Назустріч уже сунуло щось темне. Аж тепер Чечель усвідомив — не мав нічого для захисту. Міг би свічник прихопити, все ж не з голими руками. Напружив ноги, стаючи міцніше й готуючись відбивати напад. Та наступної миті розгледів перед собою управителя. Носок стискав сокиру-колун, важко дихав і так само збирався дати відсіч імовірному нападнику.
— Пане Чечель, я…
— Дай! — Платон потягнувся до сокири.
Носок завів правицю за спину.
— Хрін із тобою! Дорогу!
Згори засяяло — це Мухортов вийшов, несучи у свічнику дві запалені свічки. Повернувся й Ковалевський, войовничо махаючи «зауером».
— Пусти! — повторив Чечель.
Носок послухався, ступив убік. Платон нарешті дістався до спальні господаря, штовхнув. Двері не піддавалися. Копнув, хоч без того зрозуміло: замкнуті зсередини. Вивалити з розбігу теж не вдалося, Чечель тільки сильніше забив плече.
— Ламати! — закричав, відступивши від дверей. — Сокира!
— Наказу від хазяїв не було…
— ЛАМАТИ!
Це кричала Серафима — не зважаючи ні на кого, уже злітала сходами.
— Стійте! — крикнув Платон, згадавши, хто є хто. — На місці стійте!
— Мартине, ламай! — повторила господиня, все ж зупинившись посеред передпокою.
— З дороги! — тепер керувати почав управитель.
Чечель дав йому місце. Носок діяв зі знанням справи — рубонув одразу туди, куди треба. Гупання сокири струшувало весь будинок, згори знову скрикнула налякано якась жінка. Після трьох ударів управитель вгатив узутою в чобіт ногою. Не допомогло, важкі двері лиш зойкнули. Голосно й люто вилаявшись, Носок залупав знову. Тепер вистачило двох ударів — нарешті подолав замок.
Зсередини війнуло морозом і вітром.
— Геть! — наказав Чечель і першим переступив поріг.
Місяць світив крізь вивалену дірку в шибі.
Звідти ж вітерець-бешкетник жбурляв сніжинки.
Два тіла на підлозі.
Одне — біля ліжка, на спині: Едвін Мілкус у халаті. Поруч — рушниця. Запах пороху ще не вивітрився.
Друге — ближче до розбитого вікна, недалеко від крісла. Незграбне, на боку, довкола — темна пляма: Семен Лавров.
— Боже! — це управитель став у проймі.
— Світло сюди! Світло! Хто-небудь, світло! — вигукнув Чечель.
— Пане Мухортов! — почув ззовні заклик Серафими.
Платон ніколи не був у Африці й не бачив стада слонів. Та міг закластися: Федір Федорович тупотів, наче слонячий гурт. Поки добіг, відхекуючись, одну свічку все ж загасив. Та Чечелю вистачило, аби переконатися — лікар лежить у калюжі власної крові.
Нахилився ближче, присів.
Обережно перевернув тіло на спину.
Горло розпанахане. Точно так, як у Григоренка біля стайні.
— А-а-а-а-а!
Зойк зовсім близько. Серафима вже зайшла в спальню. Тепер стояла поруч із Носком та Мухортовим, трималася за плече полковника, найближчого до себе. Дивилася на вбитого, вклякнула.
— Вам не можна тут, — кинув Платон, розпрямляючись.
— Це спальня мого чоловіка!
— А з ним що? — Запитання Мухортова було логічним.
— Присвітіть.
Чечель передав йому свічник. Федір Федорович уже отямився остаточно. Діловито відсторонив Серафиму. Вийняв згаслу свічку, підпалив від іншої. Стало світліше, троє чоловіків дружно схилилися над Мілкусом.
— Крові не бачу, — мовив Платон.
— Дихає, — додав Носок.
— Живи-ий! — задоволено протягнув Мухортов.
Серафима розштовхала трійцю.
— Едвін! — Одразу перейшла на німецьку, впала перед чоловіком на коліна, потермосила за плечі, легенько ляснула по щоках. — Едвін! Едвін!
Господар застогнав голосніше.
— Та не стійте ви, беріть його! — Серафима була за крок до істерики.
— Ану, пустіть, — закректав Мухортов. — І свічку тримайте.
— Винесіть його звідси! Не треба тут, я боюся!
Три пари рук підняли паралітика. Мілкус поки лиш стогнав, не говорив нічого. Серафима викотила крісло, господаря посадили туди вже в передпокої. Полковник тут же повернувся, підібрав із підлоги рушницю.
— Де в нього набої?
— Mein Goth[26], я звідки знаю! — Серафима нарешті обійняла чоловіка, швидко обмацала тулуб. — Цілий! Цілий! Живий!
— Куди його? — Управитель теж оговтався.
— У спальню, до мене! — Господиня відсторонилася.
— Nein![27] — хрипко каркнув Мілкус, закашлявся. — Nein!
— Він не хоче до вас у спальню, — пояснив Мухортов.
— Warum?[28] — запитала Серафима.
Господар заговорив. Спершу — повільно, мовби викашлюючи слова, через короткі відрізки переводячи подих. Та скоро й він опанував себе, слова давалися легше. Господиня слухала, наче забувши про те, що поруч інші люди. Переклала, щойно закінчив.
— Лікар зробив укол, біль у хребті зняв. Стало легше, Едвін задрімав. Не бачив, як усе почалося. Думав: розбите скло йому сниться. Коли розплющив очі, побачив щось велике й темне. І холодно стало. Каже — не одразу зрозумів, що вікно без скла. Свічки горіли. — Серафима перевела подих. — Едвін говорить: та потвора тримала лікаря над підлогою, згребла обома… лапами.
— Яка потвора? — Чечеля здивував власний тихий голос.
— Не знаю. Повторюю, як сказав чоловік. Називає це потворою. З лапами. — Серафима судомно ковтнула, немов проштовхуючи всередину глевку грудку. — Едвін без того незграбний, ви знаєте. А тут, каже, немов усього паралізувало, вище пояса. Наче справді спав і бачив кошмар. Потім… — вона глянула на Мілкуса, — потім воно вдарило пана Лаврова. Один раз, навідліг. Коли той упав, потвора повернулася до Едвіна. — Господиня заговорила жвавіше: — Він каже, аж тоді нарешті отямився. Рушницю тримав поруч. Щоб можна було рукою дістати. Потягнув до себе.
— Той, кого називає потворою, стояв і дивився?
Серафима переклала запитання Чечеля, а йому та іншим — відповідь господаря:
— У нього таке враження, наче на нього дивляться з цікавістю. Чогось очікують. Граються, щось такого. Рушниця заряджена, Едвін пальнув з обох дул. Одразу скотився з ліжка, думав заповзти під нього. Коли почув дзенькіт скла, рушниця сама випала з рук. Зомлів. Отямився, коли почув голоси. Це допоможе вам, Платоне Яковичу?
При світлі двох свічок Чечель побачив — на нього спрямовані чотири пари очей.
І очі господаря теж.
— Мені? — перепитав здивовано.
— Едвін нагадує: ви взялися знайти того, хто вбиває. І захистити всіх нас. — Перш ніж Платон хотів освіжити їй зовсім недавню розмову, Серафима мовила твердо: — Угода в силі, хіба не зрозуміли? Тільки тепер точно відомо: серед присутніх у нашому домі вбивці нема. Він прийшов ззовні, пане Чечель. Тому Едвін не хоче перебиратися до моєї спальні. І взагалі не радить нікому лишатися на першому поверсі.
Мілкуса підняли нагору, перемістили до бібліотеки.
У цьому була якась дивна іронія. В іншому Платон вважав би обставину пікантною. Але зараз думав про інше: як діяти далі.
Ольга Янівна Лаврова після страшної новини закричала вголос. Майже одразу впала на ліжко без сил. Ніхто не знав, що з нею робити, адже труп єдиного медика в компанії лежав поверхом нижче. Чечель звелів до смерті переляканій Параскеві бути біля барині постійно й без дозволу з кімнати не виходити. З Люсі вийшло інакше: відмовилася відчиняти будь-кому, забилася в нірці; це влаштовувало як Платона, так і все товариство. Дружина Мухортова, не просячи нікого з мужчин про допомогу, перетягнула до бібліотеки крісло зі своєї кімнати, заявила Серафимі:
— Як хочете, мила моя, але буду тут, із вами, поки ми всі в одному човнику!
— Дуже ціную, Наталю Дмитрівно, — відгукнулася та. — Тільки я в такому вигляді… Вибігла, в чому встигла. Одяг внизу, а там страшно.
— Федір Федорович з вами сходить. — Мухортова кивнула на полковника.
— Завжди готовий! — Той показав рушницю.
— Не заряджена, — нагадав Чечель.
