Знову і знову ми проїздили повз leiter-wagon, звичайну селянську підводу з довгими гнучкими вертебрами, що допомагають їй якнайм’якше долати вибоїни. На ній сиділа купка селян, які верталися додому, чехи у білих і словаки у гаптованих на строкатий лад тужурках з овечої шкіри. Останні тримали сокири з дуже довгими списоподібними держаками. І що насувався вечір, то холод проймав чимраз більше, і дедалі густіші сутінки, здавалося, розчинялися у пітьмі тіней ялинок, дубів, беріз і сосон, накриваючи долини, що тяглися поміж горами. А наш шлях лежав через перевал; тут і там на землі, вкритій залишками снігу, стояли темні ялиці. Іноді, коли наш шлях заглиблювався в соснові ліси, здавалося, що темрява насувається на нас знизу вгору величезною сірою масою дерев, справляючи аж надто моторошне і похмуре враження, яке відбивалося на думках, і зловісні образи, народжені ще раніше ввечері, коли хмари у світлі призахідного сонця раптом перетворилися на якихось привидів, що їх несе вітер над Карпатськими долинами. Іноді гори були такі круті, що попри те, що наш кучер поспішав, коні йшли поволі. У мене виникало бажання зійти і рушити поруч, як ми це робимо у нас, але візник нічого й чути про це не хотів. «Ні, ні, — казав він, — тут вам не місце для гульні. Тут надто люті собаки». А потім докинув, озираючись навсібіч, аби вловити хай де схвальну посмішку — певно, хотів покепкувати з мене: «На вас і так чекає чимало клопотів, перш ніж ви ляжете спати». Він зупинився лише одного разу, аби засвітити ліхтарі.

Коли насунулася сіра пітьма, серед пасажирів виникло певне пожвавлення, вони заходились одне по одному звертатися до нього, благаючи прискоритися. Той нещадно бив коней своїм довгим батогом і підбадьорював дикими криками, намагаючись примусити тварин налягти на ноги. Крізь темряву я міг бачити щось на кшталт плям сірого світла попереду нас, ніби поміж гір була розщелина. Пасажири розбурхалися ще більше. Божевільний екіпаж трусився на величезних ресорах, його гойдало, мов човен у шторм. Я мусив триматися, щоб не впасти. Дорога виразно повела нас угору, тим часом ми і далі неслися вперед. А потім здалося, наче гори насуваються на нас звідусіль, аби присмирити нас, — ми в’їздили до ущелини Борго. Один по одному попутники пропонували мені подарунки і робили це з таким серйозним виглядом, що я просто не міг відмовитися. Це, звісно, була якась дивна і особлива доброта, але кожен дарував від усього серця, з добрим словом і благословенням, роблячи при цьому ті ж таки дивні жести, що їх я вже бачив біля корчми в Бистриці: схрещені пальці — знак, що захищає від диявольських очей. Потім, коли ми помчали далі, кучер нагнувся вперед, а пасажири, перехилившись по обидва боки екіпажу, силкувалися щось розгледіти у темряві. Вочевидь, мало статись або очікувалося щось неймовірне, проте скільки я не допитувався в інших пасажирів, ніхто так і не дав мені зрозумілого пояснення. Цей стан збудження тривав недовго. Нарешті ми побачили перед собою кінець ущелини й опинилися на її східному боці. Там стояла темрява, над головою купчилися хмари, а у повітрі зависло важке гнітюче відчуття, що ось-ось ударить грім. Здавалося, що гірське пасмо розділяло дві атмосфери, і зараз ми вступили у громову. Я почав вдивлятися у темряву, виглядаючи коляску, яку мав прислати по мене граф. Щомиті я сподівався побачити у мороці вогні ліхтарів, але навколо була суцільна тьма. Єдиним джерелом світла були ліхтарі, що погойдувалися на нашому екіпажі, відбиваючи розсіяне світло, у якому наші загнані коні здавалися білими хмарами. Тепер ми бачили піщану дорогу, що білою стрічкою лежала перед нами, але не було жодної ознаки, що десь є бодай якийсь транспортний засіб. Полегшено зітнувши, пасажири посідали на свої місця, і я, далебі, ще більше розчарувався. Я вже почав метикувати, як же краще мені вчинити, коли кучер, глянувши на свій годинник, сказав щось решті пасажирів, але що саме, я ледве розчув, бо сказано це було так тихо і таким низьким тоном, що можна тільки здогадуватися, про що йшлося. Гадаю, він сказав щось на кшталт: «Лишилося менше години», — а потім обернувся до мене і мовив німецькою, гіршою за мою:

— Тут немає ніякої коляски. Герр не сподіватися на це. Він слід їхати в Буковина і повертатися завтра або за день, краще за день.

Поки він говорив, коні почали дико іржати і хропіти, пориваючись кинутися вперед, так що кучерові доводилося щосили їх тримати. Потім, під крики селян, які, як зазвичай, почали хреститися, позаду нас спинилася коляска, запряжена четвериком. Наздогнавши нас, вона зупинилася поруч. Коли світло наших ліхтарів вихопило її з темряви, я розгледів, що вороні коні, запряжені у неї, були благородної породи. Ними правив високий чоловік із довгою коричневою бородою, у великому чорному капелюсі, який, схоже, достоту мав ховати від нас його обличчя. Коли він обернувся до нас, я помітив лише блиск його дуже яскравих очей, які у світлі ліхтарів здалися червоними. Він сказав, звернувшись до нашого кучера:

— Щось ти сьогодні раненько, мій друже.

А той, затинаючись, пробурмотів:

— Герр англієць дуже поспішав.

На що незнайомець відказав:

— Гадаю, саме тому ти запропонував йому їхати до Буковини. Мене не піддуриш, друже мій. Надто вже багато мені відомо, а коні мої надто швидкі.

Він говорив посміхаючись. Коли світло ліхтаря впало на його обличчя, я побачив, що у нього твердий рот із яскравими червоними губами і гострі на вигляд зуби, білі, немов слонова кістка. Один з моїх попутників прошепотів іншому рядок із «Ленора» Бюрґера:

«Denn die Todten reiten Schnell» — «В мертвих подорож швидка».

Незнайомець, вочевидь, почув ці слова, бо лише зиркнув і посміхнувся. Пасажир відвернувся від нього, водночас схрестивши два пальці.

— Віддайте мені багаж герра, — сказав візник, і мої сумки миттю перебралися у коляску. А що коляска була закрита, то візник простягнув мені руку, щоб допомогти сісти в неї. Його рука немов залізними лещатами стиснула мою. Напевно, ця людина мала неймовірну силу.

Без жодного слова він смикнув повіддя, коні розвернулися, і ми розтанули у темряві перевалу. Коли я озирнувся, то побачив у світлі ліхтарів поштової карети коней, які, форкаючи, випускали пару з ніздрів, і навпроти них фігури моїх колишніх попутників, які хрестилися. Потім кучер, хвиснувши бичем, крикнув на коней, і вони помчали назад, до Буковини. Щойно ми занурилися у пітьму, я відчув дивний холод, і мене дивним чином посіла самотність. У мене на плечах була накидка, на колінах лежав плед, а кучер кинув бездоганною німецькою:

— Сьогодні прохолодна ніч, mein Herr,[2] і мій господар, граф, наказав мені подбати, щоб вам було зручно. Якщо хочете, дістаньте з-під сидіння флягу зі сливовицею (щось на зразок нашого бренді, тільки зі сливи).

Я не хотів, але все одно було приємно знати про наявність тут звичних для мене речей. Я почувався трохи дивно, але не перелякано. Я не можу добрати слів, аби описати свій стан, і звинувачую в усьому невідомість, що її приховувала моя нічна мандрівка. Коні перейшли на алюр, потім ми повернули і поїхали іншою прямою дорогою. Мені здалося, що ми кружляємо навколо однієї й тієї ж таки місцини, тому я запам’ятав одне помітне місце, і згодом моя здогадка підтвердилася. Я хотів був запитати в кучера, що все це означає, але побоявся, бо подумав, що там, де я зараз перебуваю, жоден протест не матиме ніякого наслідку, крім затримки.

Знову і знову все повторювалося, мені стало цікаво, скільки ж це триває, я запалив сірник і в світлі його полум’я глянув на годинник. Була за кілька хвилин північ. Це мене вразило: як-не-як, я гадав, що перебільшую загальні забобони щодо опівночі через власні враження. З хворобливим відчуттям неспокою заходився я чекати, що ж буде далі.

Потім, ген-ген унизу, на фермі, завив якийсь собака, та й ще так протяжно і несамовито, нібито від страху. Це виття підхопив інший пес, а потім іще один, і ще. У темряві ночі мені здавалося, що це дике виття, підхоплене вітром, лунає над усією країною.