— Гадаю, що так.

Він підвівся й урочисто промовив:

— Тоді ти помиляєшся. О, якби це було так! Але, на жаль, ні. Все набагато гірше. Набагато.

— Заради Бога, професоре Ван Гелсінґ, що ви маєте на увазі? — вигукнув я.

Він у відчаї впав у фотель, спершись ліктями на стіл і затуливши руками обличчя:

— Їх залишила міс Люсі!

На якусь мить мене охопив гнів. Це все одно, що дати Люсі ляпас, якби вона була жива. Я із силою вдарив рукою по столу, підвівся і вигукнув:

— Докторе Ван Гелсінґ, ви часом не збожеволіли?

Він підняв голову і подивився на мене так ласкаво, що я одразу ж заспокоївся.

— Якби ж то! — сказав він. — Ліпше бути божевільним, ніж знати те, що я. О мій друже, чому, як ти гадаєш, я все ходив околяса, чому так довго не міг сказати таку просту річ? Через те, що ненавиджу тебе і ненавидів усе своє життя? Через те, що хотів завдати тобі болю? Через те, що хотів тобі відплатити цим за те, що ти врятував мене від жахливої смерті? Звісно ж, ні!

— Вибачте мені, — мовив я.

Він вів своєї:

— Друже мій, я поводився так, бо волів бути делікатним із тобою, щоб не розбити тобі серце, адже відав, що ти кохав цю милу леді. Але я знаю, що навіть зараз ти мені не віриш. Дуже тяжко одразу ж прийняти таку абстрактну істину. Важко не засумніватися у ймовірності цього, коли завжди вважав, що такого не буває. А ще важче прийняти сумну правду, коли йдеться про таку людину, як міс Люсі. Сьогодні вночі я збираюся це довести. Тобі вистачить сміливості піти зі мною?

Це викликало в мене сумніви. Будь-якій людині на моєму місці не захотілося б шукати докази на підтвердження такої правди, винятком міг би бути лише Байрон. «Щоб істину відразливу довести».[19]

Він помітив моє вагання і сказав:

— Логіка дуже проста. Цього разу без божевільної логіки, не стрибаючи з купинки на купинку по болоту, затягнутому туманом. Якщо це неправда, тоді, переконавшись у цьому, ми відчуємо полегшення. Гірше від цього не буде. Але якщо це правда… О, в цьому-бо й весь жах. І сам жах допоможе мені, бо він вимагає вірити. Ходімо, я розповім тобі про свої плани. Спершу ми маємо поїхати в лікарню і поглянути на дитину. Доктор Вінсент із Північного шпиталю, у якому, як пишуть газети, перебуває дитя, мій приятель, і гадаю, твій також, адже ви вчилися разом в Амстердамі. Якщо він відмовить двом своїм приятелям оглянути пацієнта, то не відмовить двом ученим. Ми нічого не скажемо йому, хіба що просто хочемо вивчити цей випадок. А потім…

— А потім?

Він дістав із кишені ключ і показав мені:

— А потім ми проведемо ніч на кладовищі, де похована Люсі. Це ключ від її склепу. Мені дав його трунар, щоб я передав Артурові.

У мене на душі похололо, бо я відчував, що в нас попереду страшне випробовування. Однак я нічого не міг зробити, тому, зібравшись на силі, сказав, що нам краще поквапитися, бо наближається вечір.

Коли ми прийшли, дитя вже прокинулося. Воно виспалося, поїло, і в цілому вигляд мало нівроку. Доктор Вінсент зняв пов’язку з його шиї і показав нам ранки. Тут не могло бути жодної помилки, у Люсі на шиї були такі ж самі. Але ці були менші і здавалися свіжішими. Ми запитали у Вінсента, звідки, на його думку, вони взялися, і він відповів, що це може бути слід від укусу якоїсь тварини, наприклад, пацюка, але більше схилявся до думки, що це міг зробити кажан, яких розвелося чимало у північній частині Лондона.

— Можливо, — зауважив він, — що серед нешкідливих можуть траплятися й кілька диких особин, які потрапили до нас із півдня. Їх міг привезти додому моряк, а вони втекли; або ж молода особина могла втекти із зоопарку, а ще кажана міг вигодувати вампір. Знаєте, такі речі трапляються, он десять днів тому із зоопарку втік вовк. І після цього в Гіті діти цілий тиждень гралися лише у «Червону Шапочку», аж поки не з’явилася «баба Яга», яка налякала їх, і відтепер вони граються тільки в «бабу Ягу». Навіть цей малюк, прокинувшись сьогодні, спитав медсестру, чи можна вже йти додому, а коли його спитали, чому він хоче додому, той відповів, що хоче погратися з «бабою Ягою».

— Сподіваюся, — сказав Ван Гелсінґ, — коли ви відправите дитину додому, ви попередите її батьків, щоб стежили за нею в чотири ока. Такі фантазії дуже небезпечні, і якщо дитя знову залишиться надворі на ніч, це може закінчитися для нього фатально. Але у будь-якому разі, гадаю, ви триматимете його тут іще кілька днів?

— Звісно, поки не заживуть ранки, але щонайбільше тиждень.

Наш візит до шпиталю забрав більше часу, ніж ми розраховували. Коли ми вийшли звідти, сонце вже було на вечірньому прузі. Побачивши, що вже сутеніє, Ван Гелсінґ мовив:

— Немає потреби квапитися. Ми звільнилися набагато раніше, ніж я думав. Ходімо пошукаємо, де б нам перекусити, а тоді підемо далі.

Ми пообідали у закладі під назвою «Замок Джека Стро», де обідала невеличка компанія велосипедистів і ще якихось людей, які весь час галасували. Ми вийшли з таверни близько десятої години. Надворі панувала темрява, і ліхтарі, що траплялися зрідка, робили темряву ще непрогляднішою, коли ми виходили за межі радіусу їхнього світла. Професор, вочевидь, заздалегідь намітив дорогу, бо ступав упевнено. Що ж до мене, то я зовсім заплутався і не орієнтувався в тому, де ми перебуваємо. Що далі ми відходили, то рідше й рідше нам траплялися люди, тож ми дещо здивувалися, зустрівши кінний поліцейський патруль, який об’їздив свою дільницю. Врешті-решт ми дісталися муру, що оточував цвинтар, і перелізли через нього. Попри деякі труднощі, які виникли в нас через суцільну темряву і те, що це місце було для нас незнайомим, ми таки знайшли склеп родини Вестенра. Професор дістав ключ, відчинив рипучі двері й, відступивши, люб’язним жестом, зробленим несвідомо, запросив мене увійти всередину. У цьому запрошенні мені видалася якась зловісна іронія, люб’язне надання переваги у такий жахливий момент! Мій компаньйон швидко рушив за мною, обережно причинивши по собі двері, але перед тим ретельно перевіривши, що дверний замок сам собою не защепиться і що в нього немає пружини. А потім поліз до своєї валізки, дістав звідти коробку сірників і недогарок свічки й запалив його. Склеп і за денного світла мав похмурий і дещо моторошний вигляд попри те, що був прикрашений свіжими квітами, але зараз, кілька днів потому, коли квіти поникли і зів’яли і їхні бутони з білих стали іржавими, а зелене листя — бурим, коли навколо панували павуки і жуки, яких розвелося тут багацько, коли стіни вицвіли під впливом часу, а вапно вкрилося пилом, залізо — іржею і пліснявою, мідь потемніла, а срібло почорніло, — все це у світлі мерехтливого полум’я свічі справляло таке страшне і гнітюче враження, що важко й описати. Мимоволі спадало на думку, що недовговічним є не тільки людське життя.

Ван Гелсінґ і далі вперто виконував свою роботу. Тримаючи свічку так, щоб можна було читати написи на табличках на трунах, він переконався, що саме це і є труна Люсі. Потім він знову пошукав щось у валізці й витягнув звідти викрутку.

— Що ви збираєтеся робити? — спитав я.

— Відкрити труну. Ти маєш переконатися.

Він заходився відкручувати прогоничі й нарешті підняв віко труни. За мить ми побачили свинець оббивки. Це вже було занадто для мене. Це все одно, що її живу намагатися роздягнути уві сні, тому я перехопив його руку, силкуючись зупинити, на що він просто відповів мені:

— Ти сам побачиш, — і, знову пошпортавшись у валізці, дістав маленьку пилку. Сильно розмахнувшись, він ударив викруткою по свинцю так, що я віджахнувся, і пробив у ньому маленьку дірку, достатню для того, щоб просунути у неї кінчик пилки. Я очікував, що через дірку почне виходити трупний газ, який утворився всередині за тиждень перебування там тіла. Ми, лікарі, знаємо про небезпеку і звикаємо до таких речей, тож я відступив до дверей. Тим часом професор ні на мить не спинявся. Він пропиляв пару футів уздовж краю труни, потім поперек і знову вздовж другого краю. Схопивши вільний кінець, він відігнув його і, тримаючи свічку так, щоб її світло падало на отвір, жестом запросив мене підійти і поглянути.