— До ваших послуг! — Ковалевський відтер старого товариша плечем. — У мене вистрілить!

— Ваші набої сюди годяться, Сергію Павловичу?

— Різний калібр, Платоне Яковичу. Фірма та сама, але в пана Мілкуса рушниця дорожча, — пояснив Серж.

— Коробка з боєприпасами в секретері, у спальні. Уже знаю. Піти й забрати. — Чечель знову вирішив перехопити контроль. — Давайте залишимо жінок там, де вони є, і вийдемо в коридор.

— Я з вами. — Серафима тугіше затягнула пасок халата. — Маю право знати все, я ж тут хазяйка.

Платон не мав чим крити. Знизав плечима, вийшов першим. На цей момент уже горіли всі свічки, в тому числі — у кімнаті, зайнятій Авакумовими. Покровитель мистецтв весь час тримався непомітно, не давав про себе чути й знати. Зараз стовбичив навпроти дверей їхньої кімнати, вбраний, якби збирався до святкового столу. Олена Луківна не виходила, та Георгій Андріянович навмисне прочинив двері, аби дружина все чула.

— За яким правом ви тут керуєте, пане Чечель? — говорив так, ніби важливішого питання зараз не було, й одразу, не дочекавшись відповіді, повернувся всім корпусом до господині. — Серафимо Марківно, чому ви дозволяєте розпоряджатися у вашому домі сумнівним неблагонадійним особам?

— А чому вас це хвилює? — визвірився Ковалевський.

— А чому відповідає не той, до кого я звертаюся? — відбрив Авакумов. — Проте поясню. Дві смерті за неповну добу. Дві насильницькі смерті, наголошую. Ми відрізані від зовнішнього світу, і дуже добре, якщо завтра таки дочекаємося допомоги. Поки ж маємо дбати про себе самі. Тож виникає цілком логічне питання. Дуже дивно, пані та панове, що жодного з вас не хвилює, коли тут керує всіма процесами доволі сумнівна персона.

— Хочете взяти труд на себе? — процідив Платон. — Із задоволенням перекладу цю відповідальність на когось достойнішого.

— Я б не слухав його. — Серж поклав дуло «зауера» на зігнуту в лікті ліву руку. — Пане Чечель, ніхто, крім вас, тут і тепер ради не дасть. І змушений визнати, пане Авакумов, — захищати в разі чого йому доведеться й вас.

— Від кого захищати? — Меценат подався вперед. — Ми ж знаємо все з чужих слів! Є два трупи, пані та панове! Два! — Він виставив два пальці. — Коли пан Чечель такий вправний сищик, хай скаже, де був сам! А також — де хто з вас був, коли вбивали інших!

— Вам краще повернутися до дружини, — прогудів Мухортов. — Справді, мосьпане. Ризикну висловити загальну думку: йдіть, не крутіться під ногами. Щойно весь кошмар лишиться позаду, я особисто подбаю, аби вас більше не запрошували в пристойне товариство. Чи, принаймні, робитиму все, щоби більше жодного разу, до кінця свого життя, не опинитися в одному товаристві з вами.

— Підтримую. — Ковалевський багатозначно похитав рукою, на якій примостив рушницю, ступив набік, глянув на Чечеля. — Вибачте за цю огидну сцену, Платоне Яковичу. Користь від таких критичних ситуацій — видно, хто є хто.

Серафима ляснула в долоні, привертаючи до себе увагу.

— Панове, ви можете хоч зараз не поводитися, мов скорпіони у банці? Невже з’ясування особистих стосунків так уже всім пече?

— Мені здається, панові Авакумову можна довірити спокій наших дам, — сказав Платон, ніби нічого не сталося.

— Я не збираюся…

— Можна чи не можна, Георгію Андріяновичу? — Господиня перехопила ініціативу, підігруючи Платонові. — Бо, припускаю, пан Чечель уже має план, як нам усім протриматися до ранку.

— Для вас — усе, що завгодно. — Авакумов збавив тон, прийняв мирову. — Довіряйте мені, як собі.

— Платоне Яковичу?

— З вашого дозволу. — Чечель обвів поглядом присутніх. — Уже не бачу потреби критися, щось приховувати від товариства. Ще вдень, після загибелі пана Григоренка, я підозрював когось із вас.

— Що? — не стримався Авакумов. — Ви мали нахабство підозрювати в чомусь мене?

— А кілька годин тому все вказало на лікаря Лаврова. — На закид Платон демонстративно не зважив. — Я збирався вжити заходів. Бо, як уже всі присутні почули, родина Мілкусів дала мені на те дозвіл. Проте Лавров сам став наступною жертвою. Господаря ледве не спіткала його доля. Та віддам належне: панові Мілкусу вдалося якщо не налякати нападника пострілом, то збентежити. Є четверо свідків — напад і вбивство сталися за замкнутими зсередини дверима. Розбите вікно доводить — вбивця, хоч ким би він виявився, ввірвався ззовні. Саме тому ми всі отаборилися на другому поверсі. Тут до ранку наш бастіон. Але сидіти склавши руки ми не будемо.

— Згоден! — гаркнув Мухортов. — Сам хотів щось таке пропонувати!

— Четверо дорослих чоловіків. — Платон знову навмисне не зважив на Авакумова. — Дві рушниці. Один — мисливець. Другий — бойовий офіцер. Носок не боягуз, добре вправляється з сокирою, на власні очі бачив. Я не для всіх благонадійна особа. Але багато років ловив злочинців, це досвід. — Знову витримав паузу. — Ми влаштуємо облаву, панове. Де б не засів невідомий нападник, має бачити й розуміти: з нами жарти погані.

Тепер у долоні заплескав Сергій Ковалевський.

Чечель претендував на рушницю Мілкуса, та полковник не віддав.

Серж так само не довірив нікому свій «зауер». Мартин Носок озброївся сокирою, і до Платона прийшло розуміння: йому лишається або великий кухонний ніж, або кочерга. Обидва варіанти відкинув. Не бачив подібної зброї в руках особи, яка, хоче хтось чи ні, взяла на себе клопіт керувати гуртом людей. Хтось наляканий — і то не завжди дами. Хтось — рішучий, і Серафима Мілкус помітно вирізнялася серед інших жінок. Проте щось при собі треба мати. Чечель, стиснувши зуби, згодився на гострий ножик.

Авакумову дозволили зберегти лице — таки лишився дбати про дам. Навіть якби сам винокур не зголосився, Платон усе одно запропонував би йому саме цю місію. Покровитель муз не виглядав воїном, не годився для потенційних бойових дій. Крім того, Ковалевський і Мухортов навряд могли б зосередитися в його товаристві. За цей день Георгій Андріянович перетворився з людини, яку краще сприймати на відстані, на персону, що стала сильним подразником. Тож у критичних ситуаціях такого добродія краще поруч не мати.

У кімнатах усе лишилося майже так, як було. Люсі вперто не пускала до себе нікого. Олена Луківна так само воліла лишитися в себе, під опікою чоловіка, і двері, на відміну від інших, чомусь просила лишити прочиненими. Але Наталю Дмитрівну господиня все ж делікатно попросила піти до Ольги Янівни. Вдова лікаря Лаврова від раптового горя на якийсь час утратила відчуття реальності. Параска, звичайна забобонна сільська жінка, сиділа біля неї розгублена й не знала, як дати цьому всьому раду. Навпаки, з усіх присутніх вона злякалася чи не найбільше, без упину хрестилася, читала всі молитви, які знала, і Серафима не бачила від куховарки великої користі. Мухортову теж не треба було переконувати в цьому. Вона перемістилася до Лаврової, а Параска з дозволу Ковалевського зачинилася в його апартаментах.

Мисливці ж розбилися на пари.

Ковалевський сам зажадав, аби з ним лишився Чечель. Полковнику не дали вибору, спину йому прикриватиме управитель. Але запропонований, дуже простий план дій не лишав інших можливостей. Чоловіки зібралися попарно обійти будинок із різних боків. У кожній парі має бути бодай один, озброєний рушницею. Він мусив рухатися попереду, напарник — слідувати за ним та в разі чого миттєво прийти на допомогу. Якщо переконаються, що загрози нема зовсім близько, гуртом прочешуть сад. Далі, за огорожу, проти ночі ніхто потикатися не хотів. Надто великий ризик.

Поки вдягалися, Мухортов згадав про набої.

Вилетіло з голови, то зрозуміло. Треба зайти в спальню Мілкуса й узяти коробку, господар сказав, де вона лежить. Але раптом втрутився Ковалевський, нагадав:

— Там труп лікаря. І вікно вибите.

— То й що? — не зрозумів полковник.

— Хто б не напав, заліз у вікно.

— Ми не знаємо, як він туди проник, — зауважив Платон. — Пан Мілкус не бачив.