Мухортов знову не стримався — зааплодував. Цього разу підхопили й інші. Чечель кинув погляд на Люсі — дівчина єдина сховала руки під стіл. Відчула на собі його погляд, підморгнула, показала кінчик язика, скривилася.

— Я справді виросла в цих краях, — повела Серафима далі, коли оплески стихнули. — Десять років тому загинув мій батько. Був мандрівником, ученим, досліджував екзотичні краї. Підхопив там хворобу, проти якої тут нема ліків. Тобто знайти можна, проте час не чекає. По собі тато залишив купу боргів, довелося закладати будинок. Мама служила в гімназії, викладала німецьку, тож вирішили шукати щастя в Європі. Тим більше мама познайомилася з німецьким інженером.

— Пощастило, — вирвалося в Ковалевського.

— Згодна, — кивнула Серафима. — Був одним із тих, хто розвідував тут поклади залізної руди. Та вирішив краще повернутися додому. Адже коли говорити про пощастило — це не до нього. Руду він не знайшов, дурно витратив гроші. Добре, хоч свої. Зате, згодна з вами, в особистому житті пофортунило значно більше. Мене весь час тягнуло повернутися назад.

— Людям, як деревам, не можна без коріння, — філософськи завважив Авакумов. — Пробачте, а звідки ви саме?

— Прошу підняти келихи.

Чечель зрозумів, що господині не хочеться дуже багато розводитися про себе. Людей оцінював передусім як поліцейський, нічого не міг із собою вдіяти. Навчився читати кожного з того, як і що говорить. А особливо — з несказаного. Серафимі Мілкус важко давалася пильна, навіть —погоджувався — хвороблива увага присутніх. Правила пристойності вимагали розказати щось про себе. Образно кажучи, підняти маску. Проте більше, ніж уже сказала, молодій жінці говорити не хотілося ані про себе, ані тим більше — про свого чоловіка.

— Ми ще познайомимося ближче, і я вволю цікавість кожного, — пообіцяла Серафима. — Та я забалакала вас, чоловік уже сердиться. — Вона усміхнулася Мілкусу, який зовсім не гнівався, дивився на присутніх із легкою, навіть трохи блаженною усмішкою. — Хочу від нас обох подякувати кожному за проявлену щедрість. Хай це прозвучить банально, але багаті люди все ж мають ділитися з бідними. Особливо коли йдеться про нещасних дітей. Серед тих, кому допоміг кожен із вас й усі ми разом, напевне є чимало обдарованих, талановитих, перспективних. Звіт про витрати я надрукую в усіх великих газетах.

— Не журіться! — відмахнувся Ковалевський. — Ми вам віримо!

— Саме для того й буде публікація. — Серафима відсалютувала келихом. — Бажаю всім здоров’я, добра, і хай кожному воздасться за справи його!

На цьому урочисту частину господиня закрила.

Застукали по тарілках ножі й виделки.

Частували простими, але смачно зготованими стравами — Параска Ярмолюк виявилася ловкою куховаркою.

Після холодних закусок — ікра на підсмаженому хлібові з маслом, рокфор і камамбер на окремій тарелі, язики із хроном, замерзле аж до хрусту сало, порізане тонкими скибочками, — подали наваристий духмяний борщок. Щойно гості віддали йому належне, у центр стола поставили спершу таріль із запеченою червоною куріпкою, а поруч — таку саму таріль, але вже з добутою Ковалевським зайчатиною. Серж зняв пробу першим, на правах мисливця, і чесно визнав: жоден харківський ресторан, навіть наймодніший, нічим подібним не частував. На той момент він приголубив уже п’яту чарку міцної домашньої горілки. Тож його захват від страви інші розділили, та навряд сприйняли серйозно обіцянки скласти Парасці протекцію в один такий ресторан. Жінка сама від того зашарілася, буркнула: «Та ну вас, барин!» — і швиденько втекла на кухню. Аби повернутися з холодцем, пізніше — з голубцями й тушкованим буряком. Господиня попередила: ще буде морозиво.

Тим часом тон розмови задав Мішель Григоренко.

— Ви справді боїтеся перевертнів? — запитав після третьої, коли компанія вже досить розігрілася й гості освоїлися одне біля одного.

Люсі хіхікнула. Витримала несхвальний погляд Олени Луківни. Простягнула правицю з келихом, куди Носок не забарився додати вина. Ковтнула, знову хіхікнула. Серафима обрала тактику більшості — не зважала на вибрики найбільш ексцентричної гості. Вона навіть не перекладала Мілкусу її репліки, хоч більшість сказаного й почутого тлумачила. Господар мовчки кивав, мало їв, ще менше пив і, схоже, не бачив потреби брати участі в необов’язковій бесіді.

Ця вечеря і взагалі — цей вечір потрібні їй, а не йому.

Нічого дивного.

На пам’яті Чечеля, дружини мільйонерів розчиняються в благодійних справах. То стає їхнім способом життя. Бо решти вони в житті вже досягнули — завдяки чоловікам.

— Ми з Едвіном зібрали тут, маю надію, людей свого кола, — обережно, але впевнено почала Серафима і, коли присутні, крім хіба що Люсі, закивали, пояснила думку: — Можна називати речі своїми іменами. Хтось чув, хтось напевне підозрює. Їхні висновки підтверджую, для решти прямо скажу: оці всі байки про вовкулаків відлякують від Грушівки покупців. Маєток, таким чином, дешевшає з року в рік. Не лише оці стіни, а й земля під ними.

— Задешево купили? — перепитав Авакумов.

— Повірте — майже задурно. Ще трохи — і власники, пани Завадські, могли б доплачувати покупцеві, який бажає позбавити їх прикрої власності. Погана історія, знаєте, не найкращий спадок.

Платон підніс очі на управителя — згадав його не таке вже й давнє попередження.

Носок перехопив погляд. Хоч стояв на віддалі, Чечель помітив: церберу все зрозуміло. Ледь помітно хитнув головою, потім злегка махнув правицею. Чечель зрозумів, прочитав ці знаки. Мовляв, господарі підтримали розмову. Вирішили не переводити в жарт, не змінювати тему. Навіть якби кортіло, інакше не могли: за столом сиділа й накачувалася вином перевдягнена вовчицею гостя. Завів шарманку її супутник, мабуть навмисне. Тож хай хазяї дають собі з цим раду самі. Він, управитель, зробив усе, що міг та мусив.

Платон, теж ледь помітно, знизав плечима.

Справді — хай.

Треба ж чимось себе розважати, коли за вікном уже темно, сніг падає щільніше, вітер підхоплює пухкі сніжинки, жбурляє жменями у вітражі.

— Лише ця причина? — перепитав Лавров.

— Милий мій Семене Миколайовичу, хай вам! — розвернувся до нього Авакумов. — Ділові люди, тим більше — з Америки, не можуть мати інших причин! Заплатити менше за гарний товар — то свята справа. Хіба ні, Сергію Павловичу?

— Істинно так! — Ковалевський приклав долоню до серця. — Та ви, Михайле Івановичу, і самі маєте знати про такі оказії-с. Усе ж гроші заробляєте! Купуєте, продаєте…

— Я, шановний, продаю й купую за справжню ціну, — огризнувся Мішель. — Не занижую штучно вартість своїх машин.

— Та Боже ж мій, ніхто вам того не закидає! — Ковалевський відгородився від нього руками.

— Хочете сказати — діти Завадського все вигадали? — Авакумов підозріло глянув на Григоренка.

— Нічого не хочу сказати! — буркнув Мішель.

— То для чого ці розмови? Може, хтось навмисне підклав Завадським свиню? Точніше, вовка-перевертня?

— Як то — навмисне? — втрутилася Наталя Дмитрівна. — Панове, ви тут або залякуєте всіх проти ночі, або — заплутуєте.

— Або — все одразу! — долучилася Ольга Янівна.

— Панове, панове, прошу заспокоїтися! — Серафима дзенькнула виделкою по краю келиха. — Ми з вами говоримо зовсім про різне. Спробую всіх помирити.

— Ніхто й не сварився, — пробасив Мухортов.

— То фігуральний вислів, — заспокоїла господиня. — Те саме, коли Едвіна іменують Монте-Крісто — вигаданим, сказала б навіть — казковим персонажем.

— Міфічним, — вставив Лавров. — А взагалі мав і досі маю декілька пацієнтів… Зі зрозумілих причин не назву. Уявляють себе оббреханими, зрадженими, причому зрадники — найближчі друзі й кохані. Було б півбіди, аби не ділилися грандіозними планами помсти. Після того, як знайдуть скарб. Одержимі його пошуком, розумієте?

— Ви правильно все пояснили, — погодилася Серафима. — Бачте, панове, я мала рацію — такий лікар, як Семен Миколайович, багато чого ладен розтлумачити. Якщо люди не здатні розумно пояснити природу речей, ці речі наділяють іншою природою. Далекою від реальності. Едвін Мілкус, мільйонер із-за океану. Хто такий? Тим більше — паралізований, молода дружина. Звідки, яким чином, чому? Маєте графа Монте-Крісто. Згодні, мосьпане? — глянула на Лаврова.