Істота у труні почала корчитися. Бридкий верескливий лемент, від якого кров крижаніла у жилах, зірвався з її червоних вуст. Її тіло здригалося, судомилося і звивалося у диких конвульсіях. Гострі білі зуби кусали губи, а з рота ключем била кривава піна. Але Артур не здригнувся. Він, наче Тор, твердою рукою піднімав і опускав молот, дедалі глибше забиваючи кілок, який ніс їй порятунок, а кров із пробитого серця вихлюпувалася назовні й розбризкувалася навколо. Артурів вигляд додав нам мужності, і наші голоси, здавалося, забриніли на весь маленький склеп.

Мало-помалу звивання і судоми припинилися, зуби розтиснулися, обличчя заспокоїлося. Нарешті істота затихла. Жахлива робота була виконана.

Молот випав із рук Артура. Він захитався і впав би, якби ми не підхопили його. Він стояв, ковтаючи повітря, з його чола котилися великі краплі поту, а одяг був заплямований кров’ю. Якби Артурові не стачило сили виконати своє завдання, яке було поза межами людського розуміння, він ніколи б до нього не взявся. Кілька хвилин ми не випускали його з очей, а на труну зовсім не дивилися. Коли ж ми поглянули на неї, шепіт здивування і переляку перебіг поміж нами. Ми так уважно дивилися, що навіть Артур, який досі сидів на землі, підвівся і також підійшов поглянути. Його обличчя осяяло світло радості, яка прийшла на зміну смутку.

У труні замість жахливої істоти, яку ми всі боялися і зненавиділи так, що робота з її знищення розцінювалася як привілей, лежала Люсі. Вона здавалася такою, якою нам запам’яталася за життя, — незрівнянно вродливою і непорочною. Щоправда, на її обличчі залишилися сліди хвилювань, болю і страждань, яких вона зазнала за життя. Але вони були дорогими для нас, бо свідчили про те, що перед нами справжня Люсі, яку ми знали. Кожен окремо і всі разом ми відчували, що священний спокій, який відбився на її змученому обличчі, наче сонячне сяйво, був лише земною ознакою і символом вічного майбутнього спокою.

Ван Гелсінґ підійшов, поклав руку Артурові на плече і сказав:

— А тепер, Артуре, друже мій, дорогий мій юначе, скажіть, ви пробачили мені?

Після пережитого жахливого напруження Артур просто взяв старого за руку і, піднісши її до губ, поцілував, а потім мовив:

— Пробачив! Хай благословить вас Бог за те, що повернули моїй коханій її душу, а мені спокій.

І обійнявши професора, він безмовно заридав у нього на грудях, а ми й далі стояли, не рухаючись.

Коли він підняв голову, Ван Гелсінґ сказав:

— А тепер, дитя моє, ви можете поцілувати її. Поцілувати у мертві губи, якщо схочете, бо якби вона могла вибирати, вона б цього хотіла. Вона вже більше не диявольське створіння, не навіки мерзенна істота.

Вона більше не є немертвою. Тепер вона по-справжньому спочила в Бозі, і тепер її душа разом із Ним.

Артур нахилився і поцілував її. Потому ми відправили їх із Квінсі геть зі склепу. Ми з професором відпиляли древко кілка, залишивши вістря в її тілі. Потім ми відрізали голову і набили рот часником. Запаявши цинкову кришку, ми прикрутили зовнішнє віко труни. Потім зібрали речі й вийшли. Професор зачинив двері і віддав ключ Артурові.

Надворі було свіже повітря, світило сонце, співали птахи, здавалося, сама природа раділа разом із нами. Повсюди витали радість, і веселість, і спокій, тому, відпочиваючи після виконаної роботи, ми відчули радість, хоча й стриману.

Перш ніж піти, Ван Гелсінґ мовив:

— Ну, що ж, друзі мої, перший крок зроблено, він був найтяжчим для нас. Але залишилося найважливіше завдання: знайти винуватця нашого горя і знищити його. Я маю певні міркування щодо того, де його шукати, але це забере чимало часу, бо це складне завдання, а ще й небезпечне, воно може завдати болю. Ви допоможете мені? Ми навчилися довіряти, кожен із нас навчився, правда ж? А навчившись цьому, хіба ми не виконали наш обов’язок? Авжеж! То хіба ж ми не пообіцяємо одне одному йти аж до кінця?

Ми всі по черзі подали йому руки, пообіцявши, що ми з ним до кінця. Потім, коли ми вирушили, професор повідомив:

— Зустрінемося за два дні у мене. Приходьте до мене на обід разом із Джоном. Я також запрошу ще двох чоловіків, яких ви поки що не знаєте. Я підготую все для роботи і перекажу план дій. Друже Джон, їдьмо до мене додому, я маю багато про що розповісти тобі, і ти мені допоможеш. Сьогодні ввечері я їду до Амстердама, але завтра надвечір повернуся. А тоді візьмемося до наших головних пошуків. Але спершу я маю багато про що вам повідомити, щоб ви знали, як чинити і чого остерігатися. А потім ми знову пообіцяємо одне одному йти до кінця, бо перед нами стоїть жахливе завдання, і нам не личить повертати назад, послизнувшись одного разу.

Коли ми приїхали до готелю «Берклі», Ван Гелсінґ отримав телеграму, що чекала на нього:

«Я їду до вас у потязі. Джонатан — у Вітбі. Важливі новини.

Міна Гаркер».

Професор видавався задоволеним:

— О, до чого ж дивовижна жінка ця мадам Міна! Перлина серед жінок! Вона прибуває, а я не маю можливості залишитися. Нехай їде до тебе додому, друже Джон. Ти маєш зустріти її на станції. Телеграфуй їй, щоб була готова до цього.

Коли телеграму відправили, професор випив чашку чаю. За чаєм він розповів мені про щоденник Джонатана Гаркера, який той вів за кордоном, і дав мені його копію, надруковану на машинці, а також щоденник місіс Гаркер, який вона вела у Вітбі.

— Візьми це, — сказав він, — і уважно вивчи. Коли я повернуся, тобі будуть відомі всі факти, і нам буде легше вести розслідування. Бережи їх, бо це справжній скарб. І ще тобі знадобиться вся твоя віра. Так, навіть тобі, тому, хто пережив сьогоднішню пригоду. Те, про що тут говориться, — мовлячи це, він тяжко і похмуро поклав руку на стос паперів, — може бути початком кінця для тебе, і для мене, і для багатьох, або ж прозвучить подзвоном для всіх немертвих, які гуляють по землі. Прочитай усе, заклинаю тебе, без упередження, і якщо ти можеш щось до цього додати, додай, бо у нашій справі важить будь-яка дрібниця. Але нікому не показуй щоденників, бо в них забагато дивного, гаразд? Так! Тоді ми пліч-о-пліч пройдемо через усе після нашої наступної зустрічі.

Потім він приготувався до від’їзду і незабаром подався на Ліверпуль-стріт, а я у Педдінгтон, де опинився за чверть години до прибуття потяга.

Коли натовп поменшав після тієї суєти, яка зазвичай буває на платформах по прибутті потяга, я вже занепокоївся, побоюючись, що міг загубити свою гостю, аж до мене підійшла гарненька витончена дівчина і, окинувши оком, спитала:

— Докторе Сьюард, чи не так?

— А ви місіс Гаркер! — негайно відізвався я і потиснув її простягнену руку.

— Я впізнала вас за описом бідолашної Люсі, але… — вона раптом затнулась і миттю зашарілася.

Рум’янець, який заграв і на моїх щоках, якимось чином згладив відчуття незручності, що виникло поміж нами, і був своєрідною мовчазною відповіддю на її рум’янець. Я підхопив її багаж, серед якого була і друкарська машинка, і ми на метро доїхали до Фенчерч-стріт, де я відправив телеграму своєму домоправителю, щоб той негайно підготував кімнату і спальню для місіс Гаркер.

Ми прибули вчасно. Звісно, жінка знала, що я винаймаю мешкання в лікарні для душевнохворих, але я помітив, що вона мимоволі затремтіла, коли ми увійшли.

Місіс Гаркер сказала мені, що коли це можливо, хотіла би прийти до мене в кабінет просто зараз, бо має багато про що мені розповісти. Отже, чекаючи на неї, я сиджу у себе у кабінеті й ось-ось закінчу свій фонографічний щоденник. До цього часу в мене ще не було можливості переглянути папери, які мені залишив Ван Гелсінґ, хоча зараз вони лежать, розгорнені, переді мною. Я маю чимось зацікавити її, щоб мати можливість прочитати їх. Вона не знає, наскільки цінний для нас час і яке завдання стоїть перед нами. Я маю бути обережним, щоб не налякати її. А ось і вона!