Вони все наближалися до нас. Ми з професором припали до скелі, тримаючи зброю напоготові. Я зрозуміла, що він вирішив не пустити їх. Жоден із них навіть і не підозрював про нашу присутність.

Раптом пролунали два голоси:

— Стояти!

Один із них належав моєму Джонатанові, у ньому звучало хвилювання, а другий був голос містера Моріса — сильний, рішучий і командний. Цигани, мабуть, не розуміли мови, але добре зрозуміли тон, яким це було сказано. Інстинктивно вони натягнули поводдя, і лорд Годалмінґ із Джонатаном умить опинилися з одного боку возу, а доктор Сьюард і містер Моріс — з другого. Циганський ватажок, парубок із гарним обличчям, що приріс до свого коня, немов кентавр, зробив їм знак рукою забиратися з дороги і з люттю в голосі наказав своїм людям продовжувати путь. Вони шмагнули коней, які смикнулися вперед, але чотири чоловіки підняли свої «вінчестери» і звеліли їм зупинитися — ті не могли не зрозуміти, що від них вимагають. У цю мить ми з Ван Гелсінґом піднялися з-за нашої скелі та спрямували на них свою зброю. Побачивши, що вони оточені, чоловіки натягнули повідці. Ватажок обернувся до них і щось сказав, після чого всі дістали хто яку мав зброю: ніж чи пістолет, — і приготувалися до нападу. За мить питання розв’язалося саме собою. Ватажок швидким рухом повідців змусив коня рушити вперед, вказуючи на сонце, яке майже зайшло за верхівку пагорба, а потім на замок, при цьому він щось говорив, але що саме, я не зрозуміла. У відповідь на це наші вчотирьох спішилися і кинулися до воза. Я мала б відчувати страшенне занепокоєння через Джонатана, який наражався на небезпеку, але мене охопила жага діяти, так само як і решту. Я не відчувала страху, лише дике бажання щось зробити. Побачивши рішучі дії наших, циганський ватажок віддав наказ. Його люди вмить оточили віз, але якось недисципліновано, штовхаючи один одного плечима і пхаючись, тільки щоб виконати його наказ.

Я бачила, що з одного боку кола Джонатан, а з другого — Квінсі силою пробиваються до воза. Було очевидно, що вони рішуче налаштовані завершити виконання свого завдання до заходу сонця. Здавалося, ніщо не може зупинити чи затримати їх: ні спрямовані у їхні груди цівки рушниць, ні блискучі ножі в руках циган, які заступали дорогу, ні виття вовків за спиною. Вони ні на що не звертали уваги. Стрімкість і очевидна цілеспрямованість Джонатана, здавалося, налякала тих, хто стояв у нього на шляху. Інстинктивно вони розступились і дозволили йому пройти. Він умить заскочив на віз, і з силою, що здавалася неймовірною, підняв величезну скриню і скинув її на землю. Тим часом містер Моріс докладав усіх зусиль, щоб пробитися скрізь кільце циган з іншого боку. Весь цей час я спостерігала за Джонатаном, затамувавши подих, і лише краєчком ока помічала, як містер Моріс відчайдушно пробивався вперед, бачила, як виблискували циганські ножі, як він відбивався від них. Він відбивав удари довгим мисливським ножем, і я спершу подумала, що він дістанеться цілим і неушкодженим. Але тепер, коли він опинився біля Джонатана, який щойно зіскочив з воза, я побачила, що містер Моріс притискає до боку ліву руку і що крізь його пальці сочиться кров. Але це не зупинило його. Він, як і Джонатан, котрий відчайдушно наскакував на один кінець скрині, силкуючись підняти віко й орудуючи при цьому, як важелем, своїм величезним гуркхським ножем, своєю чергою намагався зробити те саме зі свого боку скрині своїм мисливським ножем. Під тиском обох чоловіків віко почало піддаватися, цвяхи зі скрипом вискакували — і нарешті віко відлетіло вбік.

Тим часом цигани, побачивши, що опинилися на мушці «вінчестерів» лорда Годалмінґа і доктора Сьюарда, вже більше не чинили опору. Сонце майже сховалося за гірськими верхівками, і постаті всіх учасників бійки відкидали на снігу тіні. Я побачила графа, що лежав у скрині на землі, трохи присипаний нею, через те що скриню викинули з повозки. Його воскове обличчя було бліде, мов крейда, а у червоних очах світився жахливий мстивий погляд, який я знала дуже добре. Я помітила, як вираз ненависті в його очах змінився тріумфом, коли він уздрів, що сонце вже сідає. Але тієї ж миті Джонатан заніс свій величезний ніж. Я здригнулася, побачивши, як лезо протяло горло, тієї ж миті мисливський ніж містера Моріса увігнався в серце. Це було дивовижно. Просто у нас на очах в одну мить тіло графа розсипалося на порох і зникло. Все своє життя я радітиму з того, що перш ніж граф пішов у небуття, на його обличчі майнув вираз спокою, чого я навіть уявити ніколи не могла б.

Замок Дракули стояв, залитий червоними променями призахідного сонця, і кожен камінець у його парапетній стіні з бійницями чітко прозирав у кривавій заграві.

Цигани, які вирішили, що ми якось причетні до неймовірного зникнення мерця, розвернулися і щодуху помчали геть. Ті, в кого не було коней, чіплялися за борти воза і благали візника не залишати їх. Вовки, які трималися на безпечній віддалі, кинулися слідом за ними, залишивши нас самих.

Містер Моріс звалився на землю і, спершись на лікоть, притиснув долоню до боку. Кров і далі сочилася скрізь пальці. Я підлетіла до нього, тому що освячене коло більше не утримувало мене. Те саме зробили обидва доктори. Джонатан опустився біля нього навколішки, і поранений поклав голову йому на плече. Він зітхнув і з помітним зусиллям узяв мене за руку долонею, не заплямованою кров’ю. Мабуть, він побачив, який біль крає моє серце, бо всміхнувся до мене і видушив:

— Я надзвичайно щасливий, що прислужився вам! О Боже! — раптом скрикнув він, щосили намагаючись сісти і показуючи на мене.

— Заради цього варто померти! Погляньте! Погляньте!

Сонце ніби лежало на верхівці гори, і його червоні промені падали на моє обличчя, забарвлюючи його в рожеве. Коли чоловіки глянули туди, куди вказував його палець, то у єдиному пориві всі впали навколішки, і глибоке та щире «амінь» вихопилося з їхніх вуст.

Помираючий заговорив:

— Дякувати Богові, все було немарно! Погляньте! Навіть сніг не може бути чистішим за її чоло! Прокляття зняте!

І на наше глибоке горе він помер — тихо, з усмішкою на вустах. Навіть помираючи, він залишився галантним джентльменом.

Минуло сім років відтоді, як ми пережили ті струси, і гадаємо, що варті щастя за той біль, якого зазнали. А ще нам із Міною додає втіхи те, що наш хлопчик народився того ж таки числа, коли помер Квінсі Моріс. Я знаю, його мати у душі вірить, що якась часточка душі нашого найхоробрішого друга перейшла до нього. Ми дали йому імена всіх наших друзів, але звемо ми його Квінсі.

Цього літа ми відвідали Трансільванію і побували в усіх старих місцях, що й надалі вкарбовані у наший пам’яті яскравими і жахливими згадками. Ми майже не могли повірити, що геть усе, що ми бачили на власні очі й чули на власні вуха, достоту трапилися в реально му житті. Ми намагалися викреслити ці згадки з нашої пам’яті. Замок стоїть, як і раніше, здіймаючись над пустельними землями.

Повернувшись додому, ми заглибилися в спогади про минулі часи, на які нині можемо озирнутися без відчаю у серці, бо Годалмінґ і Сьюард обидва щасливо одружилися. Я дістав папери із сейфа, де вони пролежали весь цей час, відколи ми повернулися. Ми були вражені тим фактом, що ця купа матеріалу, яка складалася з наших записів, була єдиним автентичним документом. Звичайнісінький стос паперу, віддрукований на машинці, за винятком останніх нотаток Міни, Сьюарда, моїх і Ван Гелсінґа, та й годі. Навряд чи ми могли б, навіть якби й захотіли, попросити когось вважати це за доказ правдивості нашої дикої історії. Ван Гелсінґ підвів риску, усадивши нашого сина до себе на коліна:

— Ми не потребуємо жодних доказів. Ми не проситимемо нікого повірити нам! Одного дня цей хлопчик дізнається, якою відважною і хороброю жінкою є його мати. Він уже знає, яка вона мила й віддана, але згодом він зрозуміє, чому кілька чоловіків любили її так, що ладні були заради неї на все.

Джонатан Гаркер.