Ця кімната розташувалася в глибині першого поверху, далі за великою дзеркальною залою. Щойно зайшли, Носок підхопив кий жестом професійного гравця, спритно крутнув у повітрі.

— Може, партію?

— Ви поводитесь у хазяйському маєтку, ніби вдома.

— Мені довіряють. Я не нахабнію. То як?

Спокуса розім’ятися була велика.

— Іншим разом. — Платон ступив до столу, взяв найближчу до себе кістяну кулю з номером 7, підкинув, зловив, стиснув. — Ви не схожі на сільського.

— Хіба хтось казав, що я — з села? — Управитель легенько постукав києм по носку черевика.

— Я думав, управителів наймають із місцевих.

— Мілкуси мають іншу думку. — Він поклав кий на зелене сукно столу. — А ви, мушу визнати, досить уважна, спостережлива особа, Платоне Яковичу. Чисто фараон.

— Хто? — стрепенувся Чечель.

— Ну-ну. — Носок примирливо виставив руку долонею вперед. — Агентів поліції так називають, хіба не знали?

— У містах.

— Ви ж щойно правильно виснували — я міська людина. Мене найняли в самому Харкові. Представник Мілкусів дав оголошення в газету. Я був восьмий кандидат, за мною — ще семеро.

— Вас відібрали серед п’ятнадцяти осіб?

— Маю армійський досвід, пане Чечель. У мене все по струнці, по ранжиру. Пан Едвін пояснив перебіг своїх думок: ставити управителя з місцевих, наймати тутешнього дядька, хай навіть із повіту — погано. Не зможе зупинити крадійство.

— Мілкуси так погано думають про тутешній люд?

— Я теж не в захваті, — кивнув Носок. — Крадуть не лише в губернії. Не лише в Харківській, Полтавській чи Київській. Краде вся Російська імперія. Це державна політика, як державна монополія на водку. Мілкуси — інші люди, Платоне Яковичу. Знаєте, хто тут усе відбудовував?

— Підряд мала фірма Сергія Павловича Ковалевського. Мого доброго знайомого.

— Так. А ваш добрий знайомий раптом не казав вам, що на вимогу замовника мусив найняти не місцевих робітників? Тому й зроблено все в строк. Тому й не було надлишкових витрат. У квітні я особисто зловив крадія з місцевих, навмисне прийняв гнилуватий ліс за ціною першокласного. Постачав його сват, бариш навпіл. Тож мені довіряють.

Чечель перекинув кулю з долоні в долоню.

— Ви так говорите, наче я вас у чомусь звинуватив чи бодай запідозрив. А ви — виправдовуєтесь.

— Я балакаю з поліцейським, хіба ні?

— Тут я звичайний гість, — заспокоїв Платон. — Ще й незваний. Мене ж не чекали, не запрошували.

— Але поводитеся, мов поліцейський, хіба ні? Нишпорите, зазираєте на людську половину, запитання ставите…

— А ви, Мартине Панасовичу, тут наче цербер. Бережете якісь таємниці…

— Цербер, шановний Платоне Яковичу, — триголовий пес. Чудовисько, яке охороняє дорогу в царство мертвих.

— Ого! — присвиснув Чечель.

— Дивує освіченість?

— Б’юся об заклад — навіть у найближчому селі знайдеться чимало людей, котрі не можуть написати своє ім’я, та розкажуть про цербера. Мене дивує вся наша розмова.

— Не я її почав.

— Ви. Бо я збирався поговорити з місцевими жінками.

— Я можу сказати вам те саме, що вони. Тільки вони бояться, бо пережили кошмар не так давно, якихось вісім років тому. До слова, одна з жертв перевертня — хрещениця Параски Ярмолюк. Особисте горе, як рідну доньку втратила.

— Не знав.

— Тепер знаєте. — Носок обперся задом об край більярдного столу. — Коли тут усе сталося, газети описували грушівські жахіття наввипередки. Кримінальна хроніка завжди популярна. Маєте знати.

Полінка Урусова.

— Авжеж. — Чечель обмежився такою відповіддю.

— Усе забулося з часом. Лиш не тут. — Управитель тупнув ногою. — Коли мене ангажували на службу, ніхто не приховував, що Мілкуси купили землю й розтрощений маєток дешево через історію з перевертнем. Уже потім, спілкуючись із місцевими, почув: у Грушівці, та й загалом у всьому Валківському повіті, це місце вважають проклятим.

— Навіть так?

— Даруйте, трошки гарячкую. — Носок теж підкотив до себе кулю, з номером 14, покачав долонею. — Прокляте місце — справді сильно сказано. Занадто сильно. Але погану славу має.

— Чому люди заговорили про перевертня? Чому сліди привели саме в маєток Завадських?

— Хтозна, звідки пішло, хто пустив чутку. — Рука крутнула кулю довкола осі. — Я ж продаю вам те й за те, що й за що купив. Почніть із того, що дівчатам шматували горло. А на тілах лишалися глибокі подряпини. Не нігті, кігті. Пазурі. Так говорили й писали. Притому всі жертви були зґвалтовані, їх оглядав не лише земський лікар. Висновок публікували: діяла людина, чоловік. Люди стали обережні. Навіть хворобливо обережні. Хто, де, коли, за яких обставин вирішив, що пан Завадський перетворюється на вовка, — чорт його знає. Наслідки відомі.

— Вбивства припинилися?

— Часи були буремні. Бунти, революція, грабіжники, просто босяки, що видавали себе за анархістів… Було кілька пограбувань, стріляли, люди потрапляли під кулі. В тому числі — поліцейські та солдатські. Тобто спокійніше не стало. Вбивства траплялися. Але з вовкулакою їх уже не пов’язували. І знаєте, Платоне Яковичу, — ви тут випадково, та вас Бог послав.

— О! — Чечель знову підкинув і зловив кулю.

— Добре, що ви про це заговорили. Дуже прошу тримати нашу розмову в секреті. Особливо від господарів. Я оберігаю, як можу. Нехай відсвяткують щасливо та поїдуть, куди збиралися.

— Ви про що зараз?

— Перевертень, — мовив Носок. — Чув переказ, за яким вовкулака повернеться з пекла, коли його дім матиме нового господаря. Пред’явить права, виставить рахунок. З того світу, Платоне Яковичу.

Чечель стиснув кулю до легкого болю в кісточках правиці.

— Ви самі вірите?

— Ні, — сказав управитель твердо, категорично. — Але факти наводять на роздуми.

— Які факти? Хтось бачив вовкулаку?

— Навпаки. Його ніхто не бачив вісім останніх років. Увесь цей час маєток стояв привидом. І лиш тепер має нових хазяїв.

— Законних. Коли вже на те пішло, Мілкуси купили його в Завадських. Прямих нащадків того, кого називають перевертнем.

— Спробуйте, доведіть потворі.

— Ви, Мартине Панасовичу, говорите так, ніби вона реальна.

— І тим не менше, Платоне Яковичу, прошу вас про дві послуги. Власне, про одну, велику. Але вона з двох частин. Ось перша: ні пари з вуст про це. Як хтось із гостей бодай випадково зачепить тему, просто з цікавості, — втручайтеся, переводьте в жарт, пропонуйте келих чи чарку. Друга — глядіть обома.

Чечелю зовсім перестала подобатися розмова.

— Ви щось знаєте? Чому мені треба бути начеку? Є небезпека?

Носок перехопив кулю зручніше.

Нахилився.

Примружився, цілячись.

Катнув, закручуючи, через стіл у протилежний кут.

Вцілив у лузу.

— Оцю страшилку, про повернення перевертня, я почув у Грушівці три дні тому. До того часу ніхто нічого такого не порушував. Не думаю, що такі чутки ходять даремно. І так, Платоне Яковичу. Можете вважати мене цербером. Ніколи не думали, що пса поставили на його пост не дарма?

— Чому ж, очевидно все. Не пускає до Аїду…

— Не всякому треба пхатися до царства мертвих, — мовив Носок. — Цербер там, бо треба сто разів подумати, перш ніж іти не своєю дорогою. Не лізьте в пітьму без потреби. Ось над чим треба міркувати.

Управитель хлопнув долонею по краю столу, пішов з кімнати, уже не озираючись на Платона. Лишившись сам, Чечель замислено поклав свою кулю на сукно. Жбурнув через стіл різко, не цілячись.

Куля покрутилася на краю лузи.

Нарешті впала всередину.

…За годину ввалився Ковалевський.

Весь у снігу, розпашілий з морозу, але з трофеєм — тримав за вуха вбитого зайця.

— До столу! — заявив, передаючи дичину покоївці, котра взяла тушку обережно, та не гидуючи. — Шкуру оббілуйте, дарую!

— Недарма гуляли. — Платон разом із Мухортовим та дружиною Авакумова дивився на мисливця з висоти другого поверху.

— Дарма, панове, дарма. Там кругом вовчі сліди були. Отакі! — Серж показав руками. — Сіроманця б підстрелити! Та часу ж мало, чорти б узяли!