— Хто б мені ще наказував, — вичавив Гліб Львович. — Ти, Чечелю, чистим повітрям дихаєш, поки влада дозволяє. Усі пристойні люди в Харкові знають негласний циркуляр щодо твоєї персони. Нам обом тікати треба, хіба не згоден?

— Не тобі, Волобуєв, говорити мені щось від імені пристойних людей.

— Як хочеш.

Чечель укотре за короткий час недооцінив супротивника.

Титулярний радник не збирався чекати лихої долі з піднятими догори руками. На що розраховував, куди думав сховатися, як жити далі — Платона в той момент мало цікавило. Бо, відчайдушно тікаючи, спалюючи за собою мости, ставлячи себе поза законом, Волобуєв напевне знав, що робив. Мав план, до останнього діяв за ним.

Почав підводитися повільно, руки підніс до рівня плечей.

Але вже наступної миті пружно розпрямився. Чечель стрельнув, та промахнувся — Волобуєв виявився неабияким спритником. Аж тепер Платон помітив: той під час сутички перемістився на одну лінію з виходом, зараз стояв до нього спиною, ніхто не перешкоджав тікати. Тому сахнувся, укотре уникнувши кулі, і помчав до пройми дверей.

Не все врахував.

Саме у дверному прямокутнику, освітленому ззовні, являв собою чудову, можна сказати — ідеальну мішень.

Чечель поборов спокусу.

Опустив дуло з рівня голови нижче, до рівня сідниць.

Натиснув спуск, курок пішов м’яко, рука не смикнулася.

Завмерши на мить, мовби не до кінця розуміючи, що з ним сталося, Гліб Волобуєв упав головою вниз, важко покотився сходами.

І тут долинули чоловічі голоси, грубі, сердиті, одразу кілька.

Тупіт багатьох ніг, крики.

Ховати свій револьвер від поліцейських агентів Чечель не мав сил і не бачив смислу.

Харків, вулиця Куликівська [15]

Порося урочисто поставили в центр круглого столу.

Напхане чорною гречкою, засмажене цілим, до світло-коричневої хрусткої шкоринки, викладене на великий порцеляновий таріль. З рота стирчало невеличке запечене яблучко, надаючи паці дещо грайливого вигляду. Кухар хотів прикрасити основну страву, та ефект виявився протилежним — свиня сприймалася живою, просто лежить нерухомо. Різати — прокинеться, стрепенеться, заверещить, налякає хлібосольних господарів. Не кажучи вже про гостей.

Так буває: якщо їжа раптом викликає симпатію, апетит до неї зникає.

— А ось і наша хрюня-красуня!

Серж Ковалевський лунко ляснув у долоні, азартно потер їх, підморгнув Чечелю.

Христина, яка сиділа ліворуч від нього, зітхнула й закотила очі. Ковалевський знову реготнув, пояснив чоловікам:

— Хтось навчив Христину Павлівну відмовлятися від м’ясного. Ще розумію, коли в піст, то діло святе. Перед Різдвом і я, грішник, постував та навідував Божий храм. Але ж після Різдва крутити носом на свинину…

З цими словами господар підхопив ножа, точним рухом ввігнав лезо в поросячий бік. Чечель мимоволі здригнувся, справді чекаючи, що порося подасть ознаки життя. Нічого не сталося: Ковалевський уже викладав перший шмат на тарілку, срібною ложкою навернув туди ж гречану гірку.

— Ви вже дозволите потурбуватися про вас, Платоне Яковичу? Бачите, я ж казав, тут у нас усе просто. Люди ми шляхетні, але простоту цінуємо. Не люблю, знаєте, такий ось цирліх-манірліх.

Ковалевський знову кивнув на сестру, та стиснула тонкі губи, делікатно промокнула їх хрусткою від крохмалю серветкою.

— Серж, я тебе дуже прошу…

— Вона, панове, ще й навернула до нової моди мою благовірну! — не вгавав господар, обходячи стіл і беручи тарілку Олексія Кулагіна. — У Софії світ Іванівни нерви слабкі, психіка не дуже стійка. Хвороби, хвороби-с. Ніби не стара ще жінка…

— Усі болячки від м’яса, — відрізала Христина.

— Ой, сонце-серденько, я тебе прошу! — Серж навантажив поросятину на тарілку ротмістра. — Вона майже рік як мегелить городину, а деколи дозволяє собі рибку. Не смажену, а варену чи тушковану, з морквою та бурячком. Де Софія світ Іванівна зараз? Чому ми без неї Різдво Христове зустріли? Бо, сонце-серденько, на курорт вона подалася, в Баден-Баден. Там лікується, не твоїм сироїдінням.

— Воно не моє, — зітхнула Христина, поклала собі невеличку гірку хрусткої квашеної капустки. — Може, приділиш мені увагу, коли вже взявся?

— Ой, ганьба моїй бороді!

Ковалевський показово, театрально заметушився біля сестри, викладаючи їй на тарілку невеличкі шматочки тушкованого судака. На третьому вона зупинила брата, і Серж долив їй у келих білого вина. Чоловікам теж поновив чарки. Чечелю й Кулагіну — шустівський коньяк, а собі — «єрофеїч»[16] із окремої карафки.

Чечель уже дегустував творіння Сержевих рук, яке господар називав гордістю й таємницею роду Ковалевських. Також довго й розлого пояснив: справжнього «єрофеїча» знищила казенна водка. Готувати його — затратна, марудна справа. Для цього потрібен спеціальний перегінний куб, за яким має стежити підготована людина. Не всякий домашній самогон, заправлений травами, відповідатиме назві, смаковим та корисним якостям справжнього напою. А «єрофеїч», грамотно зроблений, лікує всі хвороби. Хіба, додав із характерним для себе смішком, окрім сороміцьких.

— Я, Платоне Яковичу, тримаю кухара саме через отаке вміння, — пояснював Серж, підливаючи гостеві. — І, знаєте, сам люблю стежити за процесом. Довіряю, але перевіряю, отак-с. Ну, настоюю сам, не гребую. Своїми руками зроблене п’ється краще. А брати з собою у флягу на полювання, та ще й взимку, коли морозець! Платоне Яковичу, ми мусимо колись разом піти на полювання! Багаття, дрова тріщать, іскри в сутінковому лісі, тихо-тихо! Смажиться оббілований зайчик, жирний, пахне — а-а-ах! — Він смачно втягнув носом. — Підсуваєтесь ближче до кострища, наливаєте кілька дек у срібну чарочку… Ну хіба не варто жити заради такого, Платоне Яковичу!

Ковалевський розповідав смачно й з таким захватом, що Чечель справді уявив себе в зимовому лісі, під покровом засніжених дерев. Біля намету, який за бажання можна вважати чимось на кшталт індіанського тіпі. Сидіти, слухати тишу, повільно занурювати себе в алкоголь. Не думати про погане. Про хороше теж.

Ні про що не думати.

За чотири роки мандрівного життя, ночуючи весь час під випадковими дахами й на чужих ліжках, Платон Чечель неабияк втомився. Спершу, коли довелося поспіхом залишати Київ далі від гріха, думав: ненадовго. Ні, він не тішив себе ілюзіями. Його зробили небажаною персоною. Тісне спілкування з вигнанцем було небезпечним для візаві.

Чечель у будь-який момент міг потрапити за ґрати. Оголосити його поза законом — справа однієї хвилини. Лише заступництво персон, чиї слова мають певну вагу, дозволяло балансувати. Неписане правило, ніде й ніким не ухвалений закон робив Платонове перебування у великих губернських містах небажаним. Найменший привід давав змогу поліції чи жандармам затримати порушника спокою. Наступний крок — політична неблагонадійність, мазепинство-зрадництво, суд, етап до Сибіру.

Безпритульність заморила безмежно.

Виїхати за межі Російської імперії, втекти теж не міг. Для цього треба виправити закордонний паспорт, а в присутствених місцях Платонові з’являтися зовсім не бажано. До всього, один доброзичливець спробував допомогти й дізнався: якби вороги в Петербурзі хотіли, аби Чечель забрався геть, давно б уже самі доклали до цього зусиль. Але вигнання за кордон — не та кара, на яку заслуговував зухвалець, котрий смертельно образив наближених до імператора осіб (отже, самого государя). Тож покарання для такого — ганяти з місця на місце, тримати під дамокловим мечем, нехай щодня озирається й не знає спокою.

Ось очевидна причина, чому присутність жандармського ротмістра не лише в товаристві, а й за одним святковим столом Чечеля неабияк напружувала.

Ковалевський знав це.