— Мабуть, ви близькі до істини. Або ніхто не знає, чим там можна було поживитися, — або йдеться справді про помсту. Особисте щось. Але ж що каторжанин-утікач міг мати до винокура, лікаря із психічних хвороб, заводчика, будівельного підрядника, відставного кавалериста? При тому, що всі його жертви — найкращі люди міста Харкова, самого ж убивцю вісім років носило то там, то там…

З відповіддю Кулагін не квапився. Саме зараз візники затіяли чергову сварку, почалася товкотнеча, втрутився городовий. Здавалося, звичне тут видовище захопило увагу жандарма. Та враз розвернувся до Чечеля всім корпусом.

— На етапі Харитонов познайомився з двома каторжанами. З ними ж потім тікав із Нерчинська. Одного з них під час погоні вдалося застрелити. Гордій Коновал, саме він накрутив грушівських селян взяти на вила свого пана Завадського. Бачте, і так буває.

Платон мусив визнати: жандармський ротмістр дивувати вмів.

Витягав із капелюха не одного — одразу кількох кроликів.

— Ота історія з перевертнем…

— Коновал входив до подібної бойової групи, — спокійно пояснив Кулагін. — Ту історію я дуже добре знаю, вона ж трапилася на моїй території. Жорстокі вбивства сільських дівчат стали для Коновала приводом. Досі не доведено, чи причетний він особисто до того. Важливіше інше: маєток Завадських селяни розграбували, спалили, та потім було встановлено: звідти зникли коштовності на суму вісімдесят тисяч рублів. Золото, діаманти, таке різне. Коновал прикрив праведним народним гнівом банальне пограбування. Не забувайте, того року маєтки та економії горіли не лише по Харківській губернії.

— Впіймали швидко, так розумію?

— Спільники здали, тут я нашою роботою пишаюся, — кивнув ротмістр. — Як засудили й пішов етапом, вилетіла та історія з голови. Чимало інших натомість прийшло.

— Та ясно.

— Про вбивство Коновала при спробі втечі мені, звісно, доповіли. Ось і виплив його зв’язок із Харитоновим.

— Давайте все ж називати його Носком, збиває.

— Як завгодно, — розвів руками Кулагін. — Важливо інше. Тепер, після останніх подій, ми з вами можемо здогадатися, звідки Носок знає історію про перевертня. І як йому вдалося використати її для своїх страшних злочинів.

Чечель вперто намагався гнати інші, оті дрібні здогади, котрі дзижчали мухами, не давали зібрати думки докупи.

— А другий? Тобто третій, котрий тікав у їхній компанії?

— Ще цікавіше. Хоча до політики, до нашого департаменту, стосунку не мав. Кримінальник, побутове вбивство, помста. Проте він — теж тутешній, отакий збіг обставин. Була в Харкові десять років тому досить гучна історія. Одна дамочка-міщаночка, Іда Лихоліт, завела молодого коханця, акторишку театрального. Посварилася з ним, приревнувала чи кинути хотів, то вже таке. Зарізала, ножем проштрикнула горло. Звісно, провини не визнала. Та засудили до десяти років каторги. Наступного дня повісилася в камері, наглядачі ґав ловили.

— Чекайте. Ви мені про жінку…

— Разом із Носком тікав Ілля, її чоловік, — пояснив Кулагін. — Порядна була родина, ті Лихоліти. Доньку мали, тринадцяти років чи щось такого. Сам — учитель німецької в університеті. Професор, один із ліпших. Найкращого адвоката жінці найняв, Арсена Сокольського. Не вірив до останнього, що вертихвістка та вбивця. Присяжні так само розійшлися в думках. Визнали винною з перевагою в один голос. Так професор Лихоліт, пане Чечелю, розумом посунувся. Спершу просто погрожував, а якось підловив одного з тих семи. Застрелив трьома кулями в груди.

Горло Платонові враз пересохло.

— Живий?

— Хто, професор? Знайшли мертвим у тайзі за півроку після втечі. Ото інші присяжні видихнули!

— Чого б то?

— Боялися, що по кожного смерть прийде. Авакумов найбільше розорявся.

— А яким там боком Авакумов?

— Так він у присяжних, не знали? Хоча… Яке вам діло, справді. Був серед тих семи. І жертва — його молодий протеже. Говорили так, але мені до шмиги. По нашому департаменту ж не проходила ця справа…

Ротмістр далі про щось розводився, та неначе хто враз вимкнув звук. Як голку з патефона зняли, коли платівка крутиться. І не лише співрозмовник утратив голос.

Довкола Чечеля враз стало тихо.

Гармидер площі, прилеглих вулиць та скверів для нього зник.

Харків, вулиця Римарська — далі Кінна площа

Гільйотина була справжня.

Її навіть можна назвати не зменшеною копією, а оригінальним пристроєм для рубання голів. Тільки маленьким, вкраденим Гуллівером у ліліпутів. Адвокат Сокольський підняв верхню частину, примостив кінчик кубинської сигари туди, куди зазвичай приречені мостять голови, опустив ніж, придавивши згори пальцями. Тонке гостре лезо відтяло кінчик. Сокольський недбало змахнув його на підлогу, сигару ж заходився розкурювати. Поки крутив на сірниковому вогнику, Платон не витримав:

— Дозвольте? — потягнувся до гільйотинки.

— Що? А, будь ласка. Кумедна дрібничка, скажіть? Подарував один клієнт, разом із сигарною коробкою. Тільки, жартівник, сигар туди не поклав. Каже, мій гонорар дозволяє її наповнювати регулярно.

Чечель кілька разів підняв і опустив різак, поставив назад.

— Ви переконані — Іда Лихоліт не вбивала коханця?

— Не так мене зрозуміли, Платоне Яковичу. Я переконаний: Іда взагалі не мала коханця. Але вона також і не вбивала Адоніса.

— Чому Адоніса?

— Хіба я не сказав?

Адвокат підійшов із сигарою до вікна. Вид на двір та цегляну стіну протилежного будинку око не тішив. Проте не відволікав і вуличний гармидер. Подібно до фінансистів і політиків, правники воліють залагоджувати справи в тиші. Розмови, що ведуться в подібних конторах, за їхні стіни виходять лише тоді, коли сторони про це домовляються.

Арсен Титович Сокольський розміняв шостий десяток. Модний дорогий костюм англійського крою міг би сидіти бездоганно, навіть видовжувати його не пропорційну від природи фігуру. Заважало черево. Сокольський не був огрядним, пузце було радше ознакою віку, ніж гарного апетиту. Тим не менше воно не дозволяло застебнути піджак на всі ґудзики без того, щоб не натягнути на животі. Тож Сокольський не застібався без потреби, а жилетку защіпав лише до половини.

— Хто перший нарік так Петра Шабанова, історія замовчує. Нічого божественного в хлопцеві не було, крім хіба зовнішності. — Адвокат зробив сигарою коло перед обличчям. — Але красунчиком був, мови нема. Тим і підкупав. Адонісом його називали позаочі, хоч про прізвисько він знав і воно дуже йому лестило. Сам себе волів називати Пітером. Бачте, не подобалося мужицьке ім’я.

— Так і казав?

— Я з тим Адонісом ніколи за життя не мав справ особисто, — відмахнувся Сокольський. — Хоча на сцені бачив, бо театрал, маю таку слабкість. Ви не театрал, Платоне Яковичу?

— Нема часу, соромно, — визнав Чечель. — Коли служив у поліції, не до театрів було. Хіба там заріжуть кого, — криво посміхнувся. — Зараз тим більше не до поклоніння Мельпомені. Як маю вільну хвилинку, краще на фільму яку піду.

— Та видно, що ви не дружите з театром. Поклоніння, значить… Мельпомена — муза трагіків, мосьпане. Уявіть собі поклоніння трагедії. Але згоден, цю музу часто згадують, говорячи про театральне мистецтво загалом. Хоча, — адвокат націлив на Чечеля сигару, — наш випадок тут цілком відповідний. Драма, велика трагедія. Ось що потягнуло за собою вбивство не дуже, чесно кажучи, талановитого лицедія.

— Петро Шабанов був бездарним актором?

— Пітер, — машинально виправив Сокольський. — Знову ж таки, як оцінювати. Вам доведеться повірити мені, театралу, на слово. Виходити в масовці, навіть грати невелику роль, де більше слів, ніж «чого зволите», — тут таланту Пітера цілком вистачало. Але ж він ще й Адоніс! Жоден директор жодного театру не відмовить, коли грошовитий покровитель тисне. Ось як посередність отримувала не головні, та все ж значущі ролі.