Чечель навчився розрізняти стани людської душі. Не обов’язково притискатися до чоловіка, як Олена Авакумова. Не конче тремтіти й не знаходити собі місця, як Ольга Лаврова. Можна вклякнути на стільці, як Наталя Мухортова. Або вчепитися руками в ручки інвалідного крісла, як Едвін Мілкус. З усього товариства відносний спокій вдавалося зберігати хіба Серафимі. А Мухортов, уже озброєний хазяйською рушницею, нагадував незворушного лицаря.
Щойно Платон переступив поріг, на нього глянули шість пар очей. Від нього помітно, відчутно чекали пояснень та подальших інструкцій. Чечель не поспішав, бо ще не вирішив, чи треба ділитися здогадами й першими висновками з усіма. Серед присутніх, імовірно, був той, хто знав таємницю Люсі й вивів її з ладу, аби виманити Григоренка серед ночі надвір. Її зізнання не лишало інших варіантів розвитку подій.
Пошматоване горло жертви треба якось пояснити.
До чого тут вовки, прости, Господи…
— Я прошу дочекатися, поки до нас долучиться лікар Лавров, — мовив Чечель. — Пане полковнику, зробить милість, гукніть із вулиці Сержа.
Та Ковалевський, мовби почув, — ввалився сам, навіть не потрудився збити сніг із підошов. Потупцяв біля дверей, там же примостив «зауер», кожушок недбало кинув на спинку вільного стільця, туди ж полетіла шапка. Заговорив, звертаючись водночас до всіх і ні до кого, говорячи до дзеркала:
— Кепські справи, да-с. Я обійшов там кругом. Конюх розчистив сніг у дворі, як міг. Але, пані та панове, за огорожею й далі такого намело — солдатську роту треба, аби все розкидати.
— Де я вам солдатів візьму, — буркнув Мухортов. — Хіба самим за лопати братися.
— Я б не погребував, чого ж, — зізнався Серж. — Аби лопати були на хазяйстві для кожного чоловіка.
— У нас справді нема стільки лопат, — озвалася Серафима, перекладаючи Едвіну все почуте й у відповідь одержуючи лише стримані кивки. — Мені прикро, пані та панове. Ми справді не готувалися до стихії.
— Жодного стихійного лиха, мосьпані, — подав голос Авакумов. — Звичайний снігопад.
— Не зовсім звичайний, — втрутилася Олена Луківна. — Не пригадую такого, давненько не було.
— Чому ж, роки два тому, саме під новий рік, — нагадала Наталя Дмитрівна. — Ми були в маєтку Світлякових, пам’ятаєш, Федоре Федоровичу?
— То під Богодуховом. У інший бік, — відмахнувся полковник.
— Господи, яка різниця! — вигукнула Ольга Янівна. — Ми збиралися нині зранку їхати назад, подякувавши господарям за гостинність! Хіба щось міняється? Я не хочу, аби мене теж загризли дикі звірі!
— Так, нічого не міняється! — підхопила Авакумова. — До вас жодної претензії, Серафимо Марківно! Тільки Григоренко міг так учинити з усіма нами! Від нього нічого доброго ніколи чекати не треба! Пробачте, що так про покійника! — Вона швидко перехрестилася. — Коли по нас приїдуть?
— Хіба ви не чули Сергія Павловича? — здивовано поцікавився Платон.
З’явився Лавров, кивнув Чечелю, поквапився до дружини. Ольга Янівна пригорнулася до його грудей, лікар стиснув її плечі.
— Що? — спитала Серафима.
— Якийсь час спатиме, — коротко мовив Лавров.
— Ми ще маємо тягатися з цією дамою напівсвіту! — простогнала Авакумова. — Я ж кажу, від Григоренка нічого доброго нема. Ані від живого, ані від мертвого!
— Ніхто ні з ким не буде тягатися, — відповів Чечель. — Проте, мосьпані, дозвольте вас засмутити. Ані особа, яку ви згадали всує, ані жоден із нас найближчим часом звідси не вибереться. Образно кажучи, ми з вами опинилися в сніговому полоні.
— Ви серйозно? — підозріло спитав Авакумов.
— Він серйозно! — відрубав Ковалевський. — Прошу вас вийти назовні, Георгію Андріяновичу, і переконатися самому!
— Але візники мають бути тут нині зранку! — Олена Луківна тупнула ногою. — Їм дано таке розпорядження! Серафимо Марківно!
— Так, пані Авакумова, — ствердно кивнула господиня, цього разу не завдаючи собі клопоту перекладати для чоловікових вух. — Мені прикро, що події розгортаються так трагічно. Проте навіть якби пан Григоренко не… — вона взяла коротку паузу, добираючи потрібне слово,— …не загинув, вам би всім довелося довго чекати на візників. І лишитися в гостях іще на ніч. Зустріти новий рік. — Усмішка вийшла сумною.
— Що вона говорить? — Авакумова глянула на чоловіка. — Слухайте, що тут узагалі відбувається? Чому ми не можемо їхати звідси?
— Тобі пояснили, — вицідив Георгій Андріянович. — Мене не влаштовує й не втішає таке пояснення. Проте, на жаль, ситуація саме така, як описала пані Мілкус.
— Дозвольте додати дещо від себе. — Платон виступив трошки наперед, знову опинившись у центрі загальної уваги. — Мені вдалося провести невеличке розслідування…
— Сищик, — буркнув Авакумов.
— Маєте щось проти, мосьпане? — Ковалевський звузив очі. — Я, до вашого відома, у талантах Платона Яковича пересвідчився особисто.
— На здоров’я, — відбив винокур. — Тепер аби знати, як його таланти допоможуть розтопити снігові кучугури.
— Ніяк. — Чечель відповів із підкресленою ввічливістю. — Але дозвольте закінчити, панове. Отже, ми всі вчора були не лише свідками, а й учасниками, гм, не дуже приємної сцени. Як наслідок, пан Григоренко зажадав негайно забратися з гостей. Спроба не закінчилася нічим, хоч він обіцяв Покорному щедро заплатити. Сани тут одні, ось лиш візник не захотів їхати в ніч та хурделицю. Мудро вчинив, між іншим. Проте Григоренко від наміру не відступив. Згодом таки домовився з кимось із челяді. Гадати особливо нема де. Вибір кандидатур невеликий, Носок або той-таки Покорний. Можна було б навіть припустити: позолотив ручку управителю, а люб’язний Мартин Панасович тихенько закерував вашим Тарасом.
— Допитати обох! — вибухнув Мухортов. — Я витрушу з них правду, панове! Серафимо Марківно, треба вашої згоди!
— Не треба. — Платон зупинив її поглядом, перехопив відповідь. — Зізнання не змінить нічого. Стався трагічний випадок. Григоренко серед ночі вийшов до стайні, аби закріпити угоду. Там на нього напав вовк, якого до коней гнав навіть у цю погоду природний інстинкт мисливця-хижака. Ніхто з нас нічого не почув, бо вночі гудів вітер. Та й спали ми після бенкету міцно.
— Жах, — здригнулася Наталя Мухортова.
— А буде ще гірше, якщо все ж таки виїхати звідси проти ночі. За нашим невеличким кортежем цілком може гнатися вже ціла зграя голодних вовків.
— Не лякайте, — простогнала Ольга Лаврова.
— Такі випадки траплялися, — підтримав Ковалевський. — Слово честі, панове, не варто вирушати в далеку путь через ліси й поля, коли сонце сяде.
— Думаю, про нас не забули в Грушівці, — додав Платон. — Та в найкращому разі проторують сюди шлях уже завтра вранці. Пропоную прийняти цей факт. І радіти, що лишаємося в безпечному місці.
— Цілком згодна, — сказала Серафима, заговорила до чоловіка, почула відповідь, переклала. — Тобто ми з Едвіном цілком згодні з паном Чечелем. У нашому домі безпечно і затишно.
— Особливо коли труп лежить у підвалі, — не стрималася Авакумова.
— То не ходіть у підвал! — відрізав Серж. — Чорт забирай, ми всі в одному човні! В однаковому становищі! Чому б просто не домовитись на цей час не кидатися одне на одного з будь-якого приводу!
— Де моя дружина не права, пане Ковалевський? — тихо, але твердо поцікавився Авакумов.
— Нас усіх не можна лишати в одному приміщенні надовго, — підбив Мухортов невтішний підсумок.
— Я розумію все. Зовсім не гніваюся. Нерви, в усіх нас здають нерви, — примирливо мовила Серафима. — Але все ж таки пропоную не пускати справу нашого порятунку на самоплив.
— Тобто? — не зрозумів Платон.
— На стайні — пара коней і сани. Зараз лише близько одинадцятої ранку. Едвін радить відправити Тараса в Грушівку. Він передасть сільському старості листа з розпорядженням чимшвидше розчищати шлях. Думаю, слід залучити тамтешнього урядника. У такому разі вже завтра зранку можна дочекатися порятунку.
Авакумов багатозначно кахикнув.
— Є пропозиція назустріч, — заговорив, зважуючи кожне слово. — Зараз справді лише ранок. До Харкова через заноси їхати не менше від трьох годин. Але навряд більше. Варто комусь із нас скористатися єдиними тут саньми, у місті можна цілком реально опинитися ще завидна. Жодної вовчої зграї, ніхто не заблукає серед поля. І в такому разі людей із нашим статусом вирушить рятувати велика експедиція. На це більше надії, ніж на ледачих тутешніх селян. Хай навіть їх підганятиме урядник.