Запевнив — боятися Кулагіна не слід, господар у разі потреби залагодить усе.

Надто сильно зобов’язаний Платонові.

На вече́рі м’яко наполіг жандарм.

Чечель далі лишався гостем у домі Ковалевських. Вони займали перший поверх нового особняка на Куликівській, місця вистачало, та Платон усе ж мусив знати честь. Ось тільки зустріли Різдво, до нового року лишалося кілька днів, не хотілося святкувати в дорозі. Гостинний Ковалевський широким жестом запросив лишитися. Але Чечель уже встиг трошки вивчити свого харківського покровителя. Серж більше вдавав простоту, ніж справді був таким, і пропозицію зробив задля збереження пристойності. Знаючи: Платон знайде привід поїхати, чим допоможе Ковалевському водночас виглядати вдячним і зберегти обличчя.

Заважала розпрощатися одразу по всьому, після виконання доручення, ще одна важлива обставина. «Даймлер», подарований чотири року тому вдовою фон Шлессер автомобіль, погано пристосований до вільного пересування між містами взимку. Осіння багнюка теж не тішила й зручностей не додавала. Машина частенько грузнула, колеса потрапляли в рівчаки, доводилося шукати коней у найближчих до місця пригоди селах чи селищах. Нема нічого доброго, коли застрягаєш у багнюці посеред осіннього поля, ще й під дощем. Та значно гірше, коли таке трапляється на засніженій дорозі в лютий мороз.

Зима цьогоріч видалася на Слобідській Україні неабияк лютою, морозяною та сніжною. Двірники не вправлялися чистити вулиці в Харкові. За місто ж краще вибиратися на санях із широкими полозами. Автомобіль з відкритим верхом до морозів не пристосований. Навіть шкіряний шоферській шолом не рятував, а рукавиці сковували рухи, як і теплий кожух.

Мандри, життя в постійному русі навчили Платона зважати на погодні сюрпризи. Зазвичай ближче до зими він перебирався до якогось повітового містечка, неодмінно — близько до залізниці. Там знаходив підходящий сарай, ставив «даймлер» туди, щедро платив хазяїну. Сам чи знаходив, до кого стати на зимову квартиру, чи займав кімнатку в місцевому трактирі. Готелів уникав, зв’язок із зовнішнім світом тримав через пошту. Всі, кому треба, бачили оголошення, публіковані Чечелем у губернських газетах. Писали листи до запитання на вказану поштову адресу, коли дуже припікало — слали телеграми. Платон відповідав, сідав на потяг, вирушав виконувати чергове делікатне доручення.

Нинішня історія, у яку Чечель потрапив з легкої руки Сергія Ковалевського, — випадок особливий. Приїхав до Харкова автомобілем, коли землю ледь приморозило, але снігу ще не насипало. Справа виявилася настільки нагальною, що Платон вирішив не покладатися на залізницю, осідлав «даймлер», благо попереднє делікатне доручення залагоджував недалеко, у Ромнах. Лиш коли дізнався від нового знайомого, чого той хоче, почухав потилицю: Бог знає, як довго доведеться товктися в місті.

Тому й застряг тут.

Або перечекати на свій страх і ризик, поки спадуть морози, — або микитити, де і як прилаштувати автомобіль.

Отакі несподівані труднощі.

Не зрозуміти їх тим, хто має дах над головою.

Організована Ковалевськими вечеря у вузькому колі втаємничених давала привід затриматися ще на день-два. Але проблем Чечеля затримка не лишала. Все одно доведеться ухвалювати якесь рішення. Не сьогодні, так завтра.

Ще й погляд ротмістра Кулагіна терпіти…

З невеличкого прийняття Серж зробив урочисту подію. Сам вбрався у новий строгий костюм. Неодмінні жилетка й краватка могли б зробити його подібним до типового депутата міської Думи. Аби не грива на голові: інакше скуйовджену кучму Чечель не міг назвати. Вона пасувала до густих брів, кошлатих бакенбардів та ошатної бороди. І зовсім не відповідала парадному вбранню. Природніший вигляд Ковалевський мав у важкому домашньому халаті та турецьких пантофлях із загнутими носами.

Христина, у зовсім недавньому шлюбі — Волобуєва, затягнула себе в новомодний гнучкий корсет, тож трималася прямо, але почувалася при тому затишно. Постава відповідала внутрішньому стану: пережите останніми днями не надихало, не сприяло веселитися, і жінка не приховувала — вийшла за стіл, аби все виглядало світськи, по-домашньому, навіть трошки інтимно.

А ще — аби не дозволяти говорити про себе за спиною.

Зараз, як і в момент своєї появи перед ошелешеним чоловіком, Христина виглядала гарною. Блакитна сукня майже до підлоги підкреслювала струнку фігуру, хоч верх корсета піднімав, але не рятував бюсту. Навіть хитрощі фасону не могли приховати, що жінка має невеличкі груди. Платон, уже не вперше стежачи за манерами Христини, міг битися об заклад: розмір засмучує та бентежить її.

Зате ротмістр спростив собі завдання. Він прибув у парадному офіцерському мундирі, на груди приладнав спеціальний посадовий знак жандарма, який служив по відомству четвертого ділового провадження[17] Харківського охоронного відділення. Поруч почепив георгіївський хрест третього ступеня. Зловивши погляд Чечеля, коротко пояснив: за Мукден[18], цим обмежився. Ясна річ, нема чим козиряти, хвалена російська зброя там не перемогла.

Прокушену вівчаркою ліву руку Кулагін тримав на чорній перев’язі, кисть закрив чорною рукавичкою з тонкої лайки. Та щойно сіли за стіл, вивільнив лівицю. Хоч рукавичку не зняв, ножиком та виделкою вправлявся спритно. Коньяком смакував, сказавши: після інциденту дістав звільнення від начальства на кілька днів. Аби так до свята протягнути, давно не відпочивав, а тут перед новим роком така нагода…

— Нумо, пані та панове, під поросятину, під поросятинку, — припросив Ковалевський, першим почаркувався з усіма, показав приклад.

Христина пригубила з келиха, не відчуваючи задоволення й смаку. Чечель, який старався більше мовчати, перехилив коньяк, мов господар — свій міцний «єрофеїч». Кулагін цього разу не квапився. Покрутив коньячний келишок, гріючи в долоні. Глянув крізь скло на світло. Мовив, не перериваючи процесу, примружившись:

— Може, вже час, Платоне Яковичу?

— Даруйте…

— Ви ж дивитесь на мене, як заєць на вовка. — Ротмістр обережно поставив келишок поруч із тарілкою, розвернувся до Чечеля півобертом. — Мали б уже переконатися: вдячна родина Ковалевських не має наміру зраджувати вас. Так, у мене була відверта розмова з його превосходительством, начальником нашого департаменту. Він старий служака, стріляний горобець різних кабінетних ігрищ. Йому, Платоне Яковичу, так само нема вигоди доповідати туди, — вказівний палець Кулагіна націлився в стелю з ліпниною, — про ваше вільне й безтурботне перебування на ввіреній йому государем території. Аби ви та ваші покровителі розуміли, що відбувається взагалі, відкрию невеличку державну таємницю.

— Аби вона була державною, ви б мовчали. На балакуна не схожі, — вихопилося в Чечеля.

— Те, що ви почуєте, жодним боком не зачепить шановну родину Ковалевських. — Тепер ротмістр зробив великий смачний ковток. — А щодо таємниці, так це фігурально. Секрет Полішинеля, мосьпане. Велика війна на носі. Хіба не про це пишуть усі газети?

— Не дай Бог. — Христина дрібно перехрестилася. — Скажете ж таке, Олексію Кузьмичу.

— Ой, та не треба боятися, сонце-серденько! — прогудів Серж. — Війна давно на часі!

— Звісно, ти ж воювати не підеш, — ядуче відбила жінка.

— Як треба буде — піду служити по військовому відомству! — не без гордості заявив Ковалевський. — Хоча навряд треба буде. Наша фірма, Христино Павлівно, бере підряди для аграрних потреб. А хтозна, раптом доведеться брати військові замовлення. Хіба не вправимося робити машини для армії? Різні машини зараз є. І в нас же такі башковиті служать — куди там Кулібіну з Едісоном.

— Хочеш заробляти на війні? Ми справді давно не бачилися, Серже, — зітхнула Христина.

— Ти мене не зрозуміла, сонце-серденько! — Ковалевський зручніше вмостився на стільці, тема його помітно гріла, заводила, переймала. — Я хочу зробити внесок у нашу велику перемогу! Думаєш, ми воюватимемо довго? Та російська армія вже давно втерлася від ляпасів цих жовтопиких япошок! Не треба було лізти на Схід! Азіати самі почнуть кланятися, коли тріумфально підемо на Захід! Да-с! Європа слабка, я ж буваю на виставках, Христю! Париж, Берлін, Лондон — та вони там жирами запливли! Давно пора показати, за ким сила!