— Ви замерзнете і помрете, якщо не обсушитесь. І у втечі не буде сенсу. Мертвий — він скрізь мертвий.

Проявлена здатність розсудливо міркувати здивувала її саму.

Дженнсен поклала на солому згорнуті в рулон накидки з овечої шкури і зайнялася розв'язувати вузли.

— Це нас вбереже від дощу, але спочатку треба обсохнути, інакше ви не зможете зігрітися.

Себастян кивав, погоджуючись, тремтів не перестаючи і потирав руки над багаттям. Розумність слів Дженнсен, нарешті, дійшла до його свідомості. А та дивувалася, як йому вдалося зробити те, що він зробив, при такому нападі лихоманки і прийнятих снодійних травах.

Страх всьому причиною, здогадалася вона. Страх, що доводить до несамовитості…

Це було їй зрозуміло.

У неї боліло все тіло. Було багато ударів, та ще кровоточило плече. Рана не була небезпечною, але неприємно пульсувала. Стан жаху, в якому знаходилася Дженнсен під час сутички, втомив і спустошив її. Хотілося просто лягти й заплакати, але ж мати звеліла йти звідси. Зараз тільки слова, сказані матір'ю, спонукали Дженнсен на якісь дії. Без цих слів вона б просто не змогла рухатися. І тепер просто робила те, що веліла мати.

Бетті продовжувала тривожитися. Щоб бути ближче до Дженнсен, коза намагалася перебратися через загородку. Поки Себастян схилився біля багаття, Дженнсен намагалася зав'язати мотузку навколо шиї Бетті.

Вони дадуть можливість Бетті віддячити їм. Адже багаття в таку сиру погоду навряд чи розпалиш. А з козою вони можуть притулитися в будь-який сухий ямі, під уступом скелі або під деревами, що впали. Бетті дасть їм обом тепло, і вони не загинуть від холоду. Бетті весь час поглядала в бік будинку. Вуха кози стояли сторч — вона уважно прислухалася. Дженнсен розуміла причину такої поведінки: Бетті турбувалася про жінку, якої чомусь не було з ними. Дженнсен зібрала з полиці всю моркву і жолуді, розіпхала їх в кишені і заплічні мішки.

Коли Себастян трохи обсох, вони наділи свої вовняні плащі. А зверху додали накидки з овечої шкури. Дженнсен взяла в руку мотузку, якою прив'язала Бетті, і вони почали свою подорож. Себастян попрямував до стежки, по якій прийшов сюди.

Дженнсен схопила його за руку:

— Вони можуть чекати нас внизу.

— Але ж нам треба вибратися звідси…

— Є інший шлях.

Деякий час він уважно дивився на неї через розділяючу їх пелену крижаного дощу, а потім без жодних заперечень пішов за нею в невідоме.

Обі Шолк схопив курку за шию і витягнув з гнізда. У його величезному кулаці голова курки виглядала крихітною. Іншою рукою він вийняв з поглиблення в соломі тепле коричневе яйце, і обережно поклав у кошик до інших яєць.

Назад класти курку він не став. Посміхнувся, підняв її на рівень своїх очей, дивлячись, як вона крутить головою в різні боки, а дзьоб її то відкривається, то закривається. Потім наблизив губи і дмухнув щосили прямо у відкритий дзьоб.

Курка видала квокчучий звук, забила крильми, збожеволівши і намагаючись вирватися зі схожого на лещата кулака. З горла Обі вирвався утробний рокочучий сміх.

— Обі! Обі, де ти?

Голос матері пролунав зовсім близько від сараю. Обі тут же сунув птицю назад, в гніздо. Злякано кудахкаючи, курка спурхнула на припічок. А Обі поспішив до дверей.

Тиждень тому пройшла рідкісна для зими злива. День потому вода у водоймах замерзла, а дощ перейшов сніг. Сніг всюди запорошив лід, і ступати по ньому тепер стало небезпечно. Тим не менш, незважаючи на свій зріст, Обі без особливих зусиль ходив по льоду. Він був гордий тим, що має легку ходу.

Хоча справа не тільки в ході. Для людини важливо не допустити, щоб притупився мозок, щоб вільно міркувати.

Обі був упевнений: важливо дізнаватися про нові речі. Необхідно рости і використовувати те, чому навчився. Адже саме так люди дорослішають. Ось хоча б, приміром, взяти сарай і будинок… Вони являють собою єдине приміщення, виготовлене з мазанки — перевиті гілки покриті сумішшю глини, соломи, гною і посліду. Але всередині будинок і сарай розділені кам'яною стіною. Обі зробив стіну з принесених з поля плоских сірих каменів. Він навчився цього, спостерігаючи, як сусід укладає камені по краю свого поля. Така стіна була самою справжньою розкішшю — адже майже в ні в одному господарстві кам'яних стін не водилося…

Мати як і раніше пронизливим голосом кликала його, і він спробував пригадати, що таке міг накоїти. Подумки переглянув список щоденних домашніх обов'язків, які вона поклала на нього, і не зміг пригадати жодної не зробленої справи. По природі він не був забудькуватий, а крім того, всі його обов'язки повторювалися день у день. Все, що треба зробити в сараї, давно зроблено, і у матері немає причин спускати на нього всіх собак.

Втім, хіба можна захистити себе від її нищівного гніву? Адже вона цілком могла придумати йому таку роботу, в якій раніше просто не виникало необхідності.

— Обі! Обі! Ну скільки разів я повинна тебе звати!

Він подумки уявив собі її маленький рот на злому лиці, що кривиться, коли вона вимовляє його ім'я. Адже мати вважає, що він зобов'язаний з'являтися в ту саму мить, як тільки вона покличе. У цієї жінки голос, від якого порветься навіть міцна мотузка.

Обі пройшов боком, щоб не зачепити плечем бічні двері. Всюди пищали щурі, вискакуючи у нього з-під ніг. Нагорі сараю був сінник, а внизу розміщувалися дійна корова, дві свині і два бики. Корова все ще перебувала в сараї. Свиней випустили до дуба, де вони могли вишукувати під снігом жолуді. Биків Обі бачив через великі двері — вони паслися у дворі.

Мати стояла на горбку із замерзлого гною, впершись руками в боки. З її ніздрів виривалися клуби пари. Наче дим у розлюченого дракона…

Мати була жінкою великою, широкої і в плечах, і в стегнах. Коротше, широкою у всіх місцях. Навіть лоб у неї був широким.

Обі чув від людей, які знавали її в молодості, що раніше вона була привабливою жінкою. І справді, коли він був ще хлопчиком, у неї було кілька шанувальників. Однак минали роки, і постійна боротьба за існування призвела до того, що краса її зів'яла, обличчя перетворилося на мішанину глибоко прокреслених часом зморшок і обвислих складок шкіри. Давно вже перестали заходити залицяльники.

По замерзлій з льодом землі Обі пройшов всередину хліва і, тримаючи руки в кишенях, встав перед матір'ю. Вона огріла його по плечу важкою палицею:

— Обі!

Він здригнувся, і вона садонула його ще три рази, з кожним ударом вимовляючи:

— Обі!.. Обі!.. Обі!..

Кілька років тому таке биття залишило б на його тілі синці та гулі. Але тепер він був занадто великим і сильним, щоб відчувати біль від ударів палиці. Це злило мати ще більше. А у нього починали горіти вуха від злості, з якою вона вимовляла його ім'я. Зі своїм маленьким злобним ротом вона нагадувала Обі павука. Чорну вдову…

Він згорбився, намагаючись здаватися поменше.

— Що трапилося, мамо?

— Де ти бовтаєшся, коли тебе мати кличе? Її обличчя скривилося. Колись пухке, як слива, тепер воно перетворилося на м'ятий сухий чорнослив.

— Обі — ти бик. Обі — ти осел. Обі — ти дурень. Де ти був?

Обидва підняв руку, захищаючись від чергового удару палицею.

— Я збирав яйця, мамо. Збирав яйця.

— Подивися на цей бедлам! Тобі ніколи не спадало на думку прибрати тут, перш ніж той, у кого вистачає мізків, скаже тобі про це?

Обі озирнувся, але не побачив нічого, що могло б так завести її. Роботи завжди було предостатньо. З-під колод в стійлах висовували свої носи щури, їх вусики ворушилися, коли вони принюхувалися, дивлячись на людей чорними намистинками очей й слухаючи своїми маленькими вушками.

Він обернувся до матері, але питати не було сенсу. Вона завжди буде незадоволена, в будь-якому випадку.

Мати тицьнула пальцем на землю у себе під ногами:

— Подивися сюди. У тебе ніколи не з'являлося думки прибрати цей гній? Як тільки прийде відлига, він потече під стіну і в будинок, де я сплю. Ти думаєш, я годую тебе за те, що ти байдикуєш? Тобі не здається, що за своє проживання тут треба відпрацьовувати, ти, лінивий дурень? Так-так, Обі, ти просто придурок!