— Гаразд. — Волобуєв знав, що у квартирі нікого, крім собаки, нема, та все одно сторожко роззирнувся, покрутив головою. — Ми домовилися, що ви зробите мене вдівцем. З вашою допомогою моя дружина Христина зникне. Потім, за якийсь час, її мертве тіло з ознаками насильницької смерті знайдуть… не знаю, де-небудь.

— Я запропонував ополонку в річці.

— Так, мене влаштувало. А ще я просив, аби нещасній не було боляче. Вона ж не мучилася?

— Пане Волобуєв, я вбиваю людей за гроші. Дорослих людей, діти — не моя парафія. Але це не означає, що всі приречені мають помирати в муках. Я гуманна людина, усе роблю швидко, жертви не встигають відчути болю. Тож спеціально, окремо мене просити про таке не треба. — Він не приховував роздратування.

— Тим не менше… — Титулярний радник лишився при своєму. — Доказом того, що ви не пожаліли жертву, а виконали угоду й відпрацювали гонорар, є фотографічна картка. Ви вби… гм, робите свою справу десь у тихому місці. Там же фотографуєте. Де друкуєте потім фотографії — не моє діло. Напевне маєте десь таємне ательє чи, може, платите оренду, а власник не знає, за що саме. До вашої честі, гроші отримуєте лиш після того, як показуєте зацікавленій особі фотокартку. По суті, мосьпане, ви продаєте фотографію.

— Саме так ви переконалися, що пані Волобуєва на небесах.

— Знімок я знищив. Спалив ось там. — Гліб Львович кивнув на камін. — Ви отримали гроші, які заправили. Звичайно, ніхто нікому розписок не давав. Та навряд ви прийшли сказати, що я з вами не розрахувався. Хіба… — Його раптом осяяло. — Хіба ви хочете сказати, де і коли нарешті знайдуть її тіло й почнеться процедура дізнавання.

— А точніше — коли ви, пане Волобуєв, офіційно зможете отримати в спадок частину грошей та майна вашої трагічно загиблої дружини.

Крісло сильно гойднулося вперед.

У русі чоловік із родимкою пружно скочив на ноги. Крісло хиталося за спиною. Пташка стояв, широко розставивши ноги, шкірив щербатий рот, укотре моргав нахабно й зухвало, мов господар становища.

Він зараз таки банкував — титулярний радник визнав це.

— А ви не гаяли часу, — мовив він тихо, торкаючись револьвера крізь кишеню й намагаючись тим трошки опанувати себе.

— Усяка нова подібна угода для мене — кроляча нора. Маю знати, куди лізу і як виберуся назад.

— До речі, ще під час нашої першої зустрічі ви здивували ось такою алюзією.

— Приємно здивував, маю надію?

— Наймані вбивці читають казочки.

— Здивую вас іще більше, пане Волобуєв. Люди мого ремесла — завсідники опери. Купують найдорожчі квитки в театр. Останнім часом не гребують ілюзіонами, за електричними театрами велике майбутнє[7]. Навіть маючи ось таке природне тавро, — пальці торкнулися плями, — можна й треба справляти гарне враження на осіб із вищого світу. Та хай вам, Глібе Львовичу. Саме там, у вищих світах, люди зазвичай хочуть убити собі подібних, не забруднивши при цьому чужою кров’ю власні білі руці. Моя клієнтура там, мосьпане. Там, а не в бідних кварталах та брудних притонах.

— Давайте ближче до справ. Ви ж для чогось прийшли. Навряд погомоніти про життя чи високе мистецтво.

— Вбивство, яке відвертає підозру від того, кому воно вигідне, — теж високе мистецтво, пане Волобуєв. Я опанував його досконало, визнайте.

— Визнаю. Ви геній свого ремесла. Вдовольнили своє марнославство?

— Я не марнославний. Бо знаю собі ціну. Хіба… трошки, пробачте мені невеличку слабкість. Але давайте нарешті про ціну. Ви винні мені гроші.

Пташка промовив це так спокійно, що до Волобуєва дійшло не одразу.

Pardon, qu’est ce que c’est?[8]

— Тю! — вигукнув чоловік із родимкою вже зовсім простецьки. — З якого дива ви раптом перейшли на французьку?

— Бо рідною мовою слів не доберу, — відрубав Гліб Львович. — Я заплатив вам стільки, скільки ви зажадали. Дві тисячі рублів — забагато, як на мене. Але нехай, ви ж один із найкращих. Я за такі гроші маю всі гарантії.

— Життя дружини ви оцінили в двадцять «катеринок».

— Дорікаєте? Що я чую! Від кого! Від особи, яка за гроші викрадає та вбиває людей!

— За гроші тих, хто платить, — нагадав Пташка. — Аби мені не платили, аби брали брудний клопіт на себе…

— Досить з мене! — Волобуєв знову тупнув ногою. — Досить! Вбивця, чиї руки по лікоть у крові, прийшов читати мені мораль! Згадує Божі заповіді! Хочете мене присоромити, малошановний? Не вийде, да-с! Більше не дістанете від мене ані копійки! Ані шеляга, ясно вам?

— А вам, мосьпане, досі не ясно, у що ви вклеїлися зі мною. — Пташка зберігав спокій. — Ви заплатили лише за те, що ваша дружина Христина зникла. І маєте підтвердження: вона мертва. Ви спалили цей доказ отам. — Його рука вказала на камін. — Я ж забув попередити про другий етап дійства. Поки я не підкину труп, ви не станете вдівцем офіційно. А поки не купите в мене негатив, я матиму доказ вашої причетності до вбивства. Ще дві тисячі за кожен товар, пане Волобуєв. Зволите. Банківськими векселями не беру. Лише банківськими білетами.

Аж тепер Гліб Львович Волобуєв зрозумів: почавши цю історію, зв’язавши себе cаме зі знаменитим Пташкою, який гарантував успіх та чисту роботу, він уже ступив однією ногою в пастку.

— Не тримаю вдома стільки асигнацій, — вичавив титулярний радник.

— Я почекаю, поки принесете, — легко погодився чоловік із родимкою.

— Хочу бачити товар.

— Труп?

— Фотографічну пластину. Негатив.

— Не хвилюйтеся, граю чесно. Усе при мені.

Волобуєв знав, чим ризикує.

Та вже не міг опиратися самому собі.

Навіть сам здивувався, як легко вихопив револьвер.

— Ви віддасте мені негатив зараз. Або візьму його сам.

Розділ 2. Цвях

Навряд чоловік із родимкою злякався.

Той, хто заробляє на життя вбивствами, завжди має чекати нападу. Навпаки, це Волобуєв не був готовий пускати в хід зброю. Якби міг убити сам, не шукав би найманця. Тим не менше його охопив не знаний раніше кураж. Озброєна правиця трохи здригнулася, та Гліб Львович дав собі з цим раду. Кілька секунд — і ось дуло вже не тремтіло. Цівка дивилася просто на однотонну краватку, що визирала з-під розстебнутого пальта Пташки. Трохи опустивши руку, Волобуєв наставив дуло на верхній ґудзик жилетки.

— Руки, — наказав так твердо, як міг.

— Ага, руки, — мовив душогуб навзаєм у тон Волобуєву, мовби перекривляючи.

Його справді не налякала раптова поява револьвера. Судячи з поведінки й виразу обличчя, Пташка не чекав від господаря, якого вважав безпечним для себе чистоплюєм, нічого подібного. Не лише присмаченої зброєю погрози — звичайного, елементарного опору. Тож явно намагався забалакати, виграти час і знайти спосіб, як переламати ситуацію на свою користь.

— Я стрілятиму.

Говорячи так, Волобуєв намагався переконати в цьому радше себе, аніж візаві. Бойовий запал випаровувався швидко. Титулярному радникові щиро, справді щиро кортіло, аби зараз Пташка зробив різкий рух. Хай не кинеться на нього, хай лише спровокує. Дасть привід, і палець натисне на спуск.

— Вірю. — Чоловік із родимкою говорив спокійно. — Не думав, що ви озброїлися. Ви не схожі на того, хто готовий битися сам на сам. Тобто завдати комусь болю й шкоди не словом, а власноруч. Але що далі?

— Тобто? — Волобуєв втрачав ініціативу й не міг тому перешкодити.

— Яка мета? Забрати в мене пластину з негативом? Я ж прийшов, аби віддати її вам. Тобто продати, так я з цього живу. Такий мій заробіток, мосьпане. Ви збіднієте на дві додаткові тисячі рублів? Помилуйте, Бога ради, шановний Глібе Львовичу! На вас чекає жирний спадок. Не всі мільйони родини Ковалевських, там же, кажете, старший брат є, проте… А ви жалієте якісь смішні гроші.

— Щось мені підказує, ця ваша вимога — не остання. — Гліб Львович раптом знову відчув упевненість. — Ви ж заговорили про негатив лиш тепер…