Я триматиму вас у курсі всіх вартих вашої уваги подій, і негайно зв’яжуся з вами, якщо станеться щось важливе.

Можете покластися на мене.

З повагою

Патрік Геннесі

18 вересня

Моя люба Люсі,

Ми зазнали такого удару! Містер Гоукінс дуже несподівано помер. Дехто може не зрозуміти, чому це так засмучує нас, але ми обидва так любили його, аж навіть здається, що ми втратили батька. Я ніколи не знала ані батька, ані матері, тому смерть цього любого для мене старого справді стала ударом для мене. Джонатан страшенно страждає. І не тільки тому, що шкодує, глибоко шкодує за дорогою і доброю людиною, яка все життя була йому другом, а зараз наприкінці свого життя поставилася до нього, як до власного сина, і залишила статок, що для таких скромних людей, як ми, є справжнім багатством і видається нездійсненною мрією. Джонатан переживає і через інше. Він каже, що величина відповідальності, покладеної на нього, змушує його нервуватися. Він уже сумнівається в собі. Я намагаюся його підбадьорити, і моя віра в нього допомагає йому повірити в самого себе. Але тепер сильне потрясіння, яке йому довелося пережити, відбивається на ньому ще сильніше. О, це так важко, коли такий милий, простий, шляхетний, вольовий парубок, як він, який завдяки допомозі доброго друга спромігся вирости від простого клерка до власника фірми лише за кілька років, зазнавши такої травми, втратив притаманну йому силу волі. Вибач мені, дорогенька, якщо набридаю тобі своїми проблемами в той час, коли ти почуваєшся щасливою, але, Люсі, люба моя, я просто мушу поділитися цим із кимось, бо тримаючись із Джонатаном впевнено і радісно, в душі я відчуваю напруження, яке мучить мене, а в мене більше немає нікого, кому би я могла звіритись. Я боюся вертатися в Лондон, але ми маємо повернутися післязавтра, бо бідолашний містер Гоукінс написав у своєму заповіті, що хоче, аби його поховали біля свого батька. Що інших родичів немає, то Джонатан повинен керувати церемонією поховання. Я спробую забігти побачитися з тобою, моя люба, бодай на кілька хвилин. Вибач, що потурбувала тебе.

Нехай Бог благословить тебе!

З любов’ю

Міна Гаркер.

20 вересня

Лише рішучість і звичка дозволили мені зробити запис. Я надто виснажений і не в дусі, почуваюся надто хворим від цього світу і всього, що в ньому є, включаючи життя як таке, і тому не перейматимусь, коли зараз почую лопотіння крил янгола смерті. Він уже лопотів тими страшними крилами, коли приходив по матір Люсі, по батька Артура, і ось тепер по… Але я все одно не відступлю від того, що почав.

Я належним чином допомагав Ван Гелсінґу чергувати біля Люсі. Ми хотіли, щоб Артур також відпочив, але він спершу відмовився. Погодився він лише тоді, коли я сказав, що ми потребуватимемо його допомоги і вдень і що ми не повинні відпочивати одночасно, бо від цього може постраждати Люсі, й він погодився.

Ван Гелсінґ був дуже добрий до нього.

— Ходімо, хлопче, — казав він. — Ходімо зі мною. Ти погано почуваєшся і стомлений, ми знаємо, що ти пережив так багато смутку і так багато душевного болю, що це знесилило тебе. Тобі не слід залишатися на самоті, бо можеш сповнитися страхів і тривоги. Ходімо у вітальню, там є коминок і два дивани. Ти ляжеш на один, а я на другий, і нам буде комфортно разом, навіть якщо ми не розмовлятимемо, а просто спатимемо.

Артур вийшов разом із ним, кинувши через плече уважний погляд на обличчя Люсі, яка лежала на подушці, майже така ж біла, як батистова тканина подушки. Люсі лежала цілком спокійно. Вона обвела поглядом кімнату, щоб пересвідчитися, що все було, як слід. Я помітив, що професор і в цій кімнаті використав часник таким же чином, як робив це в іншій. Віконні рами просякли часником, і на шиї у Люсі поверх шовкової хустинки, яку Ван Гелсінґ примусив її пов’язати, був нашвидкуруч зроблений вінок із тих-таки пахучих квітів.

Люсі дихала важко, а обличчя її змарніло ще більше, напіврозтулений рот оголював знекровлені ясна. Її зуби у тьмяному неясному світлі здавалися ще довшими і гострішими, ніж були зранку. Завдяки грі світла й тіні її ікла здавалися довшими і гострішими, ніж інші зуби.

Я присів біля неї, і вона стривожено поворухнулася. У цей момент за вікном пролунало лопотіння крил та глухі удари у вікно. М’яко ступаючи, я підійшов до вікна і обережно визирнув, відхиливши гардину. Світила повня, і я побачив, що то шумів великий кажан, який кружляв навколо, явно приваблений світлом, хоча й тьмяним; він знову і знову бився крилами у вікно. Коли я повернувся на своє місце, Люсі поволі поворухнулася і зірвала зі своєї шиї вінок із квіток часнику. Я, як міг, повісив його на попереднє місце і сів чергувати біля неї.

За деякий час вона прокинулася, я дав їй їсти, як наказав Ван Гелсінґ. Вона поїла, але геть трішки і без бажання. У ній більше не було підсвідомої боротьби за життя і сили, яка досі була притаманна їй під час її хвороби. Мене вразило, що, прокинувшись, вона свідомо притисла до себе квіти часнику. Також було дивним і те, що кожен раз, упадаючи у летаргічний стан, вона зривала з себе квітки, а прокидаючись, притискала їх до себе. Тут немає жодної помилки, бо за багато годин чергування вона раз по раз засинала і прокидалася, і щоразу все повторювалося.

О шостій годині прийшов Ван Гелсінґ, щоб змінити мене. Артур мав виснажений вигляд, і професор через співчуття вирішив його не будити. Побачивши Люсі, він шумно видихнув і сказав мені пошепки, дещо різко:

— Відсунь гардини! Мені потрібне світло!

Потім він низько нахилився над нею, майже торкнувшись її обличчя, уважно вивчаючи його. Він відсунув квіти і підняв хустинку на її шиї. Зробивши це, він гойднувся назад, і в нього вирвалося:

— Mein Gott![15]

Я нахилився і також глянув на її шию. В мене всередині все похололо. Ранки на шиї зникли безслідно!

Хвилин п’ять Ван Гелсінґ стояв і роздивлявся її з суворим виразом обличчя. Потім повернувся до мене і байдужливо сказав:

— Вона помирає. Це станеться незабаром. І велике значення матиме, чи помре вона у свідомому стані, чи уві сні. Розбуди бідолашного хлопчика, хай прийде глянути на неї востаннє. Він довіряє нам, і ми йому обіцяли, що розбудимо вчасно.

Я пішов у їдальню і розбудив Артура. Якусь мить він був ошелешений, але, побачивши сонячне проміння, що сіялося в кімнату через щілини між віконницями і віконною рамою, подумав, що спізнився, і сказав мені про це. Я запевнив його, що Люсі досі спить, але повідомив йому, наскільки міг делікатно, що Ван Гелсінґ і я побоюємося: кінець уже близько. Він затулив обличчя руками, зісковзнув із дивана на коліна і залишався у такій позі майже хвилину, молячись, а плечі його здригалися від горя. Взявши Артура під руки, я підняв його.

— Ходімо, — сказав я, — старий. Зберися з духом. Так буде найкраще і легше для неї.

Коли ми зайшли до кімнати Люсі, я побачив, що Ван Гелсінґ із притаманною йому передбачливістю і прямолінійністю підготував усе так, щоб сприймалося воно якнайприємніше. Він навіть розчесав волосся Люсі таким чином, що воно лежало на подушці золотими пасмами. Коли ми увійшли до кімнати, вона розплющила очі й, дивлячись на нареченого, ніжно прошепотіла:

— Артуре! Кохання моє, я така рада, що ти прийшов!

Він нахилився, щоб поцілувати її, але Ван Гелсінґ відштовхнув його:

— Ні! — прошепотів він. — Не зараз! Потримайте її за руку, це її заспокоїть.

Артур узяв її за руку, опустившись на коліна біля неї. Вигляд вона мала нівроку: м’які риси обличчя гармоніювали з прегарними, мов у янгола, очима. Потім поступово її повіки заплющилися, і вона поринула в сон. Якась хвиля — і її груди розмірено піднімалися й опускалися. Вона дихала, як стомлене дитя.

Але потім непомітно з нею відбулася та дивна зміна, яку я помітив ще вночі. Її дихання стало утрудненим, рот розтулився й оголив знекровлені ясна, через які її зуби здавалися довшими і гострішими, ніж завжди. У напівсні вона несвідомо розплющила очі, які стали каламутними і жорсткими водночас, і промовила ніжним і жагучим голосом, якого я раніше ніколи не чув від неї: