Нарешті ми угледіли, як біля будинку зупиняється екіпаж. З нього статечно вийшли лорд Годалмінґ і Моріс, а з козел зліз крижастий чоловік, на вигляд робочий, із плетеним кошиком з інструментами. Моріс розплатився з кебменом; той попрощався, торкнувшись капелюха, і поїхав. Обидва піднялися по сходах, і лорд Годалмінґ показав, що треба зробити. Робітник повільно зняв свою куртку і повісив її на один із зубців на перилах, сказавши щось поліціянту, який проходив повз. Поліціянт кивнув на знак згоди, а робітник опустився навколішки, розташувавши свій кошик поблизу. Оглянувши замок, він обрав потрібні інструменти, які розклав біля себе у певній послідовності. Потім він підвівся, подивився у замкову шпару, дмухнув у неї і, обернувшись до своїх наймачів, зронив якесь зауваження. Лорд Годалмінґ посміхнувся, а чоловік підняв велику зв’язку ключів. Обравши один із них, він спробував відімкнути замок, роблячи рухи, ніби намацує серцевину. Потім він спробував другий ключ, а згодом третій. Раптом двері широко відчинилися, і всі троє увійшли у хол. Ми сиділи і далі. Я нервово димів сигарою, а Ван Гелсінґ хоч би тобі бровою повів. Ми терпляче чекали, аж поки не побачили, як вийшов робітник зі своїми інструментами в руках. Він залишив двері прочиненими, опустився навколішки і заходився підганяти ключ під замок. Нарешті він передав ключ лордові Годалмінґу, який дістав свій гаманець і щось вручив робітникові. Робітник відкланявся. Торкнувшись капелюха, взяв свої інструменти, одягнув сюртук і залишив будинок. Жодна душа не звернула уваги на цю процедуру.

Коли слюсар нарешті пішов, ми втрьох перетнули вулицю і постукали в двері. Їх негайно відчинив Квінсі Моріс, поруч із яким стояв лорд Годалмінґ і палив сигару.

— Тут огидно смердить, — сказав він, коли ми увійшли. Там і справді стояв бридкий сопух. Як у старій каплиці у Карфаксі. Але з огляду на наш попередній досвід ми розуміли, що граф цим будинком користується досить часто. Ми вирішили дослідити будинок, тримаючись разом на випадок нападу, бо усвідомлювали, що маємо справу із сильним і хитрим ворогом, і досі не знали, чи не ховається бува у будинку сам граф.

У їдальні, розташованій за холом, ми знайшли вісім скринь із землею. Лише вісім скринь із дев’ятьох! Наша робота не завершена і ніколи не завершиться, поки ми не знайдемо зниклої скрині.

Спершу ми відчинили віконниці на вікнах, які виходили на вузенький брукований дворик зі стайнею, схожою на мініатюрний будиночок. Там не було вікон, тому ми не боялися, що нас побачать. Ми, не гаючи часу, взялися до скринь: за допомогою інструментів, які принесли з собою, ми відімкнули їх одну по одній і зробили з ними те саме, що й зі скринями у старій каплиці. Ми переконалися, що графа немає в будинку, і заходилися шукати його речі.

Так-сяк оглянувши решту приміщень, від цокольного поверху до мансарди, ми дійшли висновку, що в їдальні є деяке причандалля, яке, ймовірно, належить графові, тому ми ретельно дослідили все. Речі були розкидані на обідньому столі начебто без ладу, але проступала певна послідовність. Це була величезна купа документів, які потверджували право власності на будинок на Пікадиллі, а також документи про володіння будинками у Майл-Енді й Бермондсі, поштовий папір, конверти, пера і чорнило. Все було накрито тонким пакувальним папером, щоб захистити від пороху. Там також була щітка для одягу, ще одна щітка і гребінець, глечик для вмивання і таз. В тазу стояла брудна вода, руда від крові. Врешті-решт ми натрапили на зв’язку ключів, різних за виглядом і формою, ймовірно, вони були від інших будинків.

Коли ми оглянули свою останню знахідку, лорд Годалмінґ і Квінсі Моріс акуратно записали адреси будинків на сході й півдні, прихопили з собою велику зв’язку ключів і вирушили за тими адресами на пошуки решти скринь, щоб знешкодити їх. Ми всі, хто залишився, з усім терпінням, на яке тільки були здатні, очікували на їхнє повернення або на прихід графа.

3 жовтня

Час спливав страшенно довго, поки ми чекали на приїзд Годалмінґа і Квінсі Моріса. Професор намагався зосередити нашу увагу, примушуючи нас увесь час думати. Я розумів його добрі наміри, коли він час від часу кидав погляди на Гаркера. Бідолашний хлопчина був настільки приголомшений нещастям, що на нього було боляче дивитися. Минулої ночі він веселився і мав вигляд щасливої людини, із вольовим, молодим обличчям, повним енергії, з темно-каштановим волоссям. Тепер він перетворився на понурого зацькованого старого, сиве волосся якого пасувало до запалих палаючих очей і глибоких зморшок на обличчі. Проте його енергія досі залишалася з ним. Насправді він схожий на живе полум’я. Можливо, в цьому — його порятунок, бо якщо все піде добре, він переживе цей період відчаю. А потім одного дня він прокинеться і заживе повним життям. Бідолашний хлопчина. Я ж гадав, що мої власні справи були кепськими, але його… Професор знає це досить добре і робить усе можливе, щоб мозок Джонатана працював. Те, що він сказав тоді, було надзвичайно цікаво. Наведу його слова, наскільки пам’ятаю їх:

— Я довго вивчав усі згадки, які тільки зміг дістати, про цього монстра. І що більше я про нього думав, то більше зростала моя переконаність щодо необхідності знищити його. У джерелах раз по раз згадувалися його успіхи. Не тільки ті, що їх він досягнув завдяки могутності, але й здобуті завдяки знанням. Я довідався з досліджень мого друга Армініуса з Будапешта, що за життя він був дивовижною людиною: солдат, державний діяч і алхімік, а наука алхімія була найвищим проявом тогочасних знань. У нього був могутній розум, ученість поза межами порівняння і серце без страху і сумління. Він навіть насмілився відвідати Сколоманс. Не було жодної галузі тогочасної науки, якої би він не дослідив. Отже, після фізичної смерті, могутність його розуму збереглася, хоча, схоже, не вся пам’ять про минуле залишилася з ним. За деякими розумовими здібностями він був і є лише дитиною. Але він зростає, тож ті речі, які перше були дитячими забавками, тепер стали розвагами дорослого чоловіка. Він ставить експерименти, і в цьому йому щастить. І якби ми не перейшли йому дорогу, він став би, а, можливо, і стане, якщо ми провалимо свою місію, прабатьком нових істот, шлях яких лежить через смерть, а не через життя.

Гаркер застогнав і промовив:

— І все це спрямовано проти моєї коханої! Але які він ставить досліди? Знання цього допоможе нам здолати його!

— Весь цей час, від самого моменту свого прибуття, він випробовує свою силу, повільно, але впевнено. Його великий дитячий мозок працює. Для нас добре те, що він досі має дитячу свідомість, бо якби він наважився з самого початку займатися певними речами, то був би абсолютно недосяжним для нас. Однак він сподівається досягти успіху, а людина, яка має до своїх послуг століття, може собі дозволити чекати і просуватися повільно. Festina lente[30] — ось його девіз.

— Я не розумію, — втомлено сказав Гаркер. — Ви не могли б говорити простіше? Можливо, нещастя і труднощі затуманили мій мозок.

Професор м’яко поклав руку йому на плече і промовив:

— Дитино моя, я говоритиму простіше. Хіба ми не бачили, що цей монстр повільно просувався у своїх знаннях дослідним шляхом; він використав пацієнта-зоофага, вдавши його друга, щоб потрапити у будинок Джона, бо хоча вурдалак і може входити куди і коли завгодно, проте лише потому, як одного разу його запросить увійти мешканець домівки. Але це не найголовніші його досліди. Хіба ми не бачили, що спершу ці величезні скрині перетягували інші? Тоді він іще не знав, що зміг би зробити це сам. Але весь час його великий дитячий розум розвивався, й одного разу він замислився, чи не зможе переносити скрині самотужки. Отже, він почав допомагати носіям. А потому як збагнув, що у нього виходить, спробував перенести їх сам-один. Це йому вдалося, і він розпорошив по місту свої могили. Тепер ніхто, крім нього, не знає, де вони сховані. Він міг закопати їх глибоко в землю. А відтак він може користуватися ними лише вночі, або в такий час, коли він здатен змінювати форму — в обох випадках він почувається однаково добре, і ніхто не здогадається, що це його схованка. Але, дитино моя, не піддавайтеся відчаєві, знання цього прийшло до нього надто пізно. Всі його лігвища, крім одного, вже знешкоджені. І останнє також ми відшукаємо до заходу сонця. Тоді він більше не матиме місця, куди міг би податися і сховатися. Я зволікав сьогодні вранці, щоб ми мали певність, адже наша ставка вища за його. То чому б нам не бути обережнішими за нього? На моєму годиннику вже перша година. Якщо все минулося добре, наші друзі Артур і Квінсі зараз на зворотному шляху до нас. Сьогодні наш день, і ми маємо просуватися впевнено, навіть якщо й повільно, і не втрачати жодного шансу. Зрозумійте! Коли ті, кого зараз нема, повернуться, то нас буде п’ятеро проти одного.