— Обіцяю, — сказав він, беручи у мене папери. — З вашого дозволу, я прийду вранці, тільки-но зможу, щоб побачитися з вами і вашим чоловіком.

— Джонатан повернеться додому о пів на дванадцяту. Ви можете прийти до нас на обід, тоді ви з ним і познайомитеся. В такому разі ви встигнете на потяг, який вирушає о 3.34 і прибудете до Педдінгтона до восьмої години.

Він був здивований тим, що я знаю розклад потягів, бо гадки не мав, що я вивчила розклад усіх потягів, які відбувають із Ексетера і прибувають до Ексетера, щоб бути корисною Джонатану у разі, якщо він поспішатиме.

Отже, він прихопив папери із собою і пішов, а я залишилася сидіти тут і думати сама не знаю про що.

25 вересня, шоста година

Дорога мадам Міна!

Я вже прочитав цей дивовижний щоденник вашого чоловіка. Ви можете спати спокійно. Ручаюся за це своїм життям. Він дивний і жахливий, це правда. Та це іншим людям може бути гірше, але вашому чоловікові й вам боятися нічого. Він шляхетний юнак, і дозволю собі запевнити вас із власного досвіду, що чоловік, який учинив так, як він, спустившись по стіні до тієї кімнати, і зробив це двічі, не може постійно страждати від пережитого струсу. У нього все гаразд і з розумом, і з серцем, можу присягнутися вам, хоча я навіть його ще не бачив. У мене є чимало запитань до нього стосовно інших речей. Я благословляю той день, коли зустрівся з вами, бо я дізнався одразу так багато, що почуваюся приголомшеним, приголомшеним настільки, що мені потрібно зібратися з думками.

Щиро ваш

Абрагам Ван Гелсінґ.

25 вересня, 18.30

Дорогий докторе Ван Гелсінґ!

Тисячу разів дякую вам за ваш чудовий лист, який надзвичайно полегшив мій душевний стан. І ще, якщо все це правда, то які ж страхітливі речі існують у світі, і це просто жахливо, якщо той чоловік, те чудовисько справді зараз у Лондоні! Навіть боюся і думати про це. Допіру, поки писала, отримала телеграму від Джонатана, він повідомляє, що сьогодні о 18.25 вирушатиме з Лаунсестона і прибуде о 22.18, отже цієї ночі мені не буде страшно. Чи зможете ви, в такому разі, замість обіду приїхати до нас на сніданок о восьмій годині, якщо, звісно, це не зарано для вас? Бо тоді ви зможете поїхати звідси потягом, який відходить о 10.30, і прибудете до Педдінґтона о 14.35. Нема потреби відповідати на мій лист; якщо ви згодні, то ми зустрінемося за сніданком.

Ваша віддана і вдячна подруга

Міна Гаркер.

26 вересня

Я гадав, що вже ніколи не писатиму в цьому щоденнику, але час прийшов. Коли минулого вечора я повернувся додому, Міна вже приготувала вечерю, і щойно ми сіли вечеряти, вона розповіла мені про візит Ван Гелсінґа і про те, що дала йому обидві копії наших щоденників і як хвилювалася через мене. Вона показала мені лист доктора, в якому говорилося, що все, про що я писав, — правда. Мені здалося, я ще раз на світ народився. Раніше мене пригнічували сумніви щодо реальності того, що відбулося зі мною. Я почувався безпорадним, мене оточувала темрява, і я не вірив сам собі. Але тепер я знаю напевне і більше нічого не боюся, навіть самого графа. Врешті-решт він успішно дістався Лондона, як і задумав, і це саме його я бачив. Він помолодшав, але як? Ван Гелсінґ — це людина, яка зірве з нього маску і відшукає його, якщо ж, звісно, лікар саме такий, як про нього розповідає Міна. Ми сиділи з нею до пізньої години і говорили про це. Зараз Міна перевдягається, а я збираюся за кілька хвилин вирушити по нього у готель і привезти до нас.

…Гадаю, він здивувався, побачивши мене. Коли я увійшов до його кімнати і відрекомендувався, він узяв мене за плечі, розвернув обличчям до світла і промовив, оглянувши мене з ніг до голови:

— Але мадам Міна казала мені, що ви почуваєтеся хворим, бо пережили струс.

Мені було кумедно чути, як цей старий чоловік із добрим і водночас мужнім обличчям називає мою дружину «мадам Міна». Я посміхнувся і сказав:

— Я й справді почувався хворим, бо пережив струс, але ви вже вилікували мене.

— І яким же чином?

— Своїм листом, який ви надіслали моїй дружині минулого вечора. Мене мучили сумніви, раніше все те здавалося мені нереальним, і я не знав, чому вірити, не довіряючи власним відчуттям. Не знаючи, чому вірити, я не відав, що й робити, але все одно й далі думав про те, що губило моє життя. Загибель здавалася неминучою, і я вже не довіряв сам собі. Докторе, ви навіть не уявляєте, що таке сумніватися в усьому, навіть у собі. Ні, не уявляєте, не можете уявляти, маючи такі брови.

Здається, йому було приємно, і, розсміявшись, він мовив:

— А ви, виявляється фізіономіст! Кожна година перебування тут для мене — ціла наука. Із величезним задоволенням я поїду до вас на сніданок. І ще, сер, вибачте мені, старому, але я хочу сказати, що вам дуже поталанило з дружиною.

Я міг би цілий день прослухати, як він нахвалює Міну, тому просто мовчки вклонився.

— Вона — одна з тих благословенних жінок, яких Господь створив, щоб показати нам, чоловікам, й іншим жінкам, що є рай і на землі. Вона така щира, така мила, така шляхетна, у ній так мало егоїзму, і це, дозволю собі зазначити, в той час, як для людини її віку характерні скептицизм і себелюбство. А ви, сер… Я читав усі листи бідолашної міс Люсі, й у деяких із них ідеться про вас. Отже, я дізнався про вас іще раніше від інших, але який ви є насправді, я побачив лише минулої ночі. Чи готові ви простягнути мені свою долоню і стати моїм другом на все життя?

Ми потиснули один одному руки. Він був такий щирий і такий добрий до мене, що я навіть трохи розгубився.

— А тепер, — сказав він, — чи можу я попросити вас про допомогу? Переді мною стоїть важливе завдання, до якого я маю взятися просто зараз. Ви здатні допомогти мені виконати його. Спершу розкажіть мені будь-ласка, що відбулося безпосередньо перед тим, як ви вирушили до Трансільванії. Пізніше мені знову може знадобитися ваша допомога, хіба що іншого характеру, але для початку повідайте мені про ті події.

— Послухайте, сер, те, про що ви говорите, стосується графа? — спитав я.

— Саме так, — урочисто відповів він.

— Тоді я з вами всім серцем і душею. Й оскільки ви вирушаєте потягом, який відходить о 10.30, у вас не вистачить часу на те, щоб усе прочитати, але я дам вам стос паперів, який ви можете взяти із собою і прочитати у потязі.

Після сніданку я провів його до станції. Прощаючись, він сказав:

— Можливо, вам знадобиться приїхати до міста, я дам вам про це знати. І можливо, вам доведеться взяти із собою мадам Міну.

— Ми обоє приїдемо, коли ви скажете, — відповів я.

Я купив йому ранкові місцеві і вчорашні вечірні лондонські газети. Розмовляючи зі мною через вікно купе в очікуванні відправлення потягу, він розгорнув їх. Раптом він натрапив на щось таке у «Вестмінстерській газеті» (я впізнав її за кольором), що зробило його обличчя білішим за біле. Він пильно читав щось, зі стоном промовляючи:

— Mein Gott! Mein Gott! Так скоро! Так скоро!

Гадаю, у цю мить він геть забув про мене. І тут пролунав свисток, і потяг зрушив із місця. Це змусило його відірватися від своїх думок, він вистромився з вікна і помахав мені рукою, вигукнувши:

— Кохайте мадам Міну! Я напишу вам, тільки-но зможу.

26 вересня

У світі не існує такої речі, як закінченість. Не минуло й тижня, як я сказав «Finis», і вже знову взявся до щоденника і диктую свіжі записи, а точніше, продовжую вести старі. До сьогоднішнього дня у мене не було підстав ретельно обдумати все, що відбулося. Завдяки нашим зусиллям Ренфілд став таким самим розсудливим, яким був раніше. Він уже облишив своїх мух і взявся до павуків. Отже, він не завдає мені жодного клопоту. Я отримав лист від Артура, датований неділею. З цього листа я зрозумів, що він почувається набагато краще. Квінсі Моріс, який зараз поруч із ним, дуже допоміг йому отямитися, бо сам по собі він — страшенний життєлюб. Квінсі також черкнув мені рядок, в якому повідомляв, що до Артура повертається його колишня життєрадісність. Тож щодо них я спокійний. Що ж до мене, я з притаманним мені ентузіазмом занурився у роботу, тому можу щиросердно сказати: рана, якої мені завдала бідолашна Люсі своєю смертю, поволі затягується.