— Я дістану паровий катер і кинуся за ним навздогін, — сказав лорд Годалмінґ.

— А я на конях їхатиму за ним уздовж річки, на випадок, якщо він вирішить висадитися, — запропонував містер Моріс.

— Гаразд! — погодився професор, — ви обидва мізкуєте вірно. Але жоден із вас не має йти сам. Потрібна сила, щоб у разі чого здолати силу. Словаки дужі й суворі та завжди мають при собі примітивну зброю.

На це всі чоловіки посміхнулися, бо всі вони також мали при собі невеличкий арсенал.

— Я прихопив із собою кілька вінчестерів, — сказав містер Моріс. — Їх досить зручно застосовувати проти гурту людей, і, крім того, там можуть бути вовки. Граф, якщо пригадуєте, вжив деяких заходів безпеки. Він міг вдатися до чогось, чого місіс Гаркер могла не почути чи не зрозуміти. Ми маємо бути готовими до всього.

— Гадаю, мені краще буде поїхати разом із Квінсі, — мовив доктор Сьюард. — Ми звикли разом полювати, тож удвох, добре озброєні, будемо готові до всього, що б не сталося. Ти не повинен їхати сам, Арті. Можливо, тобі доведеться битися зі словаками, і якщо ти зазнаєш поразки (хоча не думаю, що ці хлопці мають рушниці), всі наші плани зруйнуються. Цього разу другого шансу може й не бути. Ми не знатимемо спочинку, аж поки голова графа не відділиться від тіла, а ми не переконаємося, що він вже більше не повстане з мертвих.

Коли він говорив, то дивився на Джонатана, а Джонатан на мене. Я бачила, що мій коханий розривається подумки між мною і Артуром. Звісно, він хотів бути зі мною, але той, хто наздоганятиме графа на пароплаві, матиме більше шансів знищити… вурдалака. (Чому мені так важко писати це слово?)

Джонатан промовчав, тоді заговорив доктор Ван Гелсінґ:

— Друже Джонатан, це завдання для вас із двох причин. По-перше, ви молодий і дужий, ви можете битися, а в цій битві знадобляться всі сили до решти. І по-друге, це ваше право — знищити графа, який завдав вам обом стільки горя. Не бійтеся за мадам Міну, я потурбуюся про неї, якщо зможу. Я старий. Мої ноги вже не здатні швидко бігати, як раніше. Я не зможу довго їхати верхи або, якщо знадобиться, тривалий час переслідувати, я не зможу битися смертоносною зброєю. Але я буду корисним в іншій справі. Я можу битись іншим чином. І померти, якщо знадобиться, так само як і молодші за мене чоловіки. А тепер дозвольте мені викласти, що саме я збираюся зробити. Поки ви, лорде Годалмінґ і друже Джонатан, плистимете проти течії на маленькому швидкохідному річковому пароплаві, і поки Джон та Квінсі контролюватимуть берег, на якому граф, імовірно, захоче висадитися, я доправлю мадам Міну просто в саме серце країни нашого ворога. Поки старий лис прив’язаний до своєї скрині й повільно рухається проти течії, він не втече на суходіл, бо не наважиться підняти віко своєї скрині-труни, щоб словаки-перевізники від страху не втекли, прирікши його на загибель. Ми пройдемо шлях, який пройшов Джонатан: від Бистриці через перевал Борго, і дістанемося замку Дракули. Тут нам, напевно, допоможе гіпнотичний дар мадам Міни, і ми знайдемо шлях у суцільній пітьмі й невідомості, коли після сходу сонця опинимося поблизу згубного місця. Там на нас чекає чимало роботи: там є інші труни, які треба освятити, щоб у такий спосіб стерти з лиця землі це гадовище.

Тут Джонатан гаряче перервав професора:

— Ви хочете сказати, професоре Ван Гелсінґ, що доправите Міну в її жахливому стані, заражену цією диявольською хворобою, просто в смертельну пастку? Нізащо в світі! Ні, ні, заради всього святого чи диявольського!

Він замовк майже на хвилину, а потім провадив:

— Ви знаєте, що це за місце? Ви коли-небудь бачили це жахливе лігво пекельного прокляття, при місячному сяйві, зі страшними привидами, де кожна крихітна порошинка, що кружляє у повітрі, несе в собі зародок всепоглинаючого чудовиська? Ви коли-небудь відчували губи вурдалака на своєму горлі?

Тут він обернувся до мене і ковзнув поглядом по моєму чолу; він підніс руки і заволав:

— О Боже мій, що ми зробили, чим заслужили такий жах? — і він упав на диван, підтятий горем.

Раптом пролунав ясний і спокійний голос професора, який, здавалося, вібрував у повітрі, заспокійливо впливаючи на нас усіх:

— Мій друже, тільки я здатен уберегти мадам Міну від того пекельного місця, куди ми вирушаємо. Борони Боже, щоб я хотів із власної волі брати її туди. Але щоб очистити це місце, нам доведеться виконати важку роботу. Пам’ятайте, що ми в складному становищі. Якщо граф втече від нас і цього разу, а він сильний, невловимий і хитрий, він може заснути там на ціле століття, і тоді прийде час, коли люба нам особа, — тут він узяв мене за руку, — прийде до нього і складе йому компанію, і стане такою, як ті, інші, яких ти, Джонатане, бачив. Ти розповідав нам про їхні жадібні губи, ти чув їхній хтивий сміх, коли граф жбурнув їм мішок, що ворушився, і вони схопили його. Ти здригаєшся, але це може статися знову. Вибач мені, що завдаю тобі так багато болю, але це необхідно. Друже мій, хіба не жахлива потреба змушує мене робити це і, можливо, покласти своє життя заради цього? Якщо сталося так, що хтось має побувати у тому місці, то це я. Я маю піти туди і скласти їм компанію.

— Робіть як знаєте, — сказав Джонатан, здригнувшись від які застрягли в нього в горлі, — всі ми в руках Божих!

Пізніше

О, як приємно бачити цих відважних чоловіків за роботою! І чим може допомогти жінка тим, кого любить, коли вони такі зосереджені, такі віддані й такі хоробрі! А ще я не можу не думати про дивовижну силу грошей. Чого вони тільки не зроблять, якщо їх правильно застосувати! Я така вдячна лордові Годалмінґу, заможному чоловікові, як і містеру Моріс у, який також має силу грошей: вони готові вільно витрачати їх, бо якби не це, наша маленька експедиція не вирушила б у путь, в усякому разі не так швидко і не так добре оснащена, як зараз. Не минуло й трьох годин, як було вирішено, що кожен із нас має робити. Тепер у лорда Годалмінґа і Джонатана був чудовий паровий катер, готовий вирушити щомиті. А доктор Сьюард і містер Моріс мали півдюжини добрих коней у повному спорядженні. Ми запаслися найкращими мапами і найрізноманітнішими путівниками. Професор Ван Гелсінґ і я вирушаємо потягом об 11.40 вечора до Верешті, де пересядемо в екіпаж і доїдемо до перевалу Борго. Ми візьмемо із собою побільше грошей, тому що нам доведеться купувати екіпаж і коней. Ми будемо правити екіпажем самі, бо в цьому питанні не можемо нікому довіритися. Професор трохи балакає на багатьох основних мовах, тому в нас все повинно вийти добре. Ми всі маємо при собі якусь зброю, навіть я маю револьвер великого калібру. Джонатан не міг заспокоїтися, поки мене не озброїли. На жаль, я не можу взяти ще одну зброю, яку мають інші, — мій шрам заважає цьому. Любий доктор Ван Гелсінґ заспокоїв мене, сказавши, що я цілком озброєна, адже нас можуть перестріти вовки. Надворі щогодини ставало дедалі прохолодніше, зривалися шквальні пориви вітру зі снігом, вони налітали й минали, немов попереджали нас про щось.

Пізніше

Мені знадобилася вся моя мужність, щоб сказати коханому «до побачення». Можливо, ми вже більше не зустрінемося. Тримайся, Міно! Професор пильно дивиться на тебе. У нього стривожений погляд. Зараз не час для сліз. Можливо, Господь зробить так, що незабаром ми плакатимемо від радості.

30 жовтня, ніч

Я пишу це перед паливнею парового катера. Лорд Годалмінґ розпалює її. Він тямить у такій роботі, бо вже кілька років сам має пароплав на Темзі, а ще один стоїть у Норфолк-Бродс. Стосовно нашого плану: ми вирішили, що здогадки Міни були вірними, і якщо граф обрав шлях втечі до свого замку по воді, то це міг бути лише єдиний шлях — по річці Серет, яка потім впадає в Бистрицю. Ми розрахували, що десь приблизно на 47 градусі північної широти, між річкою і Карпатами, є місце, зручне для перетину країни. Ми не боїмося йти вночі повним ходом проти течії, тому що ріка повновода, а береги досить широкі, щоб наш пароплав міг іти легко навіть у темряві. Лорд Годалмінґ каже, щоб я лягав спати, бо поки що досить і одного вартового. Та я не можу спати. Як я можу заснути, коли така жахлива небезпека нависла над моєю коханою, коли Міна прямує до того жахливого місця…