— А також — пань Мухортову й Авакумову.

— Відкидаю. — Рука вчергове потерла ніс, уже машинально.

— Лишаються Ольга Янівна Лаврова і покоївка Надя Ярмолюк. Теоретично зазіхнути на ваш скарб міг хтось із них.

— То дівка. — Тепер Люсі говорила впевнено. — Більше нема кому. Ви мене переконали. Треба розібратися з нею. Переговорите тихо? Бо скандалу все одно не хочу. Навіть якщо сорока-крадійка — лише сільське дівчисько.

Чечель переплів пальці, поворушив, хруснувши кісточками.

— Ви добре шукали?

— Я нічого не шукала! — Люсі ще раз тупнула, нагадуючи дитину, котра затято вимагає цукерку. — Коли я повернулася у ванну, перстня на вмивальні вже не було!

— З цього ви дійшли висновку, що йому приставили ноги?

— А ви якого б висновку дійшли?

Гарикання починало набридати.

— Стійте тут. Нікуди не виходьте, нікому нічого не кажіть. Я постараюся принести ваш скарб хвилин за десять. Чи за п’ятнадцять.

— Дайте дівці ляща. Одного, гарного. Скажете — від мене.

— Від себе додам другого, — пообіцяв Чечель.

На поверсі нікого не було.

Платон причинив двері бібліотеки, про всяк випадок іще й повернувши ключ у замку. Швидко здолав відстань до протилежної ванної. Пощастило: нікого. Приміщення невеличке. Чавунна ванна на вигнутих ніжках у формі лев’ячих лап. Порцелянова вмивальня, подібна до розкритої квітки тюльпана. Дзеркало над нею.

Кімната, яку вже встиг відвідати Платон, обладнана так само.

Розміри ідентичні.

Чечель став навколішки, зазирнув під ванну.

Те, що шукав, валялося в лівому, найдальшому кутку.

Аби дістати, змушений був залізти глибше.

Перш ніж вертатися, Платон перевірив іще один свій здогад.

Задоволено гмикнув, пересвідчившись у власній правоті.

До бібліотеки ступив з виглядом тріумфатора. Та щойно Люсі кинулася до нього — підняв руку з перснем над головою. Молода жінка підстрибнула, цапнула повітря. Чечель відступив, руку не опустив.

— Дай! — вигукнула вона. — Дай!

— Не хочеш спитати, де я це взяв? — Він теж вирішив відмовитися від зайвого вже політесу.

— Дай… — Люсі вже не кричала, сичала.

— Ти тримала свій скарб у руці. У якийсь момент розтиснула. Перстеник впав, ти мимоволі копнула його. Закинула далеко під ванну й не помітила. Згадала, коли виявилося мало.

— Чого — мало?

Чечель про всяк випадок відступив іще далі. Переклав перстень із правої руки в ліву, затиснув двома пальцями. Нігтем правиці піддів бірюзовий камінчик.

Показав Люсі білий порошок у невеличкому отворі під ним.

— Кокаїн.

— Дай! — Тепер викрита скиглила. — Дай…

— Я колишній поліцейський, дорогенька. — Пальці стулили кільце, ледь чутно клацнув малесенький замочок. — По службі безліч разів мав справу з такими, як ти, любителями благородного. Розширені зіниці, постійно чухається ніс, ось такі особливі прикмети. Колечко справді непоказне, щоб ніхто не потягнув. Інші коштовності в тебе напевне є, але не вдягаєш просто так, лиш на вихід у люди.

— Дай… — По щоці пішла сльоза. — Будь ласка, дай.

— Після любощів тобі закортіло підбадьоритися, додати настрою. — Платон не зважав на скиглення. — Підозрюю, ти й зранку причастилася. А ще підозрюю — опікун твій, Михайло Іванович, він же Мішель, не дуже вітає твоє захоплення. Інакше про зникле кільце з кокаїном ти сказала б йому. Нарешті, отут увесь твій запас. До завтра вистачить, ти розрахувала. Аби мала ще десь заховану порцію, не впала б у паніку та істерику.

— Не кажи нікому. — Люсі витерла сльозу, шморгнула. — Я знала, що тут буде нудно. Без порошку справді не підніму настрій. Він дозволяє не зважати на все й на всіх.

— Удома теж нудно?

— Вийти кудись можу тільки з Мішелем.

— Золота клітка. Як порошок дістаєш?

— Приносять. Є люди, домовляюся…

— Ясно. Більше питань не маю. — Чечель покрутив перстеник між пальцями. — Ти приклалася у ванній до порошку. Не помітила, як колечко впало на підлогу. Ногою буцнула машинально. Отямилася в кімнаті. Злякалася: хтось знайшов, таємницю розкриють. Тому прибігла до мене. Цікаво, чому вирішила мені довіритися.

— Бо ти не такий, як усі вони. Я помітила… Відчула… Не знаю, як пояснити.

— Але ж я колишній агент поліції.

— Колишній. Хто порядний — той і колишній.

— Дякую за комплімент. Хоч мою порядність ти значно перебільшуєш.

Платон нарешті простягнув перстень власниці.

Люсі не ховалася, не соромилася: тут же відкрила сховок. Висипала невеличку гірку на стиснутий кулачок, зачинила скарбничку, розрівняла порошок нігтиком, втягнула порцію в ніздрю. Заплющила очі, постояла так трохи. Коли розплющила знову, Чечель побачив перед собою вже зовсім іншу людину.

Дуже спокійну.

Очі блищали, та погляд сповнився гідності й поважності.

— Ви ж збережете мою маленьку таємничку, Платоне Яковичу, — не питала, говорила твердо, упевнено.

— Якщо ви самі її не розкриєте, Людмило…

— Тата звуть Олексієм.

— Людмило Олексіївно, вам треба бути обережною. І з білим порошком, і взагалі — у житті. Якщо опікуну не до вподоби ваше невинне на перший погляд захоплення, краще шукайте іншої розради. Між іншим, так, про всяк випадок: лікар Лавров лікує таких, як ви.

— Неодмінно скористаюся вашою порадою. — Люсі відповіла з підкресленою ввічливістю, навіть трохи блазнюючи. — Треба йти, бо мій, як ви зволите казати, опікун ось-ось прокинеться. Не побачить мене поруч — зажуриться.

Чечелю більше не було що сказати молодій жінці.

Вона ж надягнула перстень із бірюзою на середній палець лівої руки. Затягнула пас на халаті тугіше, бо за час розмови послабився. Уже взялася за ручку дверей — та зупинилася, повернулася.

— Мішель спить, наче ведмідь узимку. Я вимотую його, це йому подобається. Ви й тут вгадали, сищику. Я прийняла ванну після любощів. І мені це так само до душі.

Здмухнула цілунок з долоні.

Залишила бібліотеку.

Борода й окуляри.

Ось перше, що кинулося в очі, коли Платон побачив Едвіна Мілкуса. Йому на якусь мить здалося — це бутафорія, елементи машкари. Закортіло навіть порушити всі можливі правила, попросити дозволу поторсати господаря за бороду, аби пересвідчитися — чи справжня. Вона не дуже пасувала до статури худого брюнета в інвалідному візку, робила дуже схожим на котрогось із французьких письменників-романістів. А окуляри в тонкій круглій оправі віддалено нагадували двоколісний велосипед і додавали не солідності, а радше карикатурності.

Чечель привітався з Мілкусом. Відчув силу, якої зовсім не очікував від паралізованого. Та одразу знайшов пояснення: кілька разів зустрічався з інвалідами, чия міцність перейшла в руки. Доводиться оперувати саме ними, аби пересуватися.

У Платоновій практиці, коли він лиш вступив на поліцейську службу, навіть був випадок: безногий задушив кремезного товариша. Жодної підозри, поки у п’яному бахвальстві не зігнув на заклад величезну кочергу.

— Мій чоловік говорить тільки англійською та німецькою, — попередила Серафима перед тим, як представити його гостям. — Я перекладатиму, але не все. Едвін не буде з нами довго. Він радий усіх бачити, та вчора ввечері скрутило, був напад. Добре, що з нами лікар.

— Маю не зовсім той профіль, який вам потрібен, — нагадав Лавров. — Аби не стан нашого шанованого господаря, я додав би: на щастя, не той. Але ось щойно мимоволі порушив етикет.

— Добре, що він вас не розуміє, — закинув із докором Авакумов.

— Про що ви, панове? — здивувалася Серафима.

— У домі хворого не згадують про здоров’я, — делікатно прояснила пані Мухортова.

— Мій чоловік справді не потребує послуг медицини, яку тут має честь репрезентувати пан Лавров, — м’яко відповіла господиня. — Едвін узагалі не почувається хворим. Так, не ходить. Зате їздить. І, що найголовніше, має світлий розум.

— Чудово сказано! — вигукнув Ковалевський. — Бравіссімо!