Після загального обговорення ми вирішили, що не прийматимемо сьогодні ввечері певного рішення. Бо насправді, намагаючись зараз робити висновки, ми ледь боремося зі сном. Ми зустрінемося знову завтра за сніданком і, переговоривши, підіб’ємо підсумки…

Сьогодні ввечері я почуваюся дивовижно мирно і спокійно, ніби мене полишила якась нав’язлива ідея. Можливо…

Я не завершила своєї думки, бо не змогла, тому що поглянувши у дзеркало, зауважила червону мітку і зрозуміла, що я досі нечиста.

5 жовтня

Ми всі прокинулися рано. Гадаю, сон пішов нам на користь. Коли ми зустрілися за сніданком, всі були у гуморі, на що вчора ніхто не розраховував. Це просто дивовижно, наскільки гнучкою є людська природа. Взяти, наприклад, будь-яку абстрактну неприємність, байдуже яку, — людина якось переживе її, навіть якщо це буде смерть. Так само і ми повернулися до першоджерела — надії і радості. Вкотре ми сіли за стіл, і у мене закралася думка, чи не наснилися, бува, мені події останніх днів. Але поглянувши на червоний відбиток на чолі місіс Гаркер, я повернувся до реальності. І навіть зараз, коли я знову серйозно сприймаю нашу проблему, мені дуже важко усвідомити, що причина нашої біди досі існує. Складається враження, що навіть місіс Гаркер уже не так болісно переживає своє горе. Вона думає про свій жахливий відбиток, лише коли час від часу їй щось про це нагадує. Ми вирішили зустрітися за півгодини у моєму кабінеті, щоб виробити подальший план дій. Я передбачаю тільки одну надзвичайну складність, але вона ґрунтується радше на інтуїції, ніж на фактах. Ми всі повинні говорити відверто. Але я боюся, що з якихось таємничих причин місіс Гаркер дещо замовчує. Я знаю, вона робить свої висновки, і з власного досвіду знаю, якими блискучими і вірними вони можуть бути. Але вона не воліє чи й не може висловити їх уголос. Я маю повідомити про це Ван Гелсінґу, і коли ми з ним залишимося наодинці, то буде змога обговорити це. Гадаю, причиною того є якась жахлива отрута, що потрапила до її вен і почала діяти. Граф мав щось на меті, коли зробив із нею те, що Ван Гелсінґ називає «бойовим хрещенням вурдалака кров’ю». Можливо, існує отрута, яка утворюється з нешкідливих речовин. У добу, коли існування птомаїну[32] не є таємницею, ми не повинні нічому дивуватися! Я знаю лише одне: якщо моя здогадка щодо мовчання місіс Гаркер є вірною, тоді перед нами виросла жахлива перепона, що спричиняє невідому небезпеку, бо, можливо, та сама сила, яка змушує її мовчати, може змусити її заговорити. Я більше не смію про це думати, бо такими думками можу образити шляхетну жінку!

Згодом

Коли прийшов професор, ми обговорили з ним стан речей. Я бачив, він має якусь думку, що її хотів би висловити, але вагається. Нарешті, походивши околяса, він сказав:

— Друже Джон, є дещо, що ми маємо обговорити спершу наодинці. Іншим ми повідомимо про це пізніше.

Потім він замовк. Я чекав, і він провадив:

— Мадам Міна, наша бідолашна дорога мадам Міна змінюється.

Я облився холодним потом, адже таким чином підтвердилися мої найгірші побоювання. Ван Гелсінґ вів далі:

— Маючи сумний досвід із міс Люсі, ми мусимо пильнувати, щоб цього разу все не зайшло задалеко. Насправді ж наше завдання набагато складніше, ніж будь-коли, і ця нова біда робить кожну годину надзвичайно важливою для нас. Я бачу, як на обличчі леді проступають риси, притаманні вурдалакам. Зараз вони майже непомітні, але вони є, якщо уважно придивитися. Її зуби стали гострішими, а погляд час від часу стає жорсткішим. Але це ще не все. Вона зараз дуже багато мовчить, так само як колись міс Люсі. Вона навіть не змогла розповісти, а написала про те, що хотіла, щоб ми довідалися пізніше. Я боюся ось чого: якщо вона змогла під час нашого сеансу гіпнозу оповістити про те, що бачить і чує граф, то хіба сам граф, якщо захоче змусити її розказати про все, що вона знає, не зможе зробити цього? Адже він загіпнотизував її першим і випив її кров, а також змусив випити своєї.

Я кивнув, погоджуючись із ним. Він правив далі:

— Тоді як нам діяти, щоб запобігти цьому? В такому разі ми маємо приховувати наші наміри від неї, тоді вона не зможе поділитися ними. Це таке болісне завдання! Таке болісне, що в мене серце крається на саму лише думку про це, але так конче треба. Коли ми сьогодні зустрінемося з нею, я поясню їй причини, з яких ми не можемо з нею нічого обговорювати і з яких їй доведеться відмовитися від присутності на наших нарадах, але все одно вона залишатиметься під нашою охороною.

Він витер чоло, на якому на саму лише думку про біль, якого він завдасть бідолашній і згорьованій душі, виступили краплини поту. Я знав, що певною мірою заспокою його, якщо повідомлю, що теж дійшов цього висновку. У будь-якому разі муки сумнівів полишать його. Отже я все розказав йому, й ефект від цього був саме такий, якого я й очікував.

Наближається час наших загальних зборів. Ван Гелсінґ уже пішов, щоб підготуватися до зустрічі й неприємного обов’язку. Але я гадаю, що насправді він просто хотів помолитися на самоті.

Перед самим початком нашої наради ми з Ван Гелсінґом відчули величезну полегкість: місіс Гаркер передала повідомлення через свого чоловіка, що не прийде, бо вважає, що ми без неї почуватимемося вільніше і зможемо обговорити наші пересування, а її присутність заважатиме нам. Ми з професором перезирнулися, зітхнувши з полегшенням. Щодо мене, то я вважаю, якщо місіс Гаркер сама усвідомила небезпеку, яку несе в собі, то тим самим звільнила нас від неприємного обов’язку повідомляти їй про це і разом із тим відвернула від нас велику загрозу. За таких обставин я запитально подивився на Ван Гелсінґа, а він, приклавши палець до вуст, дав знак мовчати про наші підозри, поки не порадимося знову, коли залишимося удвох. Отож ми негайно взялися складати план нашої кампанії. Спершу Ван Гелсінґ стисло виклав факти:

— «Цариця Катерина» вчора вранці вийшла з гирла Темзи. Їй знадобиться щонайменше три тижні за умови великої швидкості, щоб дістатися Варни. А от ми можемо дістатися суходолом того ж самого місця лише за три дні. А тепер припустімо, що мандрівка корабля займе на два дні менше, бо як ми знаємо, граф може впливати на погодні умови, і водночас, припустімо, ми затримаємося на цілу добу, в такому разі ми все одне маємо два тижні фори. Таким чином, щоби бути цілком спокійними, ми маємо виїхати не пізніше сімнадцятого жовтня, тоді у будь-якому разі ми прибудемо до Варни за день до прибуття корабля і зможемо зробити всі необхідні приготування. Звісно, ми всі маємо їхати озброєними — озброєними проти будь-якого зла, духовного чи фізичного.

Тут Квінсі Моріс докинув:

— Як я розумію, граф прибув із країни вовків. Може статися так, що він дістанеться туди раніше за нас. Я пропоную додати до нашого озброєння «вінчестери». За всіх складних обставин я завжди можу цілком покластися на них. Пам’ятаєш, Арті, як нас переслідувала зграя під Тобольськом? Чого б ми тоді не віддали бодай за одну гвинтівку!

— Згода! — сказав Ван Гелсінґ. — Візьмемо із собою і гвинтівки. Час від часу Квінсі видає нам блискучі ідеї, а найкращі з них — коли йдеться про полювання. Крім того, нам нiчого тут робити. Як я здогадуюся, ніхто з нас не бував у Варні, то чому б нам не вирушити туди заздалегідь? Яка різниця, де чекати — тут чи там? Сьогодні ввечері й завтра ми зробимо приготування, а тоді, якщо все буде гаразд, то вчотирьох вирушимо в путь.

— Учотирьох? — перепитав Гаркер, переводячи запитливий погляд з одного на іншого.

— Звісно! — випалив професор. — Ви маєте залишитися й оберігати свою чарівну дружину!

Гаркер, помовчавши деякий час, промовив порожнім голосом:

— Поговорімо про це вранці. Я хочу порадитися з Міною.

Я подумав, що зараз прийшов час Ван Гелсінґу попередити Гаркера, щоб не розповідав Міні про наш план, але він цього не зробив. Я багатозначно подивився на професора і кашлянув. У відповідь той приклав палець до вуст і відвернувся.