Чечелю нічого не хотілося говорити.

Навпаки — кортіло швидше відкланятися.

Розумів: так не робиться. Виглядало, видоїв відомого правника. Отримав не лише те, що хотів, — почув значно більше. І тепер утратив до співрозмовника всякий інтерес. Повівся, мов той солдат у борделі: трам-тарарам, дякую, мадам…

Але все ж знайшов привід не продовжувати, закруглити розмову.

Обіцяв — дуже скоро пан Сокольський дізнається дещо дуже цікаве.

На вулицю вибіг, не взявши труду застебнути пальто. Зловив візника, наказав:

— Кінна площа! Жени, рубль плачу! — і показав целковий.

Харків, Торгова площа, «Гранд-готель»

Мілкуси у жалобі вигляд мали урочистий.

Потреби в жалобному вбранні не було. Чечель лиш сказав — запрошує зібратися в його апартаментах, бо традиція вимагає відбути дев’ятини. Рахував від загибелі Мухортова й Ковалевського, але згадати пропонував усіх. Серафима зрозуміла буквально: не тільки дібрала Мілкусу і собі чорний одяг, а й вдягнула капелюшок із короткою вуалеткою. Вкупі з незмінними окулярами чоловіка та його широкою бородою пара виглядала урочисто, навіть монументально.

Натомість вдова Мухортова обмежилася чорною мереживною хусткою при однотонній, дещо важкуватій сукні. А подружжя Авакумових узагалі вирішило обійтися без жалобних елементів у одязі.

Платона на вимогу Мілкуса поселили в нумері люкс поруч із ними, за стіною. І все одно йому та Наталі Дмитрівні довелося чекати їх півгодини. Цей час усі спершу намагалися вести бодай якусь світську бесіду. Та дуже скоро зрозуміли: мовчати й не силувати себе — у цій ситуації значно пристойніше. Нарешті Серафима, наперед постукавши, укотила візок із Едвіном. Винокур раптом пожвавився. Стрімко перетнув кімнату, спершу приклався губами до затягнутої чорною рукавичкою Серафиминої руки, потім м’яко перехопив ручки крісла. Сам викотив Мілкуса на середину, розвернув візок, аби той опинився в центрі й міг бачити всіх. На цьому припинив спробу керувати. Повернувся до Олени Луківни, яка весь час непорушно сиділа в кріслі, став за спиною дружини.

Тепер п’ять пар очей в очікуванні дивилися на Чечеля.

Пора.

— Дякую, пані та панове, що відгукнулися й пристали на мою пропозицію. Софія Іванівна, вдова пана Ковалевського, збиралася доєднатися до нас. Та зранку не змогла встати. Нерви без того слабкі мала, постійно лікувалася. А тут таке… Сержа не ховали без неї, чекали, поки з Баден-Бадена доїде. Про вдову лікаря Лаврова ви ж знаєте — після поховання помістили на Сабурову дачу. Там, де чоловік покійний практикував, така сумна іронія. Навряд ви хотіли би бачити серед нас дівицю Черниш. Я знаю, де вона, обіцяв подбати й слова дотримав. Хай собі там і лишається. — Платон ляснув у долоні. — Пристойніше, мабуть, було б зібратися в апартаментах пана Мілкуса. Та навряд я маю право запрошувати когось не до себе.

— Ви й тут не в себе вдома, — кинув Авакумов.

— А ви могли б хоч сьогодні стриматися, — зауважила Наталя Дмитрівна.

— А ви, мадам, могли б утриматися від зауважень моєму чоловікові, — процідила Олена Луківна.

— А ви б усі могли поводитися прийнятніше, — нагадала Серафима й одразу переключилася на Чечеля. — Не мусите вибачатися. Після того, що ви зробили для нас усіх, маєте право розпоряджатися нашим часом.

Платон почекав, поки вона перекладе, повів далі.

— Я дозволив собі замовити карафку коньяку. Пропоную чисто символічно пом’янути за християнським звичаєм.

Шість кришталевих чарок на коротких ніжках він заздалегідь розставив на круглій срібній таці. Підхопив, обніс присутніх. Сам узяв останню, проказав:

— За царство Небесне! — і повільно випив.

Серафима утрималася від перекладу. Чоловік у кріслі сам усе зрозумів. Осушив свій келих одним ковтком. Те саме зробила Мухортова. Подружжя Авакумових спорожнило свої синхронно. Платон знову обійшов товариство, тепер уже збираючи келихи. По тому заговорив уже з почуттям виконаного обов’язку:

— Даруйте, забув. Зараз ми пом’янули не лише тих, хто трагічно загинув дев’ять днів тому, вважайте, на наших очах. Я пропоную згадати також людину, котра померла десять років тому. Ви всі її знали, хай не особисто… — Серафима неголосно тлумачила. — Йдеться про жінку, чия трагічна смерть і вилилася з часом у наше нинішнє сумне зібрання. Іда Лихоліт, земля тобі пухом.

Чечель отримав саме той ефект, на який очікував.

Аби підсилити, не квапився продовжувати.

Спокійно ступив до столика. Налив собі ще порцію коньяку, по вінця. Випив, не відчуваючи смаку й міцності. Навмисне став при цьому спиною до всіх присутніх. Коли розвернувся, прочитав на кожному обличчі саме те, що хотів.

Подив.

Переляк.

— Я нічого не розумію, — це Серафима переклала сказане Едвіном.

— Так наберіться трошки терпіння й послухайте, не перебивайте. — Чечель перемістився так, аби бачити кожного. — Прохання до всіх присутніх.

— Це якийсь фарс. — Авакумов торкнувся плеча дружини. — Я знав, що цей тип із сумнівною репутацією втягне нас у якусь свою, не менш сумнівну авантюру. Проте ми з Оленою Луківною вирішили прийти сюди, бо пом’янути загиблих — пристойно. Могли б знайти тисячі причин, та не захотіли принижувати себе такими пошуками. Але з нас досить. Прощавайте. Ходімо, дорогенька.

Георгій Андріянович простягнув дружині руку, допомагаючи встати.

— Назад, — тихо і твердо велів Чечель.

— Ви мені? — Авакумов тицьнув себе в груди. — Панове, він наказує мені? Що він собі дозволяє? Ви не випустите нас звідси? Цікаво, як…

— Отак!

Платон рвучко махнув правицею.

З рукава вилетів маленький «апаш».

Авакумова зойкнула.

Мухортова сиділа незворушно.

Руки Мілкуса міцніше стиснули бильця візка.

— Оце вже занадто, — мовила Серафима.

Чечель нарешті відчув себе у своїй тарілці.

— Ви згадали мою сумнівну репутацію дуже вчасно, пане Авакумов, — сказав він, тримаючи того під прицілом. — Мені втрачати вже нічого. Я пристрелю вас. А потім поясню присутнім причину. Або ви станете на місце і я розповім іншим те, про що ви краще за мене знаєте.

— Хай говорить, — озвалася Наталя Дмитрівна.

Дуло гойднулося, вказуючи Авакумову, куди слід повернутися.

Олена Луківна знову сіла.

Покровитель муз став у неї за спиною.

— Історія буде не дуже довгою. Хоча б через те, що відома і, бачу, не забута навіть через десять років. — Платон знову обвів зібрання поглядом. — Тоді в Харкові засудили до каторжних робіт жінку, якій виповнилося тридцять три роки. Звали її Іда Лихоліт. Вона любила свого чоловіка Іллю, університетського професора, свою доньку Сашеньку, і їй дуже подобався театр. А також молоді актори. Але в тому не було нічого гріховного. Іда просто хотіла знатися з ними. Їй лестило, коли пізнають при зустрічі. Зрештою, для сумлінної домогосподарки саме театр є чи не єдиною розрадою та розвагою. Так Іда — і не лише вона — додавала барв у своє, будьмо чесними, дещо одноманітне життя, нехай воно проходило серед близьких, люблячих людей. Проте її звинуватили у вбивстві, якого жінка не скоювала. Опинилася не в той час не в тому місці. Трагічний збіг обставин для неї. І вдалий — для справжнього вбивці. Якого покривали ви!

Тепер револьверне дуло не лише цілило в Авакумова, а й вказувало на нього.

— Ви не можете нічого знати! — вигукнув той. — Вас тут не було! Вам нема чого робити, окрім як збирати чутки й плітки!

— У тому-то й річ, мосьпане. Ви змогли залучити на свій бік впливових людей із Петербурга. Вам дозволили порушувати без того погані царські закони, які працюють лише тоді, коли фігурантам різних справ це вигідно. Ви незримо впливали на слідство. А судді вдавали, що не розуміють вашої прямої зацікавленості в швидкому вироку. Найгірше, пане Авакумов, — проти особисто Іди Лихоліт ви нічого не мали. Вам було все одно, кого засудять за чужий злочин. Ви навіть намагалися закрити надто балакучі роти в театрі. Ви ж меценат, покровитель. У вашій владі не тільки кар’єра того чи іншого актора, але також її знищення. Саме актора. Бо актриси не цікавлять ані вас, ані вашу дружину.