Далі Ковалевський посунув упевненіше, водячи цівкою перед собою й позираючи праворуч, у бік прикритих сніговими шапками садових дерев. У глибині саду маячив темний флігель, і Чечель припустив: непогане, сказати б — ідеальне, місце для ворожої засідки. Якби він сам хотів десь заховатися…

Зимову тишу розірвав постріл.

Й одразу — дикий — інакше не скажеш! — крик.

Лунало з протилежного боку будинку. З тієї сторони, куди пішли Мухортов і Носок. Відстань не така вже й мала, та все одно в крикові чулася суміш жаху й болю. А ще — подив, принаймні таку ноту вловив Платон на віддалі, ще й розділеній довжиною будівлі.

— А-а-а-а-а! — заревів Ковалевський, наче болю завдали йому.

Широкими стрибками він помчав уперед, до протилежного кута. Чечель кинувся навздогін, та враз зупинився. Щось змусило розвернутися, кинутися назад, тримаючи перед собою лезо, мов багнет. Ледве не впав, послизнувшись, та втримав рівновагу. Вилетів до парадного входу, побіг на звук — уже не стріляли, але далі кричали. Платон перетнув двір і добігав до протилежного кута, як звідти назустріч виринула в місячному сяйві дивна постать. Чечель, іще нічого не розтумкавши, набичив голову, виставив ніж далеко перед собою, зібрався боронитися. Але тут же зрозумів: це управитель.

Задкує.

Горлає.

Сокири в руці нема.

— Мартин!

Той здригнувся, сахнувся, та розгледів свого, заволав:

— Там! Там! Там!

Чечель відштовхнув його, завернув за ріг.

Спершу чомусь угледів сокиру — стирчала зі снігу топорищем догори.

Потім — нерухоме тіло.

Полковник-кавалерист Федір Мухортов падав на спину. Стояв близько від будинку, тому не завалився на землю. Удар відкинув до стіни, по ній сповз. Тепер сидів, завалившись, мов п’яний після буйної гулянки.

Кров стікала вниз від розпанаханого горла, мастячи парадну офіцерську шинель.

Рушниця валялася поруч.

З-за рогу вилетіла постать, тепер сахнувся Чечель. Наступної миті зрозумів — це Ковалевський оббіг круж маєтку, вийшов назустріч. Угледівши тіло й тут же впізнавши, не стримався — смальнув із одного дула кудись у темряву перед собою, з другого — у протилежний бік, теж пославши кулю в морозяну порожнечу. Потім відкинув «зауер», метнувся до тіла, впав на коліна.

— Федя! Федір Федорович! Ти що надумав, Федоре! Ти що зробив! — Руки термосили мерця за плечі, мовби це була єдина спроба оживити його.

За спиною зарипіло — це повернувся Носок.

— Що? — виплюнув Чечель. — Хто? Як?

— Не знаю, — вичавив управитель. — Я позаду йшов, так велено… Він налетів звідти, за рогом ховався.

Платон озирнувся.

Звідти, звідки щойно вибіг Ковалевський.

— Він — хто?

— Не знаю! Здоровий! Чорний весь! Пан Мухортов устиг стрельнути — мимо! Той… високий… ружжо в нього вибив одним махом. Другим — по горлянці! А я втік! — Управитель бухнувся на сніг. — Карайте, як хочете! Злякався я, злякався! Куди з сокирою проти такого!

Чечель уже не слухав. Його навіть труп не цікавив. Обігнув Ковалевського, швидко добіг до кута. Визирнув обережно. Нічого не вгледів перед собою, крім темного саду. Ще — снігову товщу, переорану чудернацькими слідами. Їх він уже бачив зі спальні Мілкуса — розбите вікно виходило туди.

Голова паморочилася.

Навіть мороз не вистудив.

Чи не вперше за останні роки Платон Чечель не знав, що думати.

Навіть напряму думок не міг намацати.

Єдине, зовсім недоречне, згадалося — саме зараз рік помінявся.

Харківська губернія, Валківський повіт, маєток Мілкусів. 1 січня 1914 року

— Я дружина офіцера.

На обличчі пані Мухортової не було ані кровинки. Наталя Дмитрівна прийняла страшну новину на диво спокійно й стримано. Чечель навіть сказав би: жінка готувалася до чогось подібного, тож чоловікова загибель не застала зненацька.

— Вдова, — дозволив собі уточнити.

— Так, — статечно, шляхетно кивнула вона. — Коли йдеш за військового, треба вже перед олтарем готуватися овдовіти.

— Жорстоко.

— Але це правда, Платоне Яковичу. Або так, або ти — дружина інваліда. Наш государ воює, скільки пам’ятаю себе. Я з військової династії, пане Чечель. У дівоцтві була Самойло, знаєте щось про цей рід?

— Каюся.

— Одна з гілок, що веде від гетьмана Самійла Кішки[30].

— Ми з вами обоє, виходить, козацького роду.

— Дід був військовим лікарем, з Кримської кампанії повернувся без ноги. — Удова Мухортова говорила тепер сама до себе, довкола мовби нікого не існувало. — Батько служив у Радецького[31]. Загинув на Шипці[32], коли мені було сім. За тата мені став його менший брат, теж офіцер. Іншого нареченого, ніж військовий, для себе не бачила. — Тепер ніби знову згадала, що поруч хтось є. — Я з дитинства готова до звістки, що мій чоловік поляже в бою.

— На жаль… — Платон досі не міг знайти потрібних слів.

— Ви знаєте, як се сталося?

— Зі слів управителя. Він не міг нічого вдіяти…

— Нікого не виню. — Наталя Дмитрівна повела рукою. — Ні-ко-го. Ви самі щось можете сказати? Наприклад, хто напав на нас? Чому відучора вбито троє чоловіків, майже одного за одним?

— Єдине, що скажу напевне, — не вірю в страшні казки про перевертнів. Нам загрожує неймовірно спритний, дуже небезпечний, зухвалий ворог. Неймовірна сила. Разом із тим — якась незрозуміла поведінка.

— Вбивство без причини. Це справді незрозуміло, Платоне Яковичу.

— Причину він напевне має. Свою власну, не підвладну поки нам, мосьпані. Готовий навіть припустити: вбивця не зовсім здоровий психічно.

— Маніяк?

— Радше, пацієнт нещасного лікаря Лаврова. Чи міг ним бути.

— Отак — саме Лаврова? — стрепенулася Мухортова.

— Або іншого медика його фаху, — пояснив Чечель. — Та все це — лише царина здогадів. Як пані Лаврова, до речі?

— Лишуся біля неї. Схоже, я єдина тут, хто ще має силу. Попри те що ми овдовіли з різницею в кілька годин. Але можна сказати інакше: Ольга Янівна — минулого року, я — вже нинішнього.

— У вас таки стає сил жартувати.

— Краще хай Параскева знайде мені нюхальної солі. Ми мусимо протриматися до ранку, Платоне Яковичу. — Жінка взяла його за руку, Чечель відчув, як вона тремтить. — Пережити випробування. Прийняти й пережити.

— Прийняти?

— Повірте, ми всі опинилися тут і тепер не просто так.

Очі Мухортової затягнуло легкою поволокою. Платону навіть здалося — полковницька вдова сама поволі втрачає здоровий глузд. Її слова чимось нагадували погане пророцтво.

— Не зовсім розумію вас…

— Ми з Федором Федоровичем не мали тут бути. Але, бачте, зорі розташувалися саме так, не інакше. Це — Божа воля. Заразом — Божа кара.

— Кого карають? За що?

— Думки вголос, пане Чечель. Не більше. Маєте інше пояснення — діліться.

— Мені треба подумати. Хоча чесно скажу — часу на те нема. Та й обставини не сприяють.

— Теж привід для роздумів, Платоне Яковичу.

Мухортова вела що далі, то плутаніше й загадковіше.

І все одно Чечель ураз відчув — блимнуло.

Щось майнуло, легке, майже невловиме.

Ниточка, за яку треба тягнути.

Думка, яка дотепер чомусь не вступала в голову.

— Нам усім треба протриматися до ранку, — повторила Наталя Дмитрівна. — Бажано зберегти здоровий глузд. Хоча б тим, хто не встиг його втратити. Не збожеволіти. Від страху. Хтозна. Раптом той, хто нападає з темряви, найперше бажає звести нас усіх із розуму.

Серафима підмостила під голову Мілкуса третю подушку.

Тепер господар не лежав, а сидів на канапі. Смерті, посіяні довкола від учорашньої ночі, не вибили інваліда з колії. Схоже, вони з дружиною були виліплені з одного тіста. Молода жінка також трималася мужньо, хоч Платон встиг помітити: з останніх сил. Мілкус же сидів, підпертий подушками, так само гордовито, як у інвалідному візку.