грубо хапали її… Вона бачила різкі жести на тлі червоної блискучої крові…

Вони зі стражником, не відриваючись, дивилися один на одного, і Дженнсен знову намацала ніж, перевірила, як він виходить з піхов…

Чиясь рука підхопила її під лікоть і потягла за собою: