Потім вона заходилася терти губи, ніби намагаючись очистити їх від брудної крові.

Поки вона розповідала свою страшну історію, небо на сході поволі червоніло, дедалі більше розвидняючись. Гаркер сидів нерухомо і спокійно, але на його обличчя поступово, доки точилася страшна розповідь, насунулася сіра тінь, яка ставала чимраз темнішою у вранішньому світлі, поки перший червоний промінь світанку не освітив потемніле обличчя у рамцях побілілого волосся.

Ми вирішили, що один із нас має залишатися поблизу нещасливого подружжя, поки ми не зможемо зустрітися і вжити запланованих нами заходів.

Я впевнений в одному: сьогодні сонце зійшло над найжорстокішим будинком на всій великій землі за його денний шлях.

3 жовтня

Оскільки мені необхідно робити бодай щось, аби не збожеволіти, то я заходився писати щоденник. Зараз шоста година. За півгодини ми маємо зустрітися в кабінеті, а заразом і перекусити, бо доктор Ван Гелсінґ і доктор Сьюард кажуть, що коли ми не поїмо, то не зможемо виконати нашу роботу. Бог свідок, сьогоднішній день вимагає, щоб ми виконали нашу роботу. Я маю писати за всяку ціну, бо не насмілююся зупинитися, щоб подумати. Все — значне і незначне — слід записати. Можливо, врешті-решт дрібниці можуть багато що нам роз’яснити. Висвітлення значних чи незначних деталей у будь-якому разі не зможе зробити гірше, ніж є, ані Міні, ані мені. Однак ми маємо вірити і сподіватися. От тільки-но бідолашна Міна, з вологими від сліз щоками, сказала мені, що в біді й випробовуваннях Господь перевіряє нашу віру. Тому ми маємо вірити будь-що-будь, і Господь допомагатиме нам до кінця. До кінця! О Боже мій! А якого кінця?.. До роботи! До роботи!

Коли доктор Ван Гелсінґ і доктор Сьюард повернулися з огляду бідолашного Ренфілда, то похмуро взялися обговорювати те, що мали зробити. Спершу доктор Сьюард розповів нам, що коли вони з доктором Ван Гелсінґом спустилися до кімнати, то знайшли Ренфілда на підлозі, а поряд панував суцільний розгардіяш. З обличчя юшила кров, а в’язи були скручені.

Доктор Сьюард спитав санітара, який чергував у коридорі, чи той що-небудь чув. Той відказав, що сидів унизу, і визнав, що дрімав, коли почув гучні голоси в кімнаті: Ренфілд кілька разів голосно вигукнув «Боже! Боже! Боже!» Потому долинув звук падіння, і коли санітар забіг до кімнати, то побачив Ренфілда, що лежав на підлозі обличчям донизу, в тій самій позі, в якій його побачили лікарі. Ван Гелсінґ запитав у санітара, чи той чув голос, чи голоси, і санітар відповів, що не може сказати точно. Спершу йому здалося, що він чув голоси двох чоловіків, але в кімнаті не було нікого, крім Ренфілда, то це, найімовірніше, був лише один голос. Він може присягнутися, якщо буде треба, в тому, що слово «Боже» промовив пацієнт.

Коли ми лишилися самі, доктор Сьюард зауважив, що не хотів акцентувати увагу на цьому питанні, бо тоді було б необхідно провести розслідування, а правди б усе одно ніхто ніколи не дізнався, бо ніхто б не повірив у неї. Через це він просто вирішив, що на основі свідчень санітара випише свідоцтво про смерть унаслідок нещасного випадку, який спричинило падіння з ліжка. Якщо представник слідчих органів вимагатиме проведення слідства, тоді його проведуть, але формально в ході його все одно дійдуть того самого висновку.

Коли ми заходились обговорювати наш наступний крок, то перш за все вирішили, що відтепер нічого не приховуватимемо від Міни, абсолютно нічого: яким би болючим не було питання, вона про нього знатиме. Сама вона погодилася з цим, і було сумно дивитися на неї, таку хоробру і водночас таку й досі нещасну, і споглядати всю глибину її відчаю.

— Ми більше не повинні приховувати нічого одне від одного, — сказала вона. — Як на те, ми надто багато приховували. Крім того, в світі більше немає нічого такого, що б могло завдати мені більшого болю, ніж я вже зазнала. Що б не сталося, воно повинно принести мені нову надію чи ще більше осмілити!

Поки вона говорила, Ван Гелсінґ уважно дивився на неї і раптом спокійно промовив:

— Але, дорога мадам Міна, хіба вам не страшно після того, що сталося? Якщо не за себе, то за інших?

Коли вона відповідала, її обличчя було сумне, але очі сяяли від побожності, як у мучениці:

— О ні! Я готова до всього!

— До чого? — м’яко спитав він. Ми всі сиділи нерухомо, бо кожен із нас несамохіть здогадувався, що вона мала на думці.

Її відповідь прозвучала дуже просто, ніби вона просто констатувала факт:

— Якщо побачу, а я ретельно стежитиму за цим, що завдаю шкоди будь-кому, кого люблю, тоді я помру!

— Ви ж не вчините самогубства? — захрипло запитав Ван Гелсінґ.

— Вчиню. Якщо поруч не буде друга, який любить мене і який врятував би мене від такого болю і такої відчайдушної спроби! — з цими словами вона багатозначно подивилася на нього.

До цього моменту він сидів, але після її слів підвівся і, наблизившись до неї, поклав їй на голову руки й урочисто промовив:

— Дитя моє, якщо від цього знання вам буде легше, скажу, що такий друг є. Якби в цьому була потреба, то я сам знайшов би спосіб допомогти вам безболісно полишити цей світ, навіть зараз, якби від цього вам стало би ліпше. Якби в цьому був порятунок! Але, дитя моє…

На мить здалося, що він задихається від величезного клубка, що підступив йому до горла. Він судомно ковтнув і провадив:

— Тут є дехто, хто стане між тобою і смертю. Ти не повинна померти. Ти не повинна померти від чиєїсь руки, тим більше від власної. Поки той, хто занапастив твоє чудове життя, не помре по-справжньому, ти не повинна померти, бо він — досі вурдалак, а твоя смерть зробить тебе такою ж, як він. Ні, ти маєш жити! Ти маєш боротися і намагатися вижити, попри те, що смерть здається тобі невимовним благом. Ти маєш сама боротися зі смертю, байдуже, чи прийде вона в радості, чи в горі, вдень чи вночі, коли ти почуватимешся у безпеці чи ризикуватимеш! Заради порятунку своєї душі ти не мусиш померти. Однак годі думати про смерть, доки не зникло зло.

Моя бідолашна кохана зробилася біла, мов примара. Вона трусилася і тремтіла, як пісок під час приливу — я таке колись бачив. Ми всі мовчали. Ми нічого не могли вдіяти. За деякий час вона почала заспокоюватися і, повернувшись до Ван Гелсінґа і простягаючи йому свою руку, ніжно і водночас сумно мовила:

— Обіцяю вам, мій любий друже, якщо буде на це воля Божа, то я житиму, намагатимусь жити, поки з Божої волі не прийде час і цей жах не облишить мене.

Вона була такою доброю і такою хороброю, що всі ми відчули, як зміцніли у своєму рішучому прагненні довести справу до кінця і витерпіти заради неї все. Ми заходились обговорювати наші подальші дії. Я повідомив Міні, що її обов’язком буде зберігання всіх паперів, щоденників, валиків фонографа, якими ми потім, можливо, скористаємося. Одне слово, вона відповідатиме за наш архів, як вона робила це досі. Вона з радістю погодилася, хоча навряд чи можна назвати «радістю» інтерес до справи з такого страхітливого приводу.

Як завжди, Ван Гелсінґ продумав усе наперед і був готовий надати точні вказівки щодо нашої роботи.

— Можливо, це добре, — сказав він, — що на зустрічі після відвідування Карфакса ми вирішили не робити нічого зі скринями із землею. Якби ми щось із ними зробили, граф здогадався би про нашу мету і, понад усякий сумнів, ужив би заходів, щоб завадити нам здійснити наші плани. Але зараз він не знає про наші наміри. З великою вірогідністю можу засвідчити: він не знає про те, що ми маємо потужні засоби, які здатні «стерилізувати» його лігвища, і він не зможе їх використовувати, як раніше.

Зараз ми дуже просунулися у своїх знаннях щодо місцеперебування скринь, бо, дізнавшись про будинок на Пікадиллі, отримали можливість знайти їх усі до решти. Сьогоднішній день — за нами, на нього ми покладаємо всю нашу надію. Сонце, що зійшло цього ранку над нашим сумом, охоронятиме нас на шляху до мети. До самого заходу сонця цей монстр залишатиметься у тій личині, яку має зараз. Він змушений горнутися до землі. Він не зможе розтанути у повітрі чи зникнути через щілину або тріщину. Якщо йому треба увійти через двері, то він мусить відчинити їх, як простий смертний. Отож ми сьогодні маємо вистежити всі його лігвища і знешкодити їх. Якщо, зробивши це, ми все одно не зможемо схопити його і знищити, тоді доведеться загнати чудовисько у глухий кут.