— У мене трошки більше мізків та значно більше амбіцій, — відрізала Серафима. — Чи люблю я свого чоловіка? А раптом просто користуюсь його мільйонами? Я поважаю його, Платоне. Повірте жінці, таке ставлення значно більше за оспіване поетами кохання. Любов — почуття. Емоція, за якою нічого не стоїть. Повага для мене важливіша. Бо хочу дещо зробити для людей. Весь світ за гроші Мілкуса не ощасливиш. Але кілька десятків знедолених дітей — так.

— Пожертви на психіатричну лікарню — в той самий кошик.

— Уже й таке знаєте? Ні, ви навіть проникливіший, ніж я думала! І ці пожертви. І ще на різні потреби. Проте, Платоне, мені важливо, аби подібні добрі справи пов’язували з моїм іменем. Марнославство? Нехай, переживу. Тільки ж відтепер моє ім’я — це невдалий благодійний обід для обраних, який завершився кривавою банею для одного з гостей. А вбив його хтось інший із запрошених мною, особисто мною, розумієте? Усе летить у прірву!

Серафима знову наблизилася, плюнула на стриманість, легенько замолотила кулачками по Платонових грудях. Він потерпів трохи, потім зловив у напівтемряві кисті обох рук, стиснув.

Очі дивилися в очі.

Дуже близько.

— Мене лякає все це, — вкотре зізналася молода жінка. — Відклала гонор у шухляду. Обійшла кожного, припрошувала до столу на вечір. Усе ж таки свято. Почула обіцянку хіба від Ковалевського. Інші… Авакумов запевнив, що високо цінує мого чоловіка, та інша компанія їх із дружиною не влаштовує. У пані Мухортової мігрень. Лаврова попросила побути з Едвіном, не саджати ж біля хазяїна управителя чи кухарку…

— Я не питаю, що з вашим чоловіком, усе одно не знаюся на хворобах. А чим може стати в пригоді такий, гм, специфічний лікар?

— Тим, що лікар.

— Ясно. Більше питань нема.

— Не треба. — Серафима перевела подих. — Тут не лише мені страшно. Присутні теж щось відчувають. Не зізнаються, але відчувають. Тому й бояться одне одного. Не хочуть без крайньої потреби збиратися в одному товаристві. Носок, управитель, обмовився: мало не кожен, крім Лаврова, попросив собі спиртне в кімнату.

— Мухортов і Ковалевський не приховують. Сам бачив, мене спокушали.

— Саме тому я й попросила лікаря про послугу.

— Саме — чому?

— Він ще зберігає тверезий розум.

— Я теж.

— Треба виправити. Тому прийшла не з порожніми руками. І якщо чоловікам не вдалося вас спокусити… Може, мені вдасться?

Подих ураз перехопило.

— Ви…

— Я. — Руки легко випручалися, лягли йому на плечі. — Мені двадцять три роки, Платоне. Двадцять три, розумієш? — На «ти» перестрибнула природно. — Уяви. Ти — жінка, заміжня. Чоловік годиться тобі в батьки. І ти з ним жодного разу… Жодного. Разу. Розумієш? Едвін зовсім паралізований нижче пояса.

Чечель не вірив.

Не тут. Не з ним. Не зараз.

Правої жіночої руки вже не було на його плечі.

Лежала на іншому місці.

— Ти живий, Платоне.

— Серафимо… Послухай…те…

— Послухай.

— Я справді жива людина.

— Відчуваю. Навіть дуже жива. Забудь, хто я і де ти. Ти єдиний, з ким тут не страшно. Захисти мене, Платоне. Врятуй, допоможи… Зроби щось… У мене давно… давно не було… Дуже давно… Я забула… Нагадай мені, Чечель, нагадай… Не розчаровуй. Доведи, що не боїшся, давай, давай, давай…

Дві свічки.

Але темно в очах.

Більше світла — або зовсім не треба.

Мовби читаючи думки, Серафима нахилилася, задула по черзі обидві.

Вони пірнули в морок.

Гарячий морок.

— Ти не побачиш мене.

— Ти ж сама загасила.

— Бо не подумала. Хочу, щоб ти мене бачив. Ти маєш дивитися, яка я.

— Я відчуваю. Вже відчуваю.

Пояс її халата вони похапцем розв’язували в чотири руки. Заважали одне одному, сплітали пальці, хихотіли. Щойно впоралися, Серафима сама скинула халат до ніг.

Під ним льон і мереживо.

Губи до губ.

Жіночі руки вже зробили, як треба. Тепер пробіглися по ґудзиках сорочки. Один розстебнули, далі не стрималися — сіпнули. Сильно, ґудзики розлетілися. Шлеї підтяжок впали з плечей.

Чоловічі руки не рвали — ковзнули по грудях, підхопили сорочку, потягнули вгору, пальці стиснули краї, заголили до талії.

У роті зробилося со`лоно — прокушена нижня губа.

— Тут чути, — видихнув. — Серафимо, через стінку чути… Коли кричать…

— Хто тут уже кричав?

— Не тут… Чорт, потім… Не кричи…

— Не буду… А ти не говори більше нічого. Стій!

— Як…

— Чекай. Ще трошки. Все буде, я ж за тим прийшла. Але спершу — ось.

Її рука вже підхопила пляшку зі столу.

Келихів не треба.

Перший ковток із горлечка — вона.

Платон пив із її рук.

Кров змішалася з вином.

Терпкий присмак напою, її губ.

Знову вино, ще ковток.

— Досить… — Її дихання зробилося хрипким. — Досить гратися. Пусти.

— Пустити?

— Дурненький… У тебе теж давно не було.

Серафима вивернулася. Стала спиною, нагнулася, руки вперлися в підголів’я канапи. Повернула голову. Очі вже звикли до темряви, ще й місяць підсвічував крізь візерунчатий морозяний вітраж. Платон побачив — вона далеко, як могла, висунула язика. Безсоромно, хтиво, хижо облизнула губи раз, другий, третій. Гойднула стегнами, навмисне роблячи це вульгарно.

— Не стій, Платошо. Замерзнеш.

Він остаточно втратив голову. Заразом — здоровий глузд, відчуття реальності. Не існувало довкола нічого, крім плоті.

Розкритої, вологої, соковитої.

Руки потягнули льон догори, вище хребта.

Пройшлися сідницями, стиснули стегна.

Плоть до плоті. 

Потім вони лежали — на підлозі, постеливши ковдру.

Одного разу виявилося замало, бо завершилося все швидко для обох. Мовчали, вирівнювали дихання. Знову пили просто з горлечка, великими жадібними ковтками. Потім вмостилися на канапі, тепер усе тривало довше й повільніше. Але цілої канапи виявилося мало — скінчили любощі вже біля столу, ледве не перекинувши разом зі свічками та вином. Серафима, уже повністю гола, притулилася до Платона, теж оголеного, так міцно, ніби збиралася врости всередину. Нога покоїлася на його втомленому грішному тілі. Рука, вільна, яка не під головою, мандрувала тулубом угору. Пальці торкнулися губ, носа, ковзнули до вух.

— Кумедні. Роблять тебе дитиною. Тобі буде сто років — а вуха дитячі.

— Тобі не подобаються?

— Дурять. Вводять в оману. На перший погляд не сприймаєшся серйозно.

— У них моя сила. — Платон посунувся, мостячись зручніше. — Дражнилися в гімназії, у дворі. Колись загнали до річки, навалилися троє, реготали й дерли за вуха. Так вирішив освоїти боротьбу. Вже за рік там же, на березі, кинув одного в річку. Другому накрутив його власне вухо. Третього гнав аж до аптеки, це біля базару в нас, у Ніжині.

Серафима звелася на коліна. Нахилилася, пипки пройшлися по його грудях. Спершу поцілувала кожне вухо, потім — ніс, нарешті — губи. Платон поклав руку їй на шию, притримав. Та вона хлопнула вище ліктя, надто різко як для недавньої коханки відсторонилася, випросталася.

— Загралися ми, — ступила до столу, чиркнула сірником, помешкання знову залило жовтогаряче світло двох свічок. — Я не шкодую, бо сама того хотіла. Не буду пояснювати, чому вийшло саме так і саме з тобою. Але більше ми отак не побачимося.

— Розумію. Шкода — та розумію.

— Брешеш, — відмахнулася Серафима. — Нічого ти не зрозумів, Платоне Яковичу. Завтра, дасть Бог, ви всі поїдете звідси. Угоду вважай скасованою. Твою з Едвіном.

— Як? — Чечель звівся на лікті.

Серафима підхопила зі столу всіма забутий циліндр. Покрутила, вдягнула на голову, прихлопнула згори долонею, розкинула руки, зігнула ногу в коліні.

— А ось так. Пасує мені?

— Що сталося? Мілкус більше не хоче знати, хто вбив його гостя? Хай це навіть Мішель Григоренко, особа без вагомих чеснот…

— Я не хочу. — Серафима зняла убір, пожбурила в куток, у ній щось невловимо змінилося. — Рішення моє, Платоне. Годину тому це ще було важливо. Після того, що між нами сталося, важливіше нам більше не бачитися. Ніколи.