З цими словами він поклав у кишеню решту грошей, узяв стос документів, як його залишив Гаркер, і, зібравши весь мотлох, кинув у коминок, запаливши сірниками вогонь.

Годалмінґ і Моріс побігли у дворик, а Гаркер спустився з вікна, кинувшись за графом. Однак перед ним були двері, замкнені на засув, і поки вони всі разом докладали зусиль, щоб відімкнути стайню, по графові і слід захолонув. Ми з Ван Гелсінґом спробували пошукати на задньому дворі, але стайні були занедбані, тому ніхто не міг бачити, куди вирушив граф.

День наближався до кінця, і до заходу сонця лишалося не так уже й багато часу. Ми усвідомлювали, що дичина втекла, і з важким серцем погодилися з професором, коли він сказав:

— Вертаймося до мадам Міни. Сердешна, сердешна люба мадам Міна! Все, що могли, ми вже зробили. Тут ми менш за все можемо захистити її. Але не варто опускати руки. Залишилася лише одна скриня, і ми мусимо спробувати знайти її. Коли це буде зроблено, все буде чудово.

Я бачив, що він говорить твердо, щоб підтримати Гаркера. Бідолашний хлопчина зламався. Знову і знову з його грудей вихоплювався стогін, якого він не міг стримати, — він думав про свою дружину.

Із сумним серцем ми повернулися до мого будинку, де зустріли місіс Гаркер, яка чекала на нас із удавано веселим виглядом, що робило честь її хоробрості й некорисливості. Коли вона побачила наші обличчя, то зблідла як смерть. Секунду чи дві вона стояла з заплющеними очима, ніби мовчки молилася.

А потім весело сказала:

— Я не знаю, як вам віддячити. О мій безталанний чоловіче! — говорячи це, вона охопила сиву голову свого чоловіка долонями й поцілувала. — Поклади сюди свою нещасну голову і нехай вона спочине.

Бідолашний хлопчина застогнав. Слова тут були зайві.

Ми разом повечеряли, і гадаю, це нас трохи розрадило. Можливо, через те, що ми вгамували звірячий голод, бо жоден із нас нічого не їв від сніданку, а може, тому, що нам допомогло дружнє спілкування, але якось ми вже не почувалися нещасними і вирішили, що завтрашній день не такий уже й безнадійний.

Виконуючи нашу обіцянку, ми розповіли місіс Гаркер про все, що сталося. Вона слухала хоробро і спокійно, хоча коли ми розповідали, яка небезпека загрожувала її чоловікові, вона біліла мов сніг, або червоніла, коли йшлося про його відданість їй. Коли ми дійшли до того місця, коли Гаркер так нерозважливо кинувся на графа, вона міцно вхопила чоловіка за руку, ніби захищаючи від поранень, яких він міг зазнати. Вона нічого не сказала, поки розповідь не завершилася і ми не змалювали їй теперішнього стану речей. Після цього, не випускаючи чоловікової руки, вона підвелася і заговорила. У мене бракує слів, щоб описати і цю сцену, і цю настільки милу, наскільки добру жінку в усій красі її молодості, з червоним шрамом на чолі, який їй дошкуляв і на який ми, чоловіки, дивилися, стиснувши зуби, пам’ятаючи, звідки і як він з’явився. Її мила доброта — проти нашої жорстокої ненависті, її тверда віра — проти наших страхів і сумнівів. Ми добре розуміли, щo цей символ означає: вона, з усією своєю бездоганністю, чистотою і вірою була вигнанцем, не вартим Божої ласки.

— Джонатане, — сказала вона, і ці слова звучали наче музика, що злинула з її губ, сповнених любові й ніжності. — Джонатане, любий, і ви, мої щирі друзі, я хочу, аби ви дещо зрозуміли, попри ці жахливі часи. Я знаю, що ви маєте боротися. Що ви маєте його знищити, як знищили несправжню Люсі, аби справжня Люсі могла отримати вічне життя. Але цю роботу не треба робити з ненавистю. Та бідолашна душа, яка чинить усі ці кривди, сама варта найбільшого співчуття. Уявіть собі, як вона зрадіє, коли її гіршу половину буде знищено, щоб краща досягла безсмертя. Ви мусите відчувати жалість до графа, хоча це почуття не повинно утримувати вас від його знищення.

Коли Міна говорила, я глянув на обличчя її чоловіка: воно потемніло і витягнулося, ніби напад гніву висушив його зсередини. Інстинктивно його рука стискала долоню дружини чимраз сильніше, аж поки фаланги її пальців не побілішали. Вона не здригнулася, відчувши біль, але подивилася на нього очима, в яких, як ніколи, читалося благання. Коли жінка замовкла, він скочив на ноги, майже видерши свою долоню з її, і сказав:

— Дай Бог, щоб він попався мені в руки і я міг знищити його земне життя, бо це і є нашою метою. Якщо потому я міг би послати його душу на віки вічні палати в пеклі, то зробив би це!

— Тихіше! Тихіше! Прошу тебе, в ім’я Господа не кажи таких речей, Джонатане, бо ти мене лякаєш. Ти тільки подумай, любий… Я довго міркувала про це… і можливо… одного дня… мені також буде потрібне співчуття, а хтось, як і ти, у пориві шалу відмовить мені в цьому. О мій чоловіче! Я б воліла вберегти тебе від таких думок, якби у нас був інший шлях. Але я благаю Бога, щоб він визнав твої люті слова за прояв болю сповненого палкого кохання чоловіка, серце якого розбите і висушене горем.

У нас, мужчин, сльози виступили на очах. Ніхто не зміг втриматися, і ми відкрито висловлювали свої почуття. Вона також плакала, усвідомлюючи, що перемогла. Її чоловік кинувся перед нею навколішки, пригорнув її і зарився обличчям в її сукню. Ван Гелсінґ кивнув нам, і ми тихенько вийшли з кімнати, залишивши ці два закохані серця наодинці з Богом.

Перш ніж вони пішли спати, професор розмістив у їхній кімнаті захист проти вурдалаків і запевнив місіс Гаркер, що вона може відпочивати спокійно. Вона сама намагалася привчити себе до цієї думки і, вочевидь, заради свого чоловіка силкувалася видаватися задоволеною. Це була своєрідна наполеглива боротьба, і, гадаю і вірю, її було винагороджено. Ван Гелсінґ залишив їм дзвоник, так щоб він був під рукою і в разі негайної потреби вони могли подзвонити. Коли вони лягли, Квінсі, Годалмінґ і я вирішили, що чергуватимемо по черзі й охороняти бідолашну розчавлену горем жінку. Першим залишився чергувати Квінсі, а решта з нас лягла спати якнайшвидше. Годалмінґ уже спить, бо його черга вартувати — наступна. Я також, коли завершу ці нотатки, ляжу в ліжко.

3–4 жовтня, близько полуночі

Я думав, учорашній день не закінчиться ніколи. Я страшенно боявся заснути, бо мав якусь сліпу віру в те, що, коли я не спатиму, вночі може відбутися якась зміна, а будь-яка зміна тепер може бути лише на краще. Перш ніж розійтися, ми обговорювали наші подальші кроки, але це обговорення було безрезультатним. Ми знали одне: залишилася ще одна скриня з землею, і тільки графові відомо, де вона. Якщо він захоче сховатися в ній, то багато років ми нічого не зможемо з цим зробити. Тим часом сама думка про це настільки лякає мене, що я не смію про це думати навіть зараз. Одне я знаю напевно: якщо в світі існувала коли-небудь бездоганна жінка, то це моя бідолашна стражденна кохана. Я полюбив її в тисячу разів сильніше за її великодушне співчуття, яке вона висловила минулої ночі, — співчуття, після якого моя власна ненависть до чудовиська видається вартою презирства. Переконаний, що Господь не дозволить, щоб світ утратив таке створіння. Це вселяє надію в мене. Нас усіх несе течією на підводні рифи, і нашим порятунком, нашим якорем є лише віра. Дякувати Богові, Міна спить. Спить без сновидінь. Я боюся за те, якими можуть виявитися її сновидіння, коли в її пам’яті — такі жахи. Вона не була настільки спокійною, як я помітив, від самого заходу сонця. На її обличчі з’явилася гармонія, неначе після холодних поривів березневого вітру подув теплий весняний вітерець. Мені спало на думку, що це на її обличчі відбивається м’якість червоної заграви призахідного сонця, але тепер мені чомусь здається, що це має глибше пояснення. Я не хочу спати, хоча й стомився… смертельно стомився. Однак я мушу спробувати заснути, бо завтра треба все обдумати, і я не заспокоюся, поки…

Пізніше

Напевно, я заснув, бо мене розбудила Міна, яка сиділа на ліжку із переляканими очима. Я добре її розгледів, бо ми не загасили світло в кімнаті. Вона приклала руку мені до рота, змушуючи мовчати, і прошепотіла мені на вухо: