Я не побачив жодних ознак іншого входу. Кожне вікно, кожні двері були зачинені і замкнені, і я, збитий з пантелику, повернувся на ґанок. Щойно я там опинився, як почув стрімке цокання кінських копит. Вони зупинилися біля воріт, і за кілька секунд я побачив Ван Гелсінґа, що мчав стежкою. Побачивши мене, він задихаючись запитав:
— То це був ти, той, хто щойно прибув? Як вона? Ми спізнилися? Ти не отримав телеграми?
Я як міг стисло і зв’язно відповів йому, що отримав його телеграму лише сьогодні рано-вранці й, не гаючи ані хвилини, прибув сюди, й ось тепер ніяк не можу потрапити в дім. Він замовк на мить, а потім, знявши капелюха, з сумом промовив:
— Тоді боюся, що ми запізнилися. На все воля Божа!
І з притаманною йому енергійністю він провадив:
— Ходімо. Якщо тут немає жодного відкритого шляху, аби потрапити всередину, то зробимо його самі. Час для нас — найдорожчий за все.
Ми пішли до задньої стіни дому, куди виходили кухонні вікна. Професор дістав маленьку хірургічну пилку зі своєї валізи і передав мені, вказуючи на залізні засуви на вікнах. Я одразу ж узявся до роботи і незабаром розпиляв три з них. Потім за допомогою довгого тонкого ножа ми відтягнули кріплення віконної рами і відчинили вікно. Я допоміг професору залізти у вікно, а потім рушив і сам за ним. На кухні й у кімнаті для слуг, розташованій поруч, не було ні душі. Проходячи коридором, ми перевіряли усі кімнати, й у їдальні у бляклому світлі, яке проникало крізь віконниці, ми побачили чотирьох жінок, служниць, які лежали на підлозі. Не було потреби пересвідчуватися, чи вони мертві, бо їхнє тяжке дихання і різкий запах опію у приміщенні не залишали жодних сумнівів щодо їхнього стану.
Ми з Ван Гелсінґом обмінялися поглядами, і вийшовши з їдальні, він сказав:
— Ми пізніше займемося ними.
Потім ми піднялися до кімнати Люсі. Секунду чи дві ми стояли під дверима і дослухалися, але не почули ані звука. З білими обличчями і тремтячими руками ми тихенько відчинили двері й увійшли до кімнати.
Як описати те, що ми побачили? На ліжку лежали дві жінки, Люсі та її матір. Старша жінка лежала з протилежного боку від нас і була накрита білим простирадлом, краї якого відкинуло протягом з вікна, відкриваючи бліде обличчя з відбитком страху в очах. Біля неї лежала Люсі з білим обличчям, яке спотворювала ще гірша гримаса страху. Квіти, які були у неї на шиї, ми знайшли на грудях її матері. Горло було оголене, на ньому виділялися дві маленькі ранки, які ми помітили ще раніше, але на око вони мали жахливо білий колір — їх ніби хтось роздер. Професор мовчки нахилився над ліжком, майже торкаючись головою грудей бідолашної Люсі. Він швидко повернувся голову, ніби прислуховуючись, зірвався на ноги і загукав:
— Ще не пізно! Скоріше! Скоріше! Принесіть мені бренді!
Я помчав сходами вниз і повернувся з бренді, понюхавши його і перевіривши на смак, бо воно теж могло бути отруєним, як і херес у карафці, яку я знайшов на столі. Служниці досі глибоко дихали, але неспокійно, тому я подумав, що наркотик уже ось-ось вийде. Я не залишився, щоб пересвідчитися в цьому, а повернувся до Ван Гелсінґа. Він натер бренді, як і минулих разів, губи і ясна Люсі, її зап’ястки і долоні та сказав мені:
— Все, що можна було зробити на даний час — зроблено. А ти розбуди тим часом служниць, нехай розпалять вогонь і приготують гарячу ванну. Ця бідолашна душа майже така ж холодна, як і її мати. Перш ніж щось робити із нею, ми маємо її зігріти.
Я одразу ж пішов виконувати його доручення і легко розбудив трьох служниць. Четверта була зовсім юною дівчиною, тому наркотик подіяв на неї особливо сильно. Я підняв її, переклав на диван і залишив спати далі.
Інші ж спочатку були вражені, та коли до них повернулася пам’ять, заходилися лементувати й істерично ридати. Однак я суворо поставився до них і наказав замовкнути. Я сказав їм, що одне життя ми вже втратили, і якщо вони зволікатимуть, то втратимо ще й міс Люсі. В сльозах і з голосінням вони взялися до роботи: розпалили вогонь і нагріли воду. На щастя, паровий котел був повний, тому гарячої води не бракувало. Ми наповнили ванну і помістили туди Люсі. Коли ми розтирали її кінцівки, хтось постукав у двері. Одна зі служниць побігла відчиняти, поспішно накинувши на себе якийсь верхній одяг. Незабаром вона повернулася і прошепотіла нам, що прибув якийсь джентльмен із посланням від містера Голмвуда. Я запропонував їй просто сказати йому, щоб зачекав, бо зараз ми не можемо ні з ким спілкуватися. Вона вийшла, щоб передати це посланцю, а я з головою занурився у нашу роботу й начисто забув про нього.
Ніколи в житті я не бачив професора за роботою таким страшенно серйозним. Я знав, так само як і він, що це була затята боротьба зі смертю, і я сказав про це йому. Він відповів мені так, що я нічого не втямив, але при цьому зробив дуже суворе обличчя:
— Якби це був кінець, я би зупинився на тому, що вже зроблено, і дозволив би їй опочити з миром, бо не бачив би ніякої можливості для неї вижити.
І він заходився розтирати її ще енергійніше, якщо це можливо.
Незабаром ми обидва зауважили, що гаряча вода потроху діє на неї. Прослуховуючи стетоскопом, ми почули, що серце Люсі забилося трохи відчутніше, стало помітно, що її легені запрацювали. Обличчя Ван Гелсінґа майже посвітлішало. Коли ми дістали її з ванної і загорнули у гаряче простирадло, щоб висушити тіло, він сказав мені:
— Перший виграш — наш! Ставимо шах королю!
Ми перенесли Люсі до іншої кімнати, яку для неї приготували, і, поклавши дівчину на ліжко, залили їй у рот трохи бренді. Я помітив, що Ван Гелсінґ пов’язав на шиї бідолашної тонку шовкову хустинку. Вона досі була непритомна і вигляд мала поганий, гірший, ніж коли-небудь за весь цей час.
Ван Гелсінґ покликав одну з жінок і сказав їй залишитися біля Люсі й не зводити з неї очей, поки ми не повернемося, потім кивком голови дав мені знак вийти з кімнати.
— Треба порадитися, що робити далі, — сказав він, коли ми спускалися сходами. В холі він відчинив двері в їдальню, ми увійшли досередини, і він щільно зачинив за нами двері. Ставні були відхилені, але штори спущені з тою повагою до смерті, якої британські жінки нижчої верстви завжди суворо дотримуються. У кімнаті царювала напівтемрява. Але нам це не заважало. Суворість Ван Гелсінґа викликала в мене подив. Вочевидь, якась думка мучила його, тому я просто чекав якийсь час, поки він заговорить, і він сказав:
— Що нам зараз робити? До кого звернутися по допомогу? Ми маємо зробити ще одну трансфузію крові, і якомога швидше, бо година зволікання може коштувати життя бідолашній дівчинці. Ти виснажений. Я також. Довіритися тим жінкам я боюся, навіть якщо вони матимуть хоробрість пристати на наше прохання. Як нам знайти того, хто б погодився надати їй свою кров?
— А як щодо мене?
Голос пролунав з дивану, що стояв біля протилежної стіни кімнати; коли я впізнав його за інтонацією в мене полегшало на серці, бо це був Квінсі Моріс.
Спочатку на обличчі Ван Гелсінґа відбився гнів, але потім, коли я скрикнув: «Квінсі Моріс!» — і кинувся до нього з розпростертими обіймами, воно пом’якшало, в очах зблиснула радість.
— Яким вітром ти тут? — спитав я, коли ми обійнялися.
— Через Арті.
Він простягнув мені телеграму: «Три дні нічого не чути від Сьюарда. Страшенно хвилююсь. Приїхати не можу. Батько в тому самому стані. Напиши, як Люсі. Не зволікай. Голмвуд».
— Гадаю, я приїхав у слушний час. Ти ж знаєш, що мені достатньо просто сказати, що робити.
Ван Гелсінґ ступив вперед, узяв його за руку і, дивлячись йому просто в очі, мовив:
— Кров відважного чоловіка — це найкраща річ на землі для жінки, яка опинилася в небезпеці. Ви справжній чоловік, у цьому немає жодних сумнівів. Отже, хай диявол і працює щосили проти нас, але Бог посилає нам людей, коли вони нам потрібні.
І знову ми пережили цю жахливу операцію. Не хочу застановлятися на подробицях. У Люсі був жахливий струс, і він вплинув на неї більш ніж раніше, бо її вени втратили величезну кількість крові, й тіло її не реагувало на операцію так, як раніше. Було боляче дивитися і слухати, як вона вертається до життя. Однак діяльність і серця, і легенів поліпшилася. Ван Гелсінґ зробив їй підшкірну ін’єкцію морфію. Як і раніше, це мало позитивний ефект. Її непритомність перейшла у глибокий сон. Професор чергував біля неї, поки я, спустившись сходами разом із Квінсі Морісом, відправляв служницю розплатитися з одним із кебменів, які чекали надворі.
