Позицію Чечель мав трохи вигіднішу, ніж супротивник, — міг атакувати згори. Але скористатися мінімальною, проте перевагою не зміг. Завадила сокира: управитель махав нею перед собою, наче замашним кийком, змусивши Платона берегти голову й плечі. Отже — рухатися акуратніше, захищатися замість нападати.

Чечель спритно ухилився від першого удару — сокира свиснула над головою. Перехопити ініціативу Носок не дав, пірнути під наступний удар виявилося складніше. Платон спробував відбити, виставивши руку з ножем далеко вперед, та управитель наступав потужно, стрімко, мов корпус піхоти. Змусив Чечеля розвернутися спиною до стіни, відрізати шлях до відступу. Третій удар — сокира подерла стіну гострим лезом.

Справжній дроворуб за звичною тяжкою роботою.

Платон скреготнув зубами. Місця для маневру лишилося дуже мало. Наступний удар уже неодмінно дістане, не череп, так шию чи плече. Але й тут помилився — дроворуб різко поміняв тактику. Тепер гатив не навскоси, перехопив держак обома, замахав перед собою. Ухилятися вдавалося дедалі важче, край обуха вже черкнув голову, від чого з очей сипонули бризки.

— НАЗАД! — ревонув Чечель відчайдушно, немовби крик міг відлякнути ворога.

А потім зробив несподіваний випад, б’ючи широким лезом по ворожій правиці та досягаючи цілі — рука була надто близько, аби промахнутися.

— А-А-АЙ! — тепер заволав Носок, уже від різкого болю.

Сокири не пустив, але відскочив назад, затиснувши поріз. Це дало Платонові більший простір, він не збавив обертів, не припиняв атакувати, малював перед собою в повітрі півкола лезом. Ножем ніколи дотепер не бився, та діяв, мовби хвацький фехтувальник.

Чисто тобі мушкетер короля.

Та удар по голові все ж дався взнаки: маневреність і увага послабилися. Чечель пропустив контратаку, сокира зачепила руку вище від кисті. Сам не зрозумів, як розтиснув пальці. Ніж із брязкотом полетів на підлогу.

Наступної миті Платон зрозумів — так навіть краще. Рукопашний бій усе ж був йому знайомішим, звичнішим. Йому вдалося пірнути під дроворубову сокиру, яка, здавалося, ось-ось стане вироком та переможе. У русі зупинив Носкову правицю лівою, тут же перехопив обома. Перетворив власне тіло на важіль, як того вимагали правила джіу-джитсу. Вивернувся, крутнувся, смикнув, переміщаючи центр тяжіння.

Сокира випала, зачепивши ногу.

Але й противники не втрималися — повалилися під вагою одне одного.

Тут Платон втратив ініціативу. Носок миттю опинився згори. Вдарив навідліг раз, другий, третій, замолотив важкими кулаками. Чечель заледве встигав перехоплювати руки, і опір майже нічого не давав. Хіба що удари пропускав через раз. Він спробував стати на «місток», та прийом не дозволив скинути ворога: Носок сильно опустив кібчик, перетискаючи живіт. Від того перехопило подих, отримані лящі паморочили дедалі більше.

Сокира валялася недалеко — руку простягни.

Управитель бив і вигукував щось голосне, погано зрозуміле. Крик тонув у шарі вати, котрий коконом оповивав голову, занурював, поглинав, відбивав усіляке бажання боротися. Платон уже бажав, аби все скінчилося, як-небудь. Він лиш махав руками й звивався під суперником, а той уже стиснув його череп з обох боків, піднімав голову, мов порцелянову, бив і бив потилицею об тверду холодну підлогу.

Після якось удару Чечель завмер.

Носкове обличчя бачив над собою, наче в тумані.

Звідти ж, із туману, наповненого болем, зринула занесена рука.

Дроворуб таки дотягнувся до сокири.

А тоді гримнув грім.

— Я заборонила будь-кому чіпати тебе. Хоча панові Кокушку дуже кортить.

— Хто це?

— Повітовий справник із Валок. Вгадаєш, чому до нас не доїхали ще вчора? А могли ж!

Платон знайшов себе на ліжку в Серафиминій спальні. Застреливши управителя, вона криком змусила Авакумова, єдиного здорового чоловіка в маєтку, відтягнути побитого, закривавленого сищика саме туди. Труп Носка не веліла чіпати, і тепер мертві тіла були розкидані по першому поверсі. Ніхто, крім господині, спускатися не наважився, хоч вона й запевнила: завдяки панові Чечелю вже нікому ніщо не загрожує.

Сам герой дня бачив усе крізь туман, а чув крізь невидимий шар вати. Був лиш щасливий від того, що нарешті зміг зомліти, знепритомніти на якийсь час. Оклигав із болем у набитій потилиці, який розповзався по всій голові. Поруч смиренно сиділа Параскева й міняла паничеві холодний компрес. Вона ж повідомила радісно: вони врятовані, у маєтку повно всякого люду.

Коли підмога прийшла, хто привів і скільки він провалявся отак, без тями, Чечель не мав поняття. Запитав у Серафими, щойно куховарка гукнула пані. Та замість відповіді почув, як хазяйка з кимось свариться. Нарешті грюкнула дверима й пояснила: героя бажають бачити на власні очі негайно.

— Нема сил гадати, — визнав Платон. — Усі пішли на вгадування вашого управителя. Де ви його знайшли такого — те ще питання.

— Я, — поправила Серафима. — Бо ж спершу найняла Носка, місцевого, за рекомендаціями. Сам розумієш, чоловік не мав змоги того робити. І… Платоне…

— Так.

— Те, що було вночі, у бібліотеці…

— Ніколи не повториться. Знаю, розумію. — Кивок викликав новий укол болю. — Ти ж не хотіла це обговорювати. Я так само мовчав, навіть на людях дотримувався політесу.

— Помітила. Все одно мусила нагадати.

— Забули.

— Забули? — Вона повела бровами. — Невже? Пане Чечель, навіть зважаючи на всі обставини, такі слова — удар по моєму жіночому самолюбству.

— Коли так — не нагадуй сама. Не втомлюй ще й цим.

— Цим?

— Господи, пані Мілкус! Іще трохи — і в мене виникне стійке, непоборне відчуття провини. Перед твоїм чоловіком.

— Едвін тобі винен. Ми ж домовлялися, угода тобою виконана. Після повернення до Харкова я особисто все контролюватиму. І ти правий, надто небезпечна тема.

— Нарешті… — Платонові полегшало. — Так чому вони вчора тягнули кота за хвіст?

— Не могла припустити нічого подібного. — Серафима сумно зітхнула. — Утім, аби не виїхала з країни десять років тому, ще дівчиськом, може, і не так би здивувалася. Грушівський урядник разом із тамтешнім старостою одразу, ще до обіду вчора, запрягли сани й помчали до Валок. Бо без наради з начальством щось вирішувати боялися. Повітовий справник теж не хотів брати на себе відповідальність. Разом подалися до міського голови, а того хтось поважний запросив, як на лихо, на прийняття до Харкова. Кокушко мав досить влади, аби підняти на ноги поштмейстера. Той поки відчинив контору… — Вона знову зітхнула, тепер уже приречено. — Телеграфіст відбив кілька телеграм. Сам уяви, як воно перед новим роком, іще й після хуртовини. Словом, Платоне Яковичу, поки всі, кому треба, нарешті зрозуміли, у якій ми біді, усе з усіма узгодили, впала ніч. Вирішили — нічого нам тут до ранку не станеться. Уранці поки зібралися, поки вирушили сюди… Мабуть, не скоро таке зрозумію.

— Лишишся — зрозумієш.

— Дякую, заспокоїв. Не хочу лишатися. Помилка. Досить із мене. Четверо вбитих гостей. Убивцю найняла сама. Ні.

Чечеля дещо зачепило.

— Троє.

— Тобто?

— Троє вбитих гостей. Убивця — четвертий.

— А-а-а! — Її тон раптом змінився. — Ти ж не знаєш іще. Ковалевський. Його ж знайшли за лісом. Становий пристав на головних санях їхав, першим побачив. Мертвий, горло розпанахали. Недалеко звідси від’їхав. Привезли назад. Боже!

Серафима сховала лице в долонях.

Ніби знову хто Платона по голові вперіщив.

Харків, Миколаївська площа, повз будівлю міської Думи. Січень 1914 року

Мороз кусав по тому ще п’ять днів, відлига почалася надто стрімко.

Ще вчора сніг смачно порипував, нині ж калоші місили сіру вуличну жижу на бруківці й хідниках. Вона бризкала з-під візницьких коліс, розліталася віялом від кінських копит, через те Платон ніколи не любив міста в таку погоду. Тим більше не розумів, чому жандармський ротмістр Олексій Кулагін витягнув його для розмови сюди, у найбільш гамірну частину Харкова.