12 липня

Проходимо Дарданелли. Цього разу офіцерів митниці й охоронної ескадри кораблів берегової охорони побільшало. Знову бакшиш. Офіцери роблять перевірку, але швидкоруч. Хочуть, щоб ми скоріше вирушали. У темряві поминули архіпелаг.

13 липня

Минули мис Матапан. Екіпаж чимось невдоволений. Здається, всі налякані, але чим саме, не кажуть.

14 липня

Екіпаж охоплений якоюсь тривогою. Моя команда — міцні хлопці, що ходили під вітрилами зі мною і раніше. Помічник не може з’ясувати, що трапилося. Вони лише говорять йому, що є ЩОСЬ, і хрестяться. Перший помічник втратив самовладання і вдарив одного з матросів. А проте сварки вдалося уникнути.

16 липня

Зранку помічник доповів, що один член екіпажу, Петровський, пропав. Його не дорахувалися. Коли Петровський відстояв вісім вахт на лівому облавку минулої ночі, його змінив Амрамов, але до койки той так і не дістався. Люди ще більш пригнічені, ніж раніше. Всі кажуть, що сподіваються, все буде гаразд, але не можуть сказати нічого, крім того, що на борту є ДЕЩО. Помічник поводиться з ними дуже грубо. Боюся, попереду на нас очікуватимуть труднощі.

17 липня

Один із моїх людей, Олгарен, прийшов у мою каюту, охоплений якимось побожним страхом. Він сказав мені по-секрету, що думає, буцімто на облавку корабля перебуває хтось сторонній. Він сказав, що під час вахти, ховаючись від штормового дощу у палубній рубці, бачив високого худорлявого чоловіка, не схожого на жодного члена екіпажу; він піднявся зі східного люка, пройшовся вздовж палуби вперед і зник. Матрос крадькома рушив слідом, але дійшовши до носової частини корабля, не знайшов нікого, а всі люки були задраєні. Він був охоплений панічним жахом, і боюся, що ця паніка може поширитися. Аби запобігти цьому, я сьогодні ретельно огляну весь корабель від носа до корми.

Згодом, удень, я зібрав весь екіпаж і сказав їм, якщо вони вважають, що на судні перебуває невідомий, ми обшукаємо судно від носа до корми. Перший помічник розізлився, сказавши, що це дурниця і що погодитися на таку дурну ідею — це значить деморалізувати людей, і він знає, як уберегти людей від проблем за допомогою роботи. Я дозволив йому стати до штурвала, поки інші займалися ретельним оглядом. Всі трималися поруч, із ліхтарями в руках. Ми не залишили жодного куточка неоглянутим. У трюмі стояли самі дерев’яні скрині, й там не виявилося жодних підозрілих кутків, де могла би сховатися людина. Після обшуку люди одразу ж відчули полегкість і з готовністю повернулися до роботи. Перший помічник насупився, але нічого не сказав.

22 липня

Останні три дні море грало, всі були зайняті вітрилами, не було часу боятися. Люди, здається, забули про свої страхи. Помічник знову повеселішав, і між усіма членами екіпажа встановилися добрі стосунки. Слава цим чоловікам за їхню роботу а таку негоду. Минули Гібралтар. Усе гаразд.

24 липня

Ніби зла доля переслідує шхуну, бо знову стало на одну людину менше. Входимо до Біскайської протоки. Насувається жахлива негода, а тут іще вчора знову людина загубилася, зникла. Цей матрос, як і перший, пропав після здачі вахти, бо потому його вже більше ніхто не бачив. Люди знову охоплені панічним страхом. Здійснив загальне опитування, чи воліють вони, аби вахту несло одразу двоє матросів, бо люди бояться залишатися на самоті. Помічник розлютився. Боюся, що знову буде біда: або він, або вони вчинять якесь насильство.

28 липня

Чотири дні в пеклі — крутимося в якомусь вирі, вітер — шквальний. Ніхто не має можливості поспати. Люди знесилені. Важко визначитися, кого поставити на вахту, ніхто не здатний цього витримати. Другий помічник самохіть узявся за штурвал і прийняв вахту, давши можливість людям урвати кілька годин сну. Вітер стихає, хвилі ще жбурляють нас, але вже менше, бо відчуваю, що шхуна стала стійкішою.

29 липня

Нова трагедія. Вночі вахту ніс лише один матрос, бо решта екіпажу була надто втомлена, щоб подвоювати вахту. Коли ранкова вахта прийшла на палубу, то нікого не знайшла, крім штурмана. Здійнявся крик, і всі повибігали на палубу. Пошуки нічого не дали. Тепер я вже залишився без другого помічника; серед екіпажу знову паніка; помічник і я з цього часу вирішили тримати при собі зброю напоготові.

30 липня

Минулої ночі ми були раді, що наближаємося до Англії. Погода чудова, всі вітрила розпущені. Я знесилений від утоми. Спав міцно, мене збудив помічник, який повідомив, що обидва матроси на вахті і рульовий зникли. На шхуні залишилися два матроси, помічник і я.

1 серпня

Два дні туману і жодного вітрила у полі зору. Сподівався, що в Ла-Манші зможу подати сигнал про допомог у або зайти куди-небудь. Немає сил управляти вітрилами, нас жене вітер. Не ризикуємо опускати їх низько, бо не зможемо розпустити їх знову. Нас, здається, переслідує якась зла доля. Помічник тепер деморалізований гірше за інших. Його сильний характер, здається, працює проти нього. Люди — перелякані, працюють флегматично і терпляче, з важкими думками. Вони — росіяни, він — румун.

2 серпня

Прокинувся після п’ятихвилинного сну, почувши зойк, який пролунав просто за моїми дверима. У тумані нічого не побачив. Кинувся на палубу і підбіг до помічника. Каже, що теж чув крик і побіг на допомогу, але на вахті нікого не виявилося. Ще один пропав. Боже, допоможи! Помічник каже, ми повинні були пройти Па-де-Кале, бо коли піднімався туман, він бачив Північний мис — саме тоді, коли він почув зойк. Якщо це так, то ми зараз поруч із Північним морем, і лише Господь може вивести нас із туману, який, схоже, рухається разом із нами. Але Господь, напевно, нас покинув.

3 серпня

Опівночі я пішов змінити матроса біля штурвала. Але не знайшов там нікого. Вітер був спокійний, і відхилення від курсу не було. Я не наважився покинути штурвал і покликав помічника. За кілька хвилин він вибіг на палубу в спідній білизні. Він мав дикий і спустошений вигляд і поводився так, що я дуже злякався за його глузд. Він підійшов до мене впритул і глухо зашепотів у саме вухо, ніби боявся, що його почує вітер:

— Воно тут. Я тепер знаю. Я бачив його вчора вночі на вахті, воно має вигляд високого, худорлявого і примарно-блідого чоловіка. Воно було у носовій частині корабля і щось виглядало. Я підкрався до нього і всадив у нього свій ніж, але ніж пройшов скрізь нього, як крізь повітря, — говорячи це він із люттю прохромив ножем повітря і правив далі, — але воно тут, і я його знайду. Воно в трюмі, можливо, в одній із тих скринь. Я відімкну їх по черзі, одну по одній, і подивлюся. А ви керуйте шхуною.

Зробивши попереджувальний знак, приклавши палець до рота, він вирушив униз. Знявся поривчастий вітер, тому я не міг полишити кермо. Я бачив, як він знову піднявся на палубу з ящиком для інструментів і ліхтарем і як він спускався в передній люк. Він божевільний, це видно, він з’їхав з глузду, марно намагатися зупинити його. Він не зможе пошкодити ці великі скрині, записані у накладній як «глинозем», єдине, що він зможе — це пересунути їх, а цим він їм не зашкодить. Отже, я залишився біля штурвала і роблю ці записи. Мені лишається тільки покластися на Бога і чекати, коли спаде туман. Якщо мені не вдасться довести судно до якої-небудь гавані за допомоги цього вітру, тоді доведеться спустити вітрила, лягти у дрейф і подавати сигнали про допомогу.

Спливло чимало часу. Щойно я почав сподіватися, що помічник повернеться у спокійнішому стані, бо чув, як він щось колотив у трюмі, а робота піде йому на користь, як раптом з люка пролунав страшний зойк, від якого в мене кров у жилах застигла, і на палубу кулею вилетів оскаженілий божевільний із витріщеними очима і перекошеним од жаху обличчям.