Тим часом луна від справи з грушівським перевертнем після несподіваної, справді сенсаційної розв’язки пішла не лише Харківською губернією. До міста поквапилися звідусіль газетярі — відомі, маститі репортери та початківці, котрі бажали зробити собі на цій гучній історії ім’я й почати з неї кар’єрне зростання. Хвилю особливого інтересу швиденько осідлав Арсен Сокольський. Виграти процес не мав шансів жоден адвокат, але тут важливіше не проґавити можливість опинитися в центрі загальної уваги. Тим більше Сокольський певним чином був до справи причетний — Лихоліти були його клієнтами, і тепер він без особливих перешкод отримав доступ до раптово воскреслого професора. Як наслідок, тримав руку на пульсі, мав змогу стежити за перебігом подій, отримував новини з перших вуст.

Натомість Чечель був від усього ізольований.

Два дні по тому, коли трошки вляглося, він навідав Наталю Мухортову. Вона отримала свою порцію газетної слави, хоча захвату від того не відчувала. Для поліцейського слідства, а в подальшому — прокурора, судді та присяжних полковнича вдова стала одним із ключових свідків. Адже для всіх, зокрема й репортерів, вона стала тією самою неймовірно проникливою жінкою, котрій вдалося зняти машкару з Мілкусів. Виявити, що насправді вони — батько й донька, які видавали себе за чоловіка-мільйонера та його молоду дружину. Втім, воскреслий професор таки справді виявився мільйонщиком. Фальшиві документи й вигадані біографії зовсім не означали, що на справжніх рахунках не лежать справжні гроші.

— Я видала ваші здогади за свої. Ви ж не розгніваєтесь, Платоне Яковичу?

— Аж ніяк, Наталю Дмитрівно. Аби ви повели все правильно й логічно.

— Поліція знає: я зрозуміла, що нас із Федором Федоровичем спритно обдурили. Ми не були на прийнятті, не купували благодійних білетиків. Та все одно чомусь дістали запрошення від Мілкусів. Далі трошки прибрехала. Мовляв, звернула увагу на дивну обставину — всі гості-чоловіки були присяжними на одному давньому суді. І зовсім розійшлася: Федір Федорович любив зберігати газети з публікаціями про гучні процеси, до яких мав стосунок. На щастя, знайшла одну таку, з фотопортретом матері й доньки Лихолітів. Дівчинка нагадала мені нещасну Іду… хоча це неправда. Ходжу тепер щодня на службу, замолюю гріхи. Зробила щедру пожертву на храм, на сиротинець.

— Ви вчинили так, як хочуть усі довкола, — визнав Чечель. — Грішники де завгодно, тільки не тут, у цій кімнаті.

— До «Гранд-готелю» ми з Авакумовими прийшли встановити істину. В поліцію не зверталися, аби не пекти раків потім, якщо всі наші підозри й висновки виявляться дурнею. Але викритий нами лже-Мілкус раптово напав на нас. Георгій Андріянович завбачливо прихопив зброю. Обидва люкси винайняті й оплачені Мілкусами. Ви ніде не фігуруєте.

— Ніхто не питав, для чого парі два номери поруч?

— Дивацтва тих, хто платить гроші, ніколи нікого не цікавлять. Ані в Харкові, ані в цілому світі.

Більше пані Мухортова не сказала нічого — та й не могла сказати.

Саме тому Платон не витерпів — попросив і отримав у Ковалевських дозвіл запросити Сокольського. Адвокат може розказати найбільше. Чечель мав відповідь не на все, пробіли міг заповнювати лише власними здогадами.

Між першим і другим тостами за столом точилася стримана, підкреслено ввічлива світська бесіда.

Коли Платон, якого господині попросили керувати, налив по третій, Софія Іванівна звернулася до адвоката:

— Шановний Арсене Титовичу, ми з Христиною Павлівною, сестрою загиблого хазяїна цього дому, хочемо просити вас не тримати зла на нашого чоловіка й брата. Серж не був за життя жорстокою людиною. Мав певні принципи, власні погляди. Рішення щодо винуватості вашої клієнтки ухвалив не під чиїмось тиском. Він навіть уявити не міг, що слідство велося абияк.

— Не він один, — сухувато відповів Сокольський. — Хоча за чужий гріх убивства він та інші заплатили власними життями. Але поставимо крапку. Я не маю жодного упередження до пана Ковалевського.

— Дякую, — сказала Христина.

— Ми чули, вбивця говіркий, — мовила Софія Іванівна.

— Перше, що почули від Іллі Юхимовича Лихоліта, — з втратою Сашеньки він утратив усе, що мав. Тому готовий розказати все, про що питатимуть. І визнати все, що зробив. За умови справедливого покарання для вбивць його дружини й доньки.

— Авакумових можливо судити? — спитав Платон.

— Доказів провини пані Авакумової не зібрали й тоді. Зрозуміло, у тому напрямку ніхто нічого й не шукав. — Сокольський покрутив чарку довкола осі. — Я теж, признатися, не дивився в той напрямок. Можу хіба повторити: Авакумову кортіло чимшвидше покарати вбивцю свого улюбленця. Ну, це як зазіхнути на власність, даруйте за цинізм. Думка, що він міг покривати когось близького, час від часу спадала. Але розбивалася об питання — кого. Нарешті, слідство, суд і подальша смерть Іди відбулися дуже швидко. Махати кулаками після бійки, встановлювати істину… Я адвокат, який програв процес, не більше. Проковтнув, та скоро затягнули інші справи. Віддаю належне талантам Платона Яковича. За короткий час розкрити вбивство, яке не розкривали десять років.

— Хай вас, Арсене Титовичу, — відмахнувся Чечель. — У мене теж нема доказів. Лише припущення. Знав від Сержа, що Авакумов із дружиною домовилися дозволяти одне одному позашлюбні пригоди. Обох усе влаштовувало доти, доки чиїсь, гм, пустощі не випливуть назовні. Та маю підозру, жоден із них не врахував важливої обставини. Ревнощів.

— Ревнощів? — У Христининому запитанні чувся сумнів. — І хто ж кого…

— Теж припущення, і доведеться його або прийняти, або ні. Хоча щось підказує: було саме так. Отже, Авакумов переконався, що молоденький актор-красунчик не піддається на спокуси. Думаю, робив кілька невдалих спроб. Міг охолонути до протеже, бо ж не збирався домагатися прихильності силою. Аж раптом Адоніс сподобався Олені Луківні. Тут пішло краще. Проте ділити молодого коханця вона ні з ким не хотіла. Адоніс зазнався, порушив угоду, закрутив зі значно молодшою. З’ясування стосунків завершилося вбивством. Скоїла його дружина Авакумова в стані афекту, але ж це не змінює нічого. Того дня її напевне бачили в театрі за лаштунками. Проте, по-перше, її там часто бачили. А по-друге, дружина головного мецената поза підозрами, як і дружина Цезаря.

— Згоден. Тим більше що їхня реакція на ваші звинувачення красномовна, — нагадав адвокат. — Утім, змушений з сумом визнати: доказів провини пані Авакумової як не було, так і нема. Ну, була коханкою молоденького актора. Ну, є у вас свідок, старий актор-алкоголік. Тим не менше Лихоліт, якого пропоную далі все ж звично іменувати Едвіном Мілкусом, уперто звинувачує обох.

— Йому обіцяли віддати Авакумових під суд?

— Поліція всіляко обходить це питання. Що не заважає Мілкусу зізнаватися в скоєному. Там зізнань на цілий ро`ман.

— Недарма ж його порівнювали з новітнім графом Монте-Крісто, — завважив Платон. — Дуже схожий підхід до помсти.

— Чекав нагоди десять років. Маємо підтвердження приказці про помсту як страву, що краще смакує холодною. Між іншим, до мене як до адвоката вже підкотилися люди від видавця Ситіна[42]. Хочуть почати перемовини, аби продав свою історію для сенсаційного ро`ману. Можна подумати, Мілкусу потрібні гроші.

— До речі, звідки вони в нього?

Сокольський випив, промокнув губи серветкою, розстебнув ще один ґудзик на жилетці.

— Хтозна, раптом погодиться й це все перетвориться на ро`ман. Отам буде маса подробиць. Я вже того наслухався. З вашого дозволу, повідаю стисло.

Жінки дружно кивнули.

Чечель не заперечував.

— Справа така… — Адвокат вмостився зручніше. — Восени одна тисяча дев’ятсот п’ятого року в каторжній тюрмі зустрілися троє. Перший — Степан Харитонов, революціонер, насправді ж терорист, грабіжник та вбивця. Другий — Гордій Коновал, теж революціонер і грабіжник, але рангом менший. Третій — Ілля Лихоліт, колишній професор Харківського університету, викладач німецької мови, вдівець, засуджений через непереборне бажання помститися присяжним за вирок його дружині, котрий де-факто став смертним. Навесні наступного року Харитонов підбиває двох друзів на втечу. Коновалу не щастить, його вбивають. А Лихоліт за кілька місяців розігрує власну загибель. Він виривається на волю задля того, аби зникнути назавжди. Його мають поховати — аж тоді почне крок за кроком готувати свою витончену холодну страву. На той час Лихоліт уже знає, де донька. Вона пише йому листи в Нерчинськ. А він, щойно втекли, за допомоги підпільної пошти, якою користуються терористи, дає знати Сашеньці — він на волі, вона теж має накивати п’ятами й зникнути. Батько й донька домовились про зустріч і за якийсь час справді зустрілися в певному місці нашої, — зробив рукою коло, — безкрайньої імперії. Зв’язки Харитонова допомогли зробити фальшиві документи. Наступний етап — гроші. Вони повернулися сюди, ближче до знайомих місць. Погодьтеся, Платоне Яковичу, не лише злочинців та втікачів тягне туди, де народився чи довго жив.