30 вересня

Начальник станції був такий люб’язний, що дав мені рекомендаційного листа до свого старого приятеля, начальника станції Кінґс-Крос. Отже, коли я прибув туди вранці, то мав можливість спитати його щодо тих скринь, які прибули на станцію. Він також одразу ж звів мене із потрібними службовцями, і я побачив, що їхня квитанція співпадала з моєю накладною. Щоправда, на станції можливість виникнення аномальної спраги була трохи слабшою, хоча теж мала місце, тому я й цього разу вчинив так само, як і попереднього.

Звідти я вирушив у контору Картера Патерсона, де мене прийняли з дорогою душею. Службовці контори передивилися записи у своїх книгах і одразу ж перетелефонували до офісу в Кінґс-Крос, щоб уточнити деталі. На щастя, люди, що розвантажували вантаж, сиділи без діла, й одного з них негайно відправили сюди, а разом із ним і квитанції та всі папери, що стосувалися доставки скринь до Карфакса. Серед паперів я знову знайшов квитанцію, що цілком співпадала з попередніми. Вантажники могли б додати до написаних кількох слів дещо більше. Але незабаром я зауважив: їхня робота була надзвичайно пильною, тож вони й собі були не від того, щоб утамувати спрагу. Коли я за допомогою державної грошової одиниці, цього цілющого зла, надав їм можливість полегшити їхнє становище, один із чоловіків зауважив:

— Це, сер, був не будинок, а руїни. Дідько! Його ніхто не торкався років сто! Там було стільки порохів, що ви могли би спокійно спати на них без шкоди для своїх кісток. Там усе таке занедбане! А в старій каплиці душа в п’яти скакала! Я зі своїми товаришами ще ніколи так не квапився, щоб чимшвидше закінчити роботу. Господи, я там ані на хвилину не залишився би потому, як стемніє.

Побувавши в домі, я би, напевно, зрозумів його відчуття, а якби йому було відомо те, що відомо мені, гадаю, він підняв би вартість своїх послуг.

Я був задоволений лише одним: усі скрині, які прибули у Вітбі з Варни на «Деметрі», лежали у старій каплиці в Карфаксі. Там мають бути всі п’ятдесят ящиків, хіба що деякі з них уже перевезли, як я зрозумів зі щоденника доктора Сьюарда.

Згодом

Ми з Міною працювали весь день і підготували всі папери у хронологічному порядку.

30 вересня

Я така рада, що ледве стримую себе. Гадаю, що це є реакцією на нав’язливі побоювання з приводу того, що ті жахливі пригоди і заново відкриті старі рани можуть згубно позначитися на Джонатанові. Я бачила, що, вирушаючи у Вітбі, він кріпився, як міг. Я навіть занедужала від хвилювання за нього. Однак ця поїздка сприятливо вплинула на нього. Він іще ніколи не був таким непохитним, таким сильним і сповненим вулканічної енергії, як зараз. Це все завдяки славному професорові Ван Гелсінґу, який сказав, що Джонатан має добрий розум, але пережив таке напруження, аж воно могло би просто вбити слабшу людину. Джонатан повернувся, сповнений життя, надії і рішучості. До сьогоднішнього вечора ми підготували всю відому нам інформацію у хронологічному порядку. Я відчуваю якесь дике збудження. Гадаю, слід поспівчувати кожному, на кого полювали би так, як ми на графа. Але ця істота — не людина, навіть не тварина. Розповідь доктора Сьюарда про смерть бідолашної Люсі й про те, що сталося згодом, може висушити джерело співчуття у будь-якому серці.

Згодом

Лорд Годалмінґ і містер Моріс прибули раніше, ніж ми очікували. Доктор Сьюард, прихопивши з собою Джонатана, поїхав у справах, тому потурбуватися про приїжджих мала я. Ця зустріч була болісною для мене, бо нагадувала про сподівання бідолашної Люсі, якими вона поділилася зі мною лише кілька місяців тому.

Звісно, вони теж чули про мене від Люсі, і здається, що доктор Ван Гелсінґ також «танцював під мою дудку», як висловився містер Моріс. Бідолашні хлопці, жоден із них навіть і не здогадується, що я знаю про те, як вони робили пропозицію Люсі. Вони не зовсім упевнені, про що можна казати, а про що — ні, бо не усвідомлюють, скільки всього я знаю, тому тримаються нейтральних тем. Хай там як, а я все зважила і дійшла висновку, що буде краще, якщо я познайомлю їх зі справами, звернувши увагу на дати. Зі щоденника лікаря Сьюарда я знала, що вони бачили на власні очі смерть Люсі, її справжню смерть, тому я не боялася, що виповім якусь таємницю. Отже я як могла розказала їм, що читала всі щоденники і папери і що ми з чоловіком надрукували все по черзі за датами. Я дала кожному по копії, щоб вони прочитали їх у бібліотеці. Коли лорд Годалмінґ отримав величенький стос паперів, він сказав:

— Місіс Гаркер, це ви все надрукували?

Я кивнула, а він правив далі:

— Я не зовсім розумію мету вашої роботи, але ви такі чудові люди і так завзято й енергійно працювали, що мені хіба залишається наосліп прийняти ваші ідеї і спробувати допомогти вам. Щодо сприйняття фактів, то я вже отримав такий урок, який може змусити людину залишатися скромною до останньої години свого життя. Крім того, я знаю, що ви любили мою Люсі… — і він відвернувся, затуливши обличчя руками. Я почула, як бринять сльози в його голосі. Містер Моріс з інстинктивною делікатністю поклав руку йому на плече, а потім тихо вийшов із кімнати. Гадаю, в жіночій природі є щось таке, що змушує чоловіків вільно почуватися перед жінкою, виказувати свої почуття і при тому не відчувати, що так вони принижують свою чоловічу гідність. Ось і лорд Годалмінґ, побачивши, що ми залишилися самі, сів на диван і дав волю почуттям. Я присіла біля нього і взяла його за руку. Сподіваюся, що він не вважатиме це зухвальством із мого боку, якщо коли-небудь пригадуватиме це, коли ж ні, то я в ньому помилилася. Але впевнена, він ніколи так не вважатиме. Він — справжній джентльмен. Я бачила, що його серце розбите, тому сказала йому:

— Я любила Люсі і знаю, що вона значила для вас, а ви для неї. Ми були неначе сестри, а тепер вона пішла. Якщо хочете, я готова стати вам сестрою по нещастю. Я знаю, як вам боляче, хоча ніколи не зможу збагнути глибини вашого болю. Якщо підтримка і співчуття допоможуть вам у нещасті, дозвольте мені в ім’я Люсі вам прислужитися.

У цей момент бідолашного хлопця знову опанувало горе. Мені здалося, що так виходив увесь біль, який він останнім часом тримав у собі. Він був ув істеричному стані, здіймав руки і стискав долоні. Він підскочив і знову сів, а сльози градом котилися по його щоках. Я відчувала безмежний жаль до нього і несвідомо розтулила йому свої обійми. Ридаючи, він поклав голову мені на плече і плакав, як мале дитя.

Кожна жінка має материнські почуття, і це змушує нас, жінок, бути вищими за дрібниці. Відчувши голову цього великого засмученого чоловіка на своєму плечі (він здався мені дитиною, яка колись лежатиме в мене на грудях), я погладила його по голові так, ніби він був моєю дитиною. Водночас у мене навіть і гадки не було, як дивно все це сприймається зовні.

Незабаром його ридання стихли, він підвівся і вибачився, хоча його поведінка не викликала в мене відрази. Він розповів мені, що днями і ночами, сумними днями і безсонними ночами, не міг ні з ким побалакати, хоча чоловікові, що відчуває горе, потрібно виговоритися. Поруч із ним не було жодної жінки, яка могла б підтримати його або якій він міг би відкрити жахливі обставини і говорити вільно.

— Зараз я знаю, як мені було боляче, — сказав він, витерши сльози. — Але я справді поки що не знаю, і ніхто не може знати, як сильно ви мене сьогодні підтримали. Я з часом це усвідомлю краще, і повірте, я не невдячний зараз, моя вдячність зростатиме разом із моїм усвідомленням. Дозвольте мені заради нашої любої Люсі бути вам братом на все життя.

— Заради нашої любої Люсі, — повторила я, і ми потиснули одне одному руки.

— І заради вас самої, — докинув він. — Бо якщо людська повага і вдячність варта завоювання, то ви сьогодні завоювали мене. І якщо в майбутньому прийде час, коли вам знадобиться допомога, лише покличте — і вас почують. Але сподіваюся, що вона вам не знадобиться і ніщо не затьмарить вашого життя, сповненого сонячного сяйва. Але якщо це таки станеться, пообіцяйте, що дасте мені знати.