— Чесно кажучи, першу підказку дав пан Ковалевський ще напередодні, коли гості збиралися біля Благовіщенського собору. Тоді вона пролетіла повз мене, як і повз вас. Бо хто ж міг подумати, як далі все закрутиться.

— Досі не розумію, про що мова.

— Найперше — Серж згадав до слова, що він, лікар Лавров та ваш чоловік час від часу зустрічаються в судах, бо всі троє — присяжні засідателі. Тоді я не надав цьому значення. Хоча цей громадський обов`язок — чи не єдине спільне між ними. Але прозріння прийшло потім і стало ознакою, за якою були дібрані гості. — Платон кинув у бік принишклої Серафими. — Та все ж зустріч вашого чоловіка зі старим товаришем вартувала більшої уваги. Вона здавалася приємною несподіванкою для обох. У Ковалевського вихопилося: «Не думав, не гадав, ти ж ніби не мусив». Чому, якщо запрошення кожного — лотерея, навмисне проведена подружжям Мілкусів? Ви назвали її Днем Орхідеї, білетики продавали на прийнятті в міського голови. Зазвичай списки запрошених публікуються, але без них зрозуміло: є традиція запрошувати шанованих у місті осіб. Полковника Мухортова серед запрошених не було. Згодом, уже після його загибелі, ви, Наталю Дмитрівно, сказали мені: «Ми з Федором Федоровичем не мали тут бути. Але, бачте, зорі розташувалися саме так, не інакше. Це — Божа воля. Заразом — Божа кара». Ось це мене й муляло: ви самі не знали, що будете запрошені.

— Так ніби ж інші теж не знали…

— Решта не здивувалася, — пояснив Чечель. — Бо Ковалевські, Лаврови, Авакумови і Григоренко, але напевне з іншою пасією, хоч тепер не має значення, запрошеними були. Серафима особисто продала кожному білетик. Тож усім нічого не заважало повірити у випадковість вибору. Вчора з салону фотографії на Кінній я приїхав із візитом до вас. Бо зрозумів, хто ховається за машкарою Мілкусів, — і одразу згадав оті здивування, Ковалевського й ваші. Запитав, чи були ви серед запрошених на тому прийнятті…

— Нічого не пояснили, — перервала Мухортова.

— Обіцяв усі пояснення завтра. Ви їх зараз отримуєте. Вичерпні. — Полковниця кивнула, Платон повів далі, користуючись тим, що інші досі не відходять від шоку. — Вам принесли з розсильним персональне запрошення. До нього додавалася листівка, де було написано, що родина Мілкусів хоче бачити вас особисто, адже багато начувана й бажає особисто засвідчити пошану. Ви зберегли послання. — Він не запитував, констатував. — Після вчорашнього візиту до вас я остаточно зрозумів увесь план. Уникнути помсти жодна з жертв шансу не мала. Усіх загнали в пастку непомітно, усі пішли в неї охоче. Але разом із тим я до вчорашнього відкриття не знав, що робити з лижвами. Ось що ви проґавили й не зважили. — Чечель схрестив погляд із Мілкусом.

— До чого тут лижви?

— На господарстві їх було дві пари. Та лише одна підходила однаково Ковалевському і Носку. Тобто змайстрована на звичайну, стандартну ногу. Друга пара виявилася більшою, до ноги не підганялася. Серж іще сказав тоді: «Не на ногу, а на лапу». Теліпалася, гуляла, пересування утруднювала. Напередодні загибелі Ковалевський став на зручні лижви. На них же вибрався раніше постріляти зайців. Його вбили, наздогнавши й зрізавши шлях. Теж на лижвах, лишилися сліди. За всіма ознаками, так міг діяти тільки Носок. Аби я не пригадав розмір вашої ноги. Він більший, це видно навіть зараз. Більший навіть проти цього.

Платон виставив наперед свою.

Захопився викриттями.

Захопився собою.

Втратив пильність на дуже короткий час.

Цього виявилося досить — адже той, хто називав себе Едвіном Мілкусом, не зводив із нього очей.

Ховав їх за окулярами.

Тому Чечель і не побачив небезпеки вчасно.

На повний зріст чоловік виявився високим і сильним.

А спритність мисливця-перевертня довів, рвучко зіскочивши з не потрібного тепер інвалідного візка. Відштовхнувши його далі до стіни, в русі скинувши так само зайві тепер окуляри, Мілкус у широкому стрибку налетів на Платона.

Чечель усе ж встиг скочити назад. Озброєну правицю нападник перехопив, вивертаючи й прагнучи забрати револьвер. Палець натиснув спуск, гримнуло, куля влупила в стелю.

Олена Авакумова вереснула, поповзла зі стільця на підлогу.

Платон вивернувся, діставши коліном пах нападника. Мілкус послабив хватку, та наступної миті дійшло: це маневр. Новий удар оглушив, Чечель розтиснув пальці. Револьвер опинився у Мілкуса, а сищика він міцним копняком відкинув ближче до Мухортової, яка в усьому цьому гармидері була єдиною, хто дивом зберігав спокій.

Дуло дивилося на жінку, яка вбила Петра Шабанова — і стала причиною смерті Іди Лихоліт.

— НІ! — заволала Олена, вовтузячись на підлозі.

Платон зводився на ноги, підлогу під ним хитало.

— ГЕТЬ!

Це кричав Георгій Авакумов.

Чечель не припускав, що покровитель муз може прийти сюди з пласким браунінгом.

Дуло дивилося на Мілкуса.

Дуель.

— ТАТУ!

— САШО, НАЗАД!

Нерви здали — Авакумов усім корпусом повернувся в бік, звідки долинув вигук і відчувся небезпечний для нього рух.

Він стрельнув не впритул — та з близької відстані.

Хтозна, чи цілив у голову.

Сашенька Лихоліт, яка називала себе Серафимою Мілкус, рухнула до його ніг.

— А-А-А-А!

Горлали разом: батько, на чиїх очах застрелили єдину доньку, і Чечель, який кинувся на нього, прийомом збив із ніг, ударив по відкритій ділянці шиї ребром долоні. Забрав «апаш» назад, підвівся.

Оглянув поле битви.

Мілкус лежав на спині, тяжко дихав.

Авакумов допомагав дружині підвестися, браунінг валявся на підлозі.

— Вона забрала у вас дружину, — мовив Чечель, дивлячись на лежачого й уже втративши до Авакумових інтерес. — Він забрав доньку. Я не знаю, що мені робити далі.

— Я знаю.

Платон глянув на Мухортову, ніби побачив її тут уперше.

— Ви забули, пане Чечелю, я не лише вдова полковника кавалерії. Я сама походжу з давнього військового роду. Ви ж покликали мене сюди свідком. Тепер у цій кімнаті — вбивця мого чоловіка. Дозвольте далі розв’язувати цей вузол мені.

Харків, вулиця Куликівська

Запрошення на обід адвокат Сокольський прийняв.

Чечель переїхав до Ковалевських, бо в «Гранд-готелі» після недавніх подій лишатися не збирався. Хотів узагалі вибратися з Харкова чимшвидше. Затримали обставини, яких не перебороти. Найперше — поліцейське розслідування.

Платон ще жодного разу з часу вигнання й вимушеного кочового життя не почувався настільки невидимим. Драма відбулася в його люксі, слідчий мусив його опитати — але розмова велася не під протокол. Більше того: перш ніж говорити з ним, поліцейський кудись надовго відлучився. Потім перелічив питання, які просив прояснити. Жодного разу не звернувся на ім’я чи прізвище. Слухав з таким виглядом, ніби відбував нудний ритуал чи покарання. Нічого ніде підписати не дав. Попередив, аби Чечель лишався на місці, в межах досяжності. Й одразу ж заперечив сам собі: якщо є потреба залишити Харків, можна це зробити, навіть не поставивши владу до відома.

Чечель розгубився, бо справді не знав, як краще діяти. Тим часом на допомогу прийшла вдова Ковалевського — зовиця Христина дуже просила затримати рятівника в гостях так довго, як у нього стане терпцю. Платонові від того стало ніяково. Він спробував пояснити: не врятував Сергія Івановича, навпаки, не вберіг. На що отримав категоричне:

— Берегти мого чоловіка не мусили. Серж сам чудово дбав про себе. А Христину врятували від неминучої смерті. Не ображайте, не відкидайте гостинну руку. Будьте як удома. Серж дуже б того хотів.

Чечель оселився у квартирі на Куликівській, зайнявши кімнату, звідки не так давно забрав свої нечисельні пожитки. «Даймлер» удова прилаштувала в гараж і, попри протести гостя, оплатила оренду до кінця березня. А Платон раптом зрозумів: йому нема куди особливо податися далі. Так само як було наприкінці минулого року, по залагодженні справи Ковалевських.