— О Джоне! Що мені робити? Здається, в одну мить я втратив сенс життя, і відтепер для мене немає нічого в цілому світі, заради чого варто було б жити.

Я намагався заспокоїти його, як міг. У таких випадках чоловіки не потребують багато слів. Потиснути руку, обійняти за плечі та пролити мовчазні сльози — саме так висловлюють своє співчуття чоловіки. Я стояв непорушно, зберігаючи мовчання, поки його ридання не стихли. Коли він заспокоївся, я м’яко сказав йому:

— Ходімо поглянемо на неї.

Ми разом підійшли до ліжка, і я відкинув батистове простирадло з її обличчя. Боже! Якою ж вродливою вона була! Здається, вона ставала щогодини чарівнішою. Це якось відлякувало мене і водночас вражало. Артур же затремтів так, що врешті-решт його почало трусити, як від малярійної лихоманки. Нарешті, після тривалої паузи, він ледь чутно прошепотів:

— Джоне, вона справді мертва?

Із сумом я запевнив його, що так воно і є, і висунув припущення (бо відчував: такі жахливі сумніви слід гнати від себе), що часто по смерті обличчя стає ніжним і навіть набуває молодості та краси, надто коли смерті передують важкі й тривалі страждання. Здається, я промовив це без тіні сумнівів. Артур якийсь час стояв на колінах біля дивана, з любов’ю дивлячись на неї, а потім відвернувся. Я сказав йому, що вже час попрощатися з нею назавжди, бо труна вже готова. Він знову повернувся до неї, взяв її мертву руку у свою і поцілував, потім нахилився і поцілував її в чоло. Нарешті він підвівся. На порозі він озирнувся, кинувши на неї ніжний погляд, і вийшов.

Я залишив його у вітальні й пішов до Ван Гелсінґа розказати, як Артур попрощався з дівчиною, потім сходив на кухню і сказав чоловікові з поховального бюро, щоб продовжив підготовчі заходи і заколотив труну. Коли той чоловік вийшов, я розказав Ван Гелсінґу про запитання, яке поставив мені Артур, і він відповів:

— Я не здивований. Я сам щойно в цьому засумнівався!

Ми разом пообідали, і я бачив, що бідолашний Арті щосили намагався триматися. Увесь обід Ван Гелсінґ мовчав, але коли ми запалили по сигарі, він сказав:

— Лорде…

Але Артур перервав його:

— Ні, ні, заради Бога! Не називайте мене так! Вибачте мені, сер. Я мав на увазі, не звертайтеся до мене так офіційно, бо моя рана ще така свіжа!

Професор відповів йому дуже ласкаво:

— Я так звернувся до вас, бо мав сумніви, як мені до вас звертатися. Мені не хотілося називати вас містером, бо за цей час я встиг полюбити вас, авжеж, мій дорогий хлопчику, полюбити як Артура.

Артур простягнув руку і тепло потиснув долоню старого.

— Називайте мене, як вам подобається, — сказав він. — Сподіваюся, що ви завжди вважатимете мене своїм другом. І дозвольте мені сказати, що мені бракує слів, аби висловити свою вдячність за вашу великодушність до моєї бідолашної Люсі.

Він трохи помовчав і провадив:

— Я знаю, що вона розуміла вашу великодушність навіть ліпше, ніж я. І якщо я поводився грубо, тоді, пам’ятаєте, коли ви відштовхнули мене, — професор кивнув, — вибачте мені.

Професор відповів:

— Я знаю, як це було тяжко для вас — довіритися мені, повірити, що без того свавілля годі було обійтися. І я розумію, що ви не довіряєте мені, не можете довіряти зараз, бо ви ще не розумієте, що відбувається. Можливо, ваша довіра мені знадобиться ще багато разів у той час, коли ви ще не довірятимете мені, не розуміючи всього, що відбувається. Але якщо ви цілковито довірятимете мені, то коли ви все зрозумієте, тоді ви благословлятимете мене за себе, за інших і за ту, яку я присягнувся захищати.

— Звісно, звісно, сер, — сказав Артур тепло. — Я за будь-яких умов довірятиму вам. Я знаю і вірю, що у вас шляхетне серце і що ви друг Джона. І були її другом. Чиніть як знаєте.

Професор кілька разів відкашлявся, прочищаючи горло, і нарешті сказав:

— Чи можу я вас про щось попросити?

— Звісно.

— Вам відомо, що місіс Вестенра залишила вам усе своє майно?

— Ні. Бідолашна леді! Я не знав про це.

— Але, якщо все це належить вам, ви можете робити з цим, як вам заманеться. Я би хотів, щоб ви надали мені дозвіл прочитати всі папери і листи міс Люсі. Повірте, це не через цікавість. Я маю на це причину, будьте певні, вона би погодилася. Всі вони зараз у мене. Я забрав їх іще до того, як ми дізналися, що все це тепер ваше, бо не хотів, щоб їх торкалися чужі руки, чи чужі очі читали слова, які линули з її душі. Я хочу, щоб вони поки побули у мене, з вашого дозволу. Навіть якщо ви їх іще не бачили, я збережу їх. Я нічого не загублю, жодного папірця, й у належний час усе вам поверну. Це важко дозволити, про що я попросив, але ви це зробите, чи не так? Заради Люсі.

Артур гаряче відповів:

— Докторе Ван Гелсінґ, робіть все, що вважаєте за потрібне. Говорячи це, я відчуваю, що Люсі дала б на це згоду. Я не турбуватиму вас запитаннями, поки не з’явиться слушна нагода.

Старий професор підвівся й урочисто промовив:

— Ваша правда. У нас у всіх попереду багато болю, але це буде не лише біль, і цей біль не буде останній. Ми, і ти в тому числі, ти більше за всіх, любий хлопчику, переживемо ще багато горя, перш ніж відчуємо радість перемоги. Але ми маємо бути хоробрими і некорисливими і виконувати свій обов’язок, тоді все буде гаразд!

Тієї ночі я спав на дивані у кімнаті Артура. Ван Гелсінґ узагалі не лягав. Він ходив туди-сюди, ніби охороняючи будинок, ні на мить не спускаючи очей із кімнати, де у труні лежало тіло Люсі. У труні він розклав квіти дикого часнику, які, забиваючи аромат лілей і троянд, наповнювали своїм важким запахом нічне повітря.

22 вересня

Я їду в потязі в Ексетер. Джонатан спить. Здається, ще вчора були зроблені останні записи, і водночас здається, що спливло так багато часу, відколи я покинула Вітбі; мене з тим часом розділяє цілий світ: тоді Джонатан поїхав і від нього не було новин, а тепер я одружена з ним і Джонатан став повіреним у справах, партнером, розбагатів і має власну справу, містер Гоукінс помер і похований, а Джонатан пережив новий напад, який завдав великої шкоди його здоров’ю. Одного дня він може мене про це запитати. Тому я записуватиму все, що відбуватиметься. Я почала втрачати навички стенографування. Побачимо, а раптом це може нам дати якусь неочікувану користь, тому я маю освіжити свої навички і в будь-якому випадку знову почати тренуватися.

Службу правили дуже просто і дуже врочисто. Крім нас, були присутні лише слуги, один чи двоє старих друзів містера Гоукінса з Ексетера, його лондонський агент, джентльмен від сера Джона Пакстона, президента Об’єднаної спілки адвокатів. Ми з Джонатаном стояли, тримаючись за руки і відчуваючи, що від нас пішов наш найкращий і найдорожчий друг.

Ми спокійно повернулися в місто автобусом, доїхавши до Гайд-парку. Джонатан гадав, що мені схочеться перепочити на Роу, тому ми присіли. Але людей було мало, і було сумно бачити велику кількість порожніх лавок. Це примусило нас згадати про порожнє крісло у нас удома. Тому ми підвелися і вирішили пройтися по Пікадиллі. Джонатан тримав мене за руку, як у старі добрі часи, коли я ще не працювала в школі. Я почувалася незручно через це, бо як же інакше, адже я вчила дівчат поводитися за етикетом і дотримуватися правил поведінки, хоч і без педантизму, і водночас сама робила навпаки. Але це був Джонатан, і він був моїм чоловіком, і ми не знали нікого з тих, хто нам зустрічався, тому їхня думка нам була байдужа, отже ми продовжували так йти. Я задивилася на одну дуже вродливу дівчину у крислатому капелюсі, що сиділа у двомісному екіпажі навпроти «Джуліано», як раптом відчула, як Джонатан сильно, до болю стиснув мені руку і видихнув: «О Боже!»

Я завжди хвилююся за Джонатана, бо боюся, що будь-який нервовий зрив може знову завдати йому шкоди. Отже, я миттю обернулася до нього і запитала, що саме його так розхвилювало.

Він дуже зблід, і виряченими і від жаху, і водночас від здивування очима він пильно дивився на високого худорлявого чоловіка з гакуватим носом, чорними вусами і клиновидною борідкою, який також спостерігав за гарненькою дівчиною. Чоловік так уважно дивився на неї, що нас навіть не помітив, а я мала можливість добре розгледіти його. Це було погане обличчя. Тверде, жорстоке, чуттєве обличчя з червоним губами, які випиналися, як у тварини, і через які великі білі зуби здавалися ще білішими. Джонатан уважно вдивлявся в його обличчя, аж я почала непокоїтися, що той чоловік нас помітить. Я боялася, що Джонатан знову може захворіти, бо вигляд у нього був розлючений і загрозливий. Я запитала в Джонатана, що його так розхвилювало, а він відповів так, ніби гадав, що я знаю про це стільки ж, скільки й він: