— Але…

— Ти справді не розумієш. Не такий уже й проникливий. — Вона зняла сорочку з вигнутої спинки стільця. — Я не зможу тебе більше бачити й лишатися при тому спокійною. Це моє, внутрішнє, ось тут. — Долоня закрила ліву грудь. — Для Едвіна знайду слова. Та ми вже почали говорити. Без додаткового розголосу нічого не вийде. Замішані відомі в Харкові персони. Нехай ти справді знайдеш душогуба — скандал нам зашкодить. Не покараєш же ти вбивцю без суду й слідства.

— Такого мені ще ніхто не пропонував.

Чечель брехав. Сватали на подібне не раз. Завжди відмовлявся.

— Ми з Едвіном краще виїдемо звідси. Чоловік уже натякає на продаж маєтку. Шкода, гроші вкладені, пожили тут менше місяця. Не судилося, так кажуть, здається.

Платон звівся на рівні. Неквапом почав одягатися. Серафима вже заховала тіло під сорочкою, вбирала халат. Вони поводилися, мов ніколи не були близькими.

— І все ж я здогадався. Хай пізно, хай здогад не міняє нічого, — мовив Чечель, тримаючи пошкоджену, без ґудзиків сорочку. — Ти прийшла сказати мені таку новину. А все інше — аби підсолодити.

— Знову розчаровуєш. Де твоя проникливість, Платошо… Рішення ухвалив Едвін, сам. Думав та й передумав. Я відмовляла. Переконала лишити все в силі. Потім пішла до тебе. Уже після всього зрозуміла — чоловік правий. Тепер його рішення — моє рішення. Ти ж матимеш компенсацію.

— Нічого не зробив.

— Ти єдиний, хто взяв на себе хоч якийсь клопіт. Ти і лікар Лавров.

Говорити більше не було про що.

Чечель обійшов Серафиму, яка саме затягувала пояс халата. Знайшов у шафі запасну сорочку, вдягнув на голе тіло, без спідньої. Застебнув ґудзики.

— Ображаєшся?

— На що? На одну з найкращих ночей цього бісового, як ти сказала, року? Зовсім ні.

— Але ти незадоволений. Жінки відчувають подібні речі.

— Ви з чоловіком лише скасовуєте угоду зі мною. Заборонити мені шукати вбивцю не може ніхто.

— Впертий, значить.

Платон не збирався гарикатися. Він охолонув до Серафими Мілкус так само зненацька, як запалився нею й втратив контроль над подіями. Неквапом заправив одяг, ніби й не було тут нічого. Щойно прокинувся, а перед тим бачив сон. Усе ж не хотів лишати за нею останнє слово. Добирав підходящі.

Не встиг.

Ззовні постукали, сильно, наполегливо.

— Хто це? — Серафима не грала, справді злякалася.

— Чечель, ти там? Відчини, Чечель!

Люсі.

— Їй чого треба? — Серафима теж упізнала голос.

— Не знаю. Я її не кликав.

— Ти й мене не кликав. Вона вже прибігала до тебе сюди?

— Схоже, ви ревнуєте, мосьпані.

Стукіт не вщухав.

— Зроби щось.

Платонові не хотілося коритися. Не бажав виконувати накази після всього, що трапилося й що почув потім. Але нічого не вдієш: треба припиняти.

Прочинив двері. Тим часом Серафима відступила вглиб бібліотеки, ближче до шафи. На ходу, в русі, задула обидві свічки. Але то не завадило — Люсі, теж у халаті поверх сорочки, тільки розкритому, тримала вогник. Він відбивався в зіницях.

— Пусти! — Дівчина посунула вперед.

— Стій тут. — Чечель легенько відсторонив її.

— Якого… Там хтось є в тебе?

Замість відповіді Платон потягнув на себе ручку, зачиняючи.

— Треба щось — говори тут. Мені не треба в кімнаті подружки вбитого чоловіка. Мусиш розуміти.

— Боягуз. Ви тут усі боягузи. Ханжі й боягузи.

— Ти очуняла, аби сказати мені це?

— Я згадала… — Люсі враз стишила голос, сторожко озирнулася, мовби в темряві хтось чатував і підслуховував. — Ну, не згадала, знала. Тобто впізнала. Мішель заборонив хоч слово ляпнути. Я не збиралася, ти не думай…

— Чому я повинен щось думати? Нічого не розумію. Згадала, знала… У тебе ще язик гуляє.

— Твій лікар, — випалила дівчина.

— Мій?

— Не мій. Ваш. Наш. Лавров котрий. Він же знає мене. І знає про ось це. — Люсі потерла носа. — Раніше знав. Мішель привозив мене до нього. Туди, на Сабурову дачу. Лякав.

— Лякав?

— Або я кину благородний, або він залишить мене в лікувальні назавжди.

Платон фізично відчув, як випите вино стрімко випаровується.

— Іди до себе, — наказав він. — Нічого не кажи, просто йди до себе й зачинися зсередини.

Люсі — дівицю Людмилу Черниш — минулої ночі вивів із гри той, хто знав про її любов до кокаїну. Ця сама особа має при собі медичні препарати, котрими можна підтримувати дівчину в напівпритомному стані. І ця ж особа нагострила величезний зуб на Михайла Григоренка.

— Ти чого?

Чечель не повторював.

Міцно, до болю стиснув Люсі за лікоть, потягнув коридором до її спальні. Нічого не говорив. Бо поки не знайшлася відповідь, звідки лікар міг знати наперед про те, що опиниться в одній компанії з Григоренком та його нинішньою коханкою? З Григоренком, який не взяв до уваги, що Лавров категорично відмовився зачиняти в психіатричці його попередню коханку, і, мовби нічого не сталося, зробив лікареві таку саму пропозицію. Можливо, переповнив чашу терпіння, і Лавров…

Ось те єдине, що лишалося з’ясувати.

— Чечель!

— Роби, як велено! — прошипів Платон, заштовхуючи дівчину всередину темної кімнати.

Почекав, поки повернеться ключ.

Поквапився назад, швидко повернувся до бібліотеки.

— Серафимо!

— Що сталося? — Вона вийшла з закутка, тепер її освітлювало місячне сяйво.

— Ти мене перехвалила. Прозорливість — таки не про мене.

— А можна без загадок?

— Можна було здогадатися ще кілька годин тому. Він не хотів, аби Люсі довго була при тямі й повертала язиком.

— Хто? Платоне, ти про кого?

Чечель стиснув її плечі, зараз — жодної ніжності.

— Ти можеш спокійно спуститися в спальню чоловіка й так само спокійно попросити звідти Лаврова?

— Я мушу знати, що відбувається. І мені боляче.

Платон послабив хватку.

— Серафимо, лікар Лавров — той, хто мені потрібен. Не проси, зараз нічого не поясню. Довго, часу мало. Потім, коли він буде під вартою — неодмінно. Не лише вам із чоловіком. Усім присутнім.

— Я не зможу зіграти, — миттю зізналася вона. — Викриє, розшифрує, а там же Едвін, він же…

Знизу раптом долинув дикий крик болю, який не змогли остаточно приглушити зачинені двері.

— Пізно… — Чечеля враз охопив відчай, і вже не шепотів, вигукнув уголос: — Пізно! Пізно! Я осел, чорт забирай!

Гримнув постріл.

Глухо — але з іншим звуком не сплутати.

— Едвін! — зойкнула Серафима. — Він там! Там — він! Ед-він!

На шляху трапився стілець, і вона завалилася разом із ним, гуркочучи на весь поверх. Чечель уже вибігав, та озирнувся на грюкіт. Перший порив — допомогти жінці. Але вона вже дала собі раду, і він лиш гаркнув:

— Куди? Назад! Тут будь!

— Едвін! — простогнала Серафима.

— На місці стій! — задля певності Платон захлопнув за собою двері бібліотеки.

Будинок далі був занурений у темряву. Чечель за час перебування навчився орієнтуватися тут, нічого надто складного в плануванні. Та все одно, схарапуджений, стукнувся на бігу об кут, забивши плече, а потім — заледве не полетів униз мармуровими сходами. Нешнуровані черевики не додавали рухам зграбності. Та шнурки — останнє, що зараз його переймало.

Уже добіг до середини сходів, як знизу долинув брязкіт розбитого скла.

Позад себе почув рик Ковалевського:

— Що таке! Там наче стріляли!

Чечель розвернувся. Постать Сержа маячила посеред коридору, мов темна примара. За ним тут же виринула друга тінь — Мухортов. Іще мить — і почнеться паніка.

— Пане полковнику — світло! — Платон звично взяв на себе командування, відкинув не потрібні тут політеси. — Ковалевський, до зброї! З нами дами!

Чоловіки, до честі, підкорилися одразу. Мухортов зник за своїми дверима, Ковалевський затупотів назад. Десь голосно закричала жінка, але хто — Платон не дослуха`вся. Вважав тил прикритим, помчав донизу. Перестрибнув одразу три сходинки, послизнувся в приземленні, та встояв.