Чечель труснув головою, кліпнув.

— Ви про що зараз?

— Люсі, чи як там її піп охрестив, пощастило. Аби не пристрасть до чарівних порошків, я б навіть радів за її майбутнє. Навряд вилікується. Хіба знайде благодійника, котрий візьме на себе витрати на лікування. Покотиться вниз, якщо сама за розум не візьметься. Але точно не скнітиме в божевільні, як одна з пасій пана Григоренка.

Усе довкруж Платона раптом перестало існувати. Він напружився, перетворився на слух. Боявся пропустити тепер жодне слово й збити Лаврова з думки.

— Можете з цього місця детально?

— Знав, чим зачепити. — Лікарю подобалося відчувати себе господарем розмови. — Пан Григоренко ласий до таких ось дівчаток. Декого, за чутками, справді знаходить у борделях. Не тих, що на Благовіщенській та в інших злачних місцях. Забирає, благодійник, із багатих вишуканих салонів. Невідомо, на що пасії розраховують. Але цієї весни одна, та, що напевне була перед Люсі, міцно сіла Михайлові світ Івановичу на шию. Бо інакше, ніж запроторити її до нас на Сабурову дачу, позбавитися такої гирі не придумав як.

— Чекайте… — Чечель не хотів відпускати думку. — Михайло Григоренко навмисне помістив попередницю Людмили в божевільню?

— Саме тоді я з ним тісно познайомився, — кивнув Лавров. — Не скажу, що мав від того велику приємність. Він без задньої думки, без політесів, наче так треба, поклав переді мною пачку асигнацій. Навзаєм хотів діагнозу для набридлої наложниці. Готовий був оплатити окрему палату й утримання.

— Довічне? — вирвалося в Платона.

— Рік. Чи два. Стільки, скільки треба, аби молода дама справді перетворилася на божевільну.

— Ви зводите людей з розуму замість лікувати?

— Хай вам, пане Чечель. — Лікар торкнувся його плеча. — Зважте, що здорова людина серед слабих на розум рано чи пізно міняється на гірше. Навіть якщо не застосовувати до неї терапії. Півбіди. Біда в іншому: всякий, хто одного разу виходить із нашої чи такої самої богадільні, уже довічно матиме погану репутацію. Григоренко саме це і мав на увазі. Якщо дівча не заспокоять роки перебування в божевільні, усі її претензії до нього чи хоч до кого легко списати на хворий розум. Якось так.

— І ви…

— Я не взяв грошей, пане Чечель, — відрізав Лавров. — Я відмовив йому в досить різкій формі. Тоді вперше почув від нього, де саме не місце жидам. — Лікарю легко далося це слово. — І де саме мені і таким, як я, місце.

— Григоренку вдалося?

— Не вийшло зі мною — домовився з іншим. Я ж на Сабуровій дачі не начальство. З тих самих причин, до речі. Є люди, чий статус у нашій державі справді визначається походженням.

— Чим усе скінчилося?

— Дівчина повісилася через півроку.

Прозвучало просто, буденно, і Платон зовсім не здивувався.

— Григоренку зійшло з рук?

— А хто винен у самогубстві пацієнтів божевільні? — парирував Лавров. — Він дав трошки грошей на труну. Ще трошки пожертвував. За тиждень забулося.

— Ви не забули.

— Тому й тішуся, хоч як би прозвучало. Не зі смерті Григоренка. Того вища кара все ж дістала. Втішений, що Люсі… тобто… Людмилу минула чаша сія. Маю підозру, Мішелю стало до вподоби відправляти набридлих пасій у компанію до божевільних.

— Поясните їй, як оклигає?

— Не хочу. Повторюся: щойно ми завтра, дасть Бог, заберемося звідси, стан та подальша доля цієї молодої особи мене не перейматиме. До речі, ви ж мене заради неї смикнули. Маєте інтерес?

— Пояснив який. Наші інтереси тут збігаються. Хочу, аби протрималася до завтра. І якщо знову треба вашої допомоги — прошу надати. І так, є кілька запитань до неї.

— А без мене не можете спитати?

— Без вас не дізнаюся про стан хворої. Людочка Черниш — хвора, пане лікарю. Кокаїнізм — таки хвороба.

Двері не зачиняли, ключик стирчав ізсередини.

Щойно переступили поріг, углибині кімнати майнула темна тінь. Платон підняв руку зі свічником вище, виставив уперед. Стало трохи краще видно. Люсі сиділа в самій сорочці, не дбаючи прикрити груди й плечі. Дівчина крутила головою, мов сова, не вповні усвідомлюючи, яка тепер година і що з нею відбувається. Чоловіки наблизилися. Першим її поривом було сахнутися, навіть рвучко посунулася до краю розкуйовдженого ліжка. Та враз завмерла, витягнула шию, придивилася, хіхікнула.

— Рятівники. Благодійники. Ви мені снитеся чи знову Бог послав?

— Бог послав. — Чечель обійшов ліжко, поставив свічник на туалетний столик. — Як ви тут?

— Ріже… — Люсі затулила очі зігнутою в лікоть правицею. — Заберіть.

Платон підпалив від своєї свічки іншу, завбачливо принесену в кімнату.

— Ріже, кажу! — Дівчина відсунулася на протилежний край.

— Посидьте спокійно хоча б хвилину, — кинув роздратовано Лавров.

— Якщо вам треба кудись пройти, покличу кухарку. Жінка проведе, — мовив Чечель.

— А самому — що заважає? — запитала, мов виплюнула.

— Платоне Яковичу, тут можна без надмірного лицарства, — зауважив лікар. — Люди у її стані, ще й після доданих мною ліків, не підвладні природним покликам. Фізіологічні процеси гальмуються.

— Усі? — Платон мимоволі згадав слова Ковалевського про звуки любовних ігрищ за стіною.

— Хоч як дивно, крім інстинкту продовження роду. Статеве збудження підсилюється. Кажуть, додаються нові відчуття.

— Не брешуть, — реготнула Люсі. — Тільки вам, панове, цієї правди ніколи не дізнатися. Не з вашим шляхетним щастям.

Лавров картинно закотив очі.

— Дайте краще руку.

Дівчина демонстративно завела за спину обидві, зухвало випнула груди.

— Не клейте дурня, — сказав Чечель.

— Я — жінка. Тоді вже дурочку.

— Досить із мене. — Лікар поставив саквояж на край ліжка, клацнув замочком, розкрив, вийняв прямокутну металеву коробочку. — Шприц кип’ятив після ранкової процедури. Він стерильний, можете вірити.

— Не вірю! — Люсі дражнилася.

— Вона ще нестабільна. — Лікар підняв очі на Платона, руки ж робили звичну справу, ладнаючи інструменти. — Самі бачите, говорити нормально не хоче й не буде. Чого б ви не прагнули від неї добитися, почуєте подібну чортівню.

— На жаль, — визнав Чечель. — Але я ніколи не бачив, як виводять із такого стану.

— Я так само не великий фахівець. — Пальці Лаврова розламали ампулу, голка пірнула в отвір, поршень посунув догори. — Роблю це не для неї, а для нашого святого спокою. Ви дали слово, Платоне Яковичу.

— Слово?

— Подбати про нашу даму. Принаймні, поки не повернемося до Харкова.

— Не пригадую. Навпаки, нагадав про вашу відповідальність.

— То давайте її розділимо. — Голка виринула, з неї порснула тоненька цівка. — Руку сюди, бо набридло нянькатися.

Люсі глянула на Платона.

Витягнула руку, до плеча задерла без того короткий рукав білої мереживної сорочки.

Лавров упорався швидко, дівчина тут же зігнула лікоть.

— Я ще треба вам, панове?

— Відпочивайте. Що далі, то легше буде.

Лікар склав шприц, підхопив саквояж. Платон залишив свічку горіти.

— Ріже! — почув капризне.

Знизав плечима.

Задув.

Чечель не знаходив собі місця.

Вбивство, та ще й за таких обставин, вважав викликом для себе. Хоч навряд убивця кинув дуельну рукавичку саме йому. Адже він, відставний сищик, тут найбільш випадковий із усіх випадкових гостей. І в тому, що душогуб серед них, Платон остаточно перестав сумніватися. Бо навіть бесіда, котра нікого ні до чого не зобов’язувала, виявилася неможливою.

Дещо вдалося дізнатися від Лаврова, хоча почуте нічого суттєво не поміняло, хіба зайвий раз переконало в ницості Григоренка. Інші на розмову не йшли. Спроба поспілкуватися з Авакумовим виявилася дуже короткою — різко й нечемно відмовив крізь двері. Наталя Мухортова теж не пустила, прикрилася мігренню. Сам полковник на той момент розпивав другу пляшку з Ковалевським, і Платон вирішив цей тандем не чіпати.