Хоча минула заледве хвилина, кількість пацюків надзвичайно зросла. Здавалося, що вони лізуть одночасно звідусіль, наші ліхтарі освітлювали їхні темні рухливі тільця і блискучі зловісні очі, що робили це місце схожим на банку зі світляками. Собаки кинулися до нас, але на порозі несподівано зупинилися і загарчали, а потім одностайно задерли носи і зловісно завили. Кількість пацюків зростала тисячами, і ми рушили до виходу. Лорд Годалмінґ підняв одного собаку, переніс його й опустив на підлогу. Щойно пес торкнувся лапами підлоги, до нього тієї ж миті повернулася його хоробрість і він стрибнув на своїх природних ворогів. Вони кинулися тікати від нього так швидко, що перш ніж він устиг загризти одного з пацюків, решті собак, яких перенесли таким самим чином, мало що дісталося, бо навала щурів зникла.

З їхнім зникненням нас, здається, полишило відчуття, ніби коїться якась чортівня, бо собаки заходилися весело вовтузитися і гавкати, кидаючись на переможеного противника; вони крутили пацюків, підкидали вгору і люто шарпали. Ми всі почувалися бадьоріше. Чи стало свіжіше завдяки відчиненим дверям каплиці й ми відчули полегшення, опинившись на свіжому повітрі, я не знаю, але, безсумнівно, тінь жаху, здавалося, зісковзнула з нас, наче мантія, і сама мета нашого приходу почасти втратила своє жорстоке значення, хоча ми анітрохи не послабили своєї рішучості. Ми зачинили зовнішні двері й замкнули їх на ключ, узяли з собою собак і рушили досліджувати будинок. Ми нічого не знайшли, крім всесильної пилюки і моїх слідів, які я залишив під час свого першого візиту сюди, які так і зосталися неторканими відтоді. Жодного разу собаки не виявляли ознак неспокою, і навіть тоді, коли ми повернулися до каплиці, вони вовтузилися біля нас, ніби щойно полювали на кроликів у літньому лісі.

Вже благословлялося на світ, коли ми вийшли з під’їзду. Доктор Ван Гелсінґ зняв ключ від вхідних дверей зі зв’язки і замкнув двері у традиційний спосіб, а потім поклав ключ у кишеню.

— Досі, — сказав він, — ця ніч була для нас дуже вдалою. Нам не завдали тієї шкоди, якої я боявся, і ми встановили, скільки скринь залишилося. Але понад усе я задоволений тим, що наш перший і, можливо, найнебезпечніший крок ми зробили без нашої дорогої мадам Міни, бо її не турбуватимуть ані уві сні, ані наяву згадки про видовище, звуки, запах і жах, бо вона ніколи не забула би такого. А також ми отримали урок. Припустімо, що нижчі тварини скоряються ментальній силі графа, і ці пацюки з’явилися на його поклик, як у своєму замку він зміг закликати вовків, коли Джонатан хотів утекти і коли до графа прийшла та бідолашна мати; та хоча пацюки позбігалися на його поклик, вони миттю повтікали від маленьких песиків мого друга Артура. Ми маємо перед собою інші труднощі, іншу небезпеку, інші страхи, а головне — самого монстра… Цієї ночі він застосував свій вплив на нижчий світ не вперше і не востаннє. Отже, це означає, що він кудись подався. Гаразд! Це дало нам можливість оголосити «шах» у грі, ставкою у якій були людські душі. А зараз ходімо додому. Ось-ось розвидніє, і в нас є всі підстави бути задоволеними своєю роботою першої ночі. Може бути так, що в нас попереду буде ще багато ночей і днів, сповнених ризику, але ми повинні продовжувати розпочате, і небезпека не похитне нашої рішучості.

Коли ми повернулися, в будинку було тихо, тільки в одній із віддалених кімнат скрикувало якесь бідолашне створіння і з кімнати Ренфілда лунав стогін. Далебі, неборака сам собі завдав тортур, як це часом роблять душевнохворі із нав’язливими думками про біль.

Я тихенько зайшов до нашої кімнати і побачив, що Міна спить. Вона дихала так тихо, що я навіть приклав до неї вухо, щоб почути її дихання. Вона здавалася блідішою, ніж зазвичай. Сподіваюся, наша нарада сьогодні вночі не надто її вразила. Я справді дуже вдячний професорові, що він виключив її з нашої майбутньої роботи і навіть нарад. Це завелике напруження для жінки. Я не подумав про це із самого початку, але тепер я це усвідомлюю краще, тому радий, що все склалося саме так. Можуть виникнути питання, почувши які, вона перелякається, хоча приховування їх від неї може виявитися гіршим за правду, бо вона здатна запідозрити, що від неї щось приховують. Відтепер наша робота для неї — згорнута книга, поки не наступить слушний час сказати їй, що все скінчилося і світ вільний від пекельного чудовиська. Гадаю, що буде важко зберігати мовчання після тієї довіри, що встановилася між нами, але я маю залишатися непохитним і завтра і словом не обмовлюсь про нічні події, не скажу ані слова про все, що сталося. Я ліг спати на дивані, щоб не потурбувати її сну.

1 жовтня. Згодом

Гадаю, це природно, що ми всі проспали, бо минулий день був напружений, а вночі ми взагалі не відпочили. Навіть Міна почувалася виснаженою, бо я хоч і прокинувся, коли сонце вже підбилося високо, вона досі спала, і мені довелося покликати її двічі чи тричі, перш ніж вона збудилася. Вона справді спала так міцно, що, прокинувшись, не одразу впізнала мене — гляділа на мене з невимовним жахом, як це буває, коли насниться якесь страхіття. Вона трохи пожалілася на слабкість, і я залишив її відпочивати.

Зараз нам відомо, що перевезли двадцять одну скриню, і якщо їх забрали перевізники, ми зможемо простежити їхній шлях. Це, звісно, дуже полегшило і прискорило б нашу роботу. Я сьогодні ж розшукаю Томаса Снеллінґа.

1 жовтня

Було близько полудня, коли мене розбудив професор, увійшовши до моєї кімнати. Він був веселішим і радіснішим, ніж зазвичай, і було очевидно, що наша робота минулої ночі допомогла йому дещо з’ясувати для себе.

Коли ми вирішили обговорити пригоди минулої ночі, він раптом сказав:

— Мене дуже цікавить твій пацієнт. Можна мені зранку навідатися до нього разом із тобою? Або, якщо ти надто заклопотаний, я можу піти до нього сам, із твого дозволу. Для мене це — новий досвід: зустріти душевнохворого, який говорить, як філософ, і міркує, як людина зі здоровим глуздом.

Я мав термінову роботу, тому сказав йому, що був би радий, якби він пішов сам, бо я не змушуватиму його чекати. Я викликав санітара і дав усі необхідні інструкції. Перш ніж професор залишив кімнату, я порадив йому не піддаватися навіюванню, на яке здатен мій пацієнт.

— Але я хочу, щоб він розказав про себе і свою манію поїдання живих істот, — відповів професор. Я вчора читав у твоєму щоденнику, що він оповідав мадам Міні про те, як мав таке переконання… Чому ти посміхаєшся, друже Джон?

— Вибачте мені, — сказав я, — але відповідь тут, — і поклав руку на машинописну копію. — Коли наш начебто притомний і освічений божевільний висловлювався щодо того, як він поглинав живих істот, його огидний рот був, власне кажучи, повний мух і павуків, яких він з’їв, перш ніж до кімнати увійшла місіс Гаркер.

Ван Гелсінґ посміхнувся у відповідь:

— Гаразд! — сказав він. — У тебе гарна пам’ять, друже Джон. А я забув про це. Такі розумові відхилення роблять психічні хвороби дуже захопливими для вивчення. Можливо, у його безумстві я почерпну більше знань, ніж навчаючи найрозумніших. Хто знає?

Я продовжив свою роботу і незабаром завершив її. Мені здалося, що насправді спливло зовсім мало часу, коли до кабінету увійшов Ван Гелсінґ.

— Не заважатиму? — люб’язно спитав він, стоячи у дверях.

— Ні, все гаразд, — відповів я. — Заходьте. Мою роботу завершено, і я вже вільний. Якщо хочете, я можу піти з вами.

— Нема потреби. Я вже бачив його.

— І?

— Боюся, він не надто зрадів мені. Наше спілкування було коротким. Коли я увійшов до його кімнати, він сидів посеред підвіконня, спершись ліктями на коліна, а на обличчі був вираз похмурого невдоволення. Я заговорив до нього з усією веселістю і повагою, на які спромігся. Він нічого не відповів. Я запитав: «Хіба ви мене не впізнаєте?» Його відповідь не назвеш обнадійливою: «Я знаю вас досить добре. Ви — старий дурень Ван Гелсінґ. Я би хотів, щоб ви забиралися звідси, а разом із собою прихопили свої ідіотські теорії розуму. Кляті тупоголові данці!» Більше він не промовив ані слова, лише сидів з непохитною відстороненістю і байдужістю, ніби мене взагалі не було в кімнаті. Цього разу я втратив шанс навчитися чогось у цього розумного божевільного.