Повернувся всередину.

Нікого з мешканців не побачив — але навіть якби хтось зволив спуститися до передпокою чи дзеркальної зали, навряд від того щезнуло б відчуття лункої порожнечі. Пишний, сяючий після дбайливого відновлення маєток ще вчора під вечір втратив трошки святковості. Нині ж його поглинула атмосфера не тривоги — справжнього страху, до якого підмішали безвихідь.

Похмуро.

Чечель уже ступив до сходів, аби йти нагору, як назустріч з коридору першого поверху не вийшла — випливла Серафима. Вона встигла перебратися в іншу сукню, але ця теж виглядала буденною, домашньою: проста темно-синя спідниця, біла блуза, пасок не дуже перетягував талію.

— Я шукала вас, — сказала господиня. — Тобто ми з чоловіком маємо до вас розмову.

Чомусь Платон не здивувався.

Мілкус прийняв його в домашньому халаті.

Просторий, мішкуватий, з вигляду важкий, він закривав мільйонера від плечей до ніг. Укупі з бородою та круглими затемненими окулярами господар виглядав у халаті ще комічнішим. Аби художник зі вдачею шкідника взявся малювати його, то зобразив би сидячого незграбного добродія, чия голова стирчить над широким коміром, а ноги витикаються з-під поли. Загальне враження було б таким, мовби як голову, так і ноги абияк притулили з обох боків закутаного тулуба. Едвінові Мілкусу було лише сорок два, проте халат і крісло додавали йому щонайменше десять зайвих років.

Серафима підкотила чоловіка ближче до каміна. Підкинула кілька товстих полінець, трошки потримала долоні над вогнем. Затим поставила стілець так, аби гість опинився між господарями, жестом запросила сідати. Не питаючи, налила й подала ром у круглому келиху.

— Дякую, та відмовлюся.

— Чому? — Брови господині здивовано стрибнули вгору.

— У нашій ситуації комусь треба зберігати тверезий розум. Щось мені підказує, ваші гості до ранку спорожнять запаси винних підвалів.

— Тут нема винних підвалів, — відповіла Серафима, все ще тримаючи келих, переклала сказане, потім — слова Едвіна. — Чоловік виправляє, мовляв, є. Один підвал. Та ми ще не подбали про винну колекцію.

— Я образно висловився.

— Ми розуміємо.

— Мав на увазі: знервовані гості спустошать запаси, зроблені вами до свята.

— Ясно, — повторила Серафима, цього разу не перекладаючи. — Дуже сподіваюся на це.

— Навіть так?

— Допоможе пережити наступну добу. І не згадуйте про свято. Добре хоч, що сьогодні — останній день року, у якому є цифра «тринадцять». Едвін забобонний, як більшість людей, котрим дивом удалося вижити в катастрофах. Тож вірить — усе погане вже завтра лишиться в минулому. І не згадуйте про свято. Не буде його, хіба не зрозуміло?

— Згоден. У мене до вас теж була невеличка розмова…

— Про ту покоївку, перелякану сільську дівчину? Ніхто не тримає, хай справді забирається звідси. Я б, чесно кажучи, відпустила також її матінку. Разом із управителем. Проте не хочу лишати всіх нас без робочих рук та бодай якоїсь обслуги.

— Мудро.

— Але не про переляканих пейзан мова. — Серафима простягнула келих Едвіну, сіла. — Пане Чечель, зараз розмова до вас.

Вона глянула на чоловіка.

Той пригубив напій, зручніше примостив келих у долоні. Заговорив розмірено, впевнено, кидав короткі фрази. Чекав, поки жінка перекладе, а гість — осмислить.

— Так склалося, пане Чечель, що Серафима спілкується з усіма частіше. Я не маю такої змоги. Не надто страждаю, бо від природи не звик багато й пусто балакати. А мій нинішній стан відбиває останнє бажання часто з’являтися на людях. Тим не менше я розумію й поважаю бажання Серафими вести публічне життя. Настільки активне, наскільки вона може нам дозволити. Це дуже важливо для моєї справи, яка після укладення союзу стала нашою спільною. Позитивний розголос працює лише на плюс. Спитаєте, для чого така передмова? Відповім: Серафима — мої очі та вуха. Зокрема й зараз, коли виникла прикра, несподівана, критична, сказати навіть — трагічна ситуація. Таким чином, мої очі та вуха почули й побачили дещо, з чим я цілковито згоден. Ви, пане Чечель, не вірите у нічний напад вовків. Це так?

Очі Мілкуса свердлили Платона крізь круглі скельця окулярів.

— Саме так. — Він обмежився короткою відповіддю.

— Я не любитель бульварних романів, — повів далі мільйонер. — Скажу більше: Серафима вмовила мене стати покровителем мистецтв, а я, відверто кажучи, від усього такого далекий. Книжки, театр, тепер ось нова мода — фільми… Не моє. Люди творять вигаданий світ, чим роблять ведмежу послугу. Світ жорстокий, світ брудний, світ цинічний. Нат Пінкертон викриває злочинців у світі ілюзорному. Реальне життя підкидає незаконно засуджених. Америка має зараз великі гроші, що означає — великі хабарі шерифам, продажних прокурорів, куплені суди. Старий світ, пане Чечель, недалеко пішов від Нового. Проте на вас більшість наших гостей реагує дивно. Ми — новачки. Серафима тутешня, проте десять років не була в рідних пенатах. Я тим більше нічого й нікого тут не знаю. Виглядає, ви знаменитість.

— Краще не мати такої слави.

— Поясніть. Вас називають сищиком…

— Чотири роки тому я служив у київській розшуковій поліції. Шукав і знайшов маньяка, котрий жорстоко вбивав тамтешніх повій. Замішаними виявилися поважні особи, наближені до імператора, скандал вийшов грандіозний. Від мене вимагали згорнути справу, я заївся. Звичайно, вбивцю не протримали в цугундері довго, вийшов на волю. Згодом його знайшли мертвим, почерк убивці — такий самий. Мене звинуватили у фабрикуванні доказів. Мета — кинути тінь на осіб, близьких до царя. Отже — на самого государя. Усе вирішилося, проте в моїй компанії шанованим персонам не дуже безпечно.

— Ви — жертва правосуддя. — Чи Платонові здалося, чи Мілкус промовив це задоволеним тоном. — І, схоже, не втратили навичок пошуковця.

— Я потрапив до вас у гості випадково.

— Ми зрозуміли. Щасливий випадок.

— Навряд.

— Не сперечайтеся. — Едвін і Серафима багатозначно перезирнулися, мільйонер повів далі: — Поясните ваш сумнів щодо причин загибелі пана Григоренка? Чи не готові обговорювати з нами?

— Чому ж, саме з вами, панове, я й можу про це говорити. Ще — хіба з паном Ковалевським. Більше нікому не довіряю. Ну, а щодо Ковалевського… Виключаю його причетність, проте мій харківський друг та покровитель погано тримає язика за зубами.

Мілкуси знову перезирнулися.

— Думаю, ми як господарі маємо право знати, що відбувається, — мовив Едвін.

— Я б теж хотів це знати. Ще не все розумію, — зізнався Чечель.

— Проте прямо сказали — маєте сумніви й міркування, — тиснув мільйонер. — І нагодували інших страшною, але переконливою казочкою про голодних вовків.

— Аби заспокоїти вбивцю.

Прозвучало дуже буденно.

Настільки, що Серафима сприйняла це, мов звичайну світську розмову. А Мілкус спершу нічим не виявив занепокоєння. Лиш за кілька хвилин міцніше стиснув бильця крісла, перепитав:

— То ми, я і моя дружина, пустили до себе вбивцю? Зараз під одним дахом із ним?

— Інші теж. Як бачите, тут найближчу добу нема куди подітися.

— Моя пропозиція, пане Чечель, вигідна, ви залагоджуєте справу, виявляєте причетного або причетних. Чи принаймні вживаєте заходів, котрі не дозволять з’явитися новим жертвам. За це отримуєте винагороду, яку самі визначите. Грошову, ясна річ.

Жодної несподіванки, нічого нового.

— Ваше прохання — не лише ваша безпека, — відповів Платон. — Тут усі, зокрема й убивця, знають, хто я. І припускають, чого від мене можна чекати. Якщо протягом цієї доби ніхто не зазіхне на моє життя, дуже здивуюся.

— Отже, по руках. — Мілкус махом спорожнив нагрітий у долоні келих, передав Серафимі, облизнув тонкі губи. — Можете поділитися перебігом думок?

— Мушу, — кивнув Чечель, поклавши ногу на ногу. — Так сталося, що вчора дізнався таємницю молодої пасії пана Григоренка.

— Вкрай неприємна, вульгарна особа, — пирхнула Серафима, додаючи фразу від себе й не взявши труд перекласти сказане.