— Але навіщо це взагалі робити? Дівчина мертва. Навіщо калічити її нещасне тіло без потреби? І якщо немає необхідності робити розтин, бо від нього не буде жодної користі ні їй, ні нам, ні науці, навіщо робити це? Це жахливо!
Перш ніж відповісти, він поклав руку мені на плече і сказав дуже м’яко:
— Друже Джон, мені шкода твого бідолашного серця, що обливається кров’ю, і я люблю тебе за це ще більше. Якби я міг, я би завдав би весь тягар на плечі собі замість тебе. Проте є речі, про які ти нічого не знаєш, але дізнаєшся з часом, і повір мені, знати про них дуже неприємно. Джоне, дитя моє, ти був мені другом упродовж багатьох років, скажи, хіба коли-небудь я робив щось, не маючи на це вагомої причини? Я міг помилятися, бо я лише людина, але я завжди вірив в усе, що чинив. Хіба не це було причиною того, що ти покликав мене, коли сталася велика біда? Так! Хіба ти не був здивований і нажаханий тоді, коли я не дозволив Артурові поцілувати свою кохану, хоча вона вмирала, і відштовхнув його з усієї сили, на яку був здатний? Так! А ще ти бачив, як вона була вдячна мені за це, вдячність була у її вмираючих очах, і в голосі також, і пересиливши свою слабкість, вона поцілувала мою стару загрублу руку і благословила мене, хіба не так? Так! Ти чув, як я присягнувся їй, хіба вона цьому не зраділа? Так!
І зараз я маю дуже вагому причину для того, щоб зробити те, що запланував. Ти довіряв мені багато років. Ще кілька тижнів тому, коли відбувалося дещо дивне, ти міг би засумніватися, але ти довіряв мені. Вір мені, друже Джон, і зараз, лишилося небагато. Якщо ти мені не довіряєш, тоді я змушений буду розповісти тобі все, що думаю, але краще від цього не буде. І поки я працюю, або працюватиму, немає значення, чи довіряє мені мій друг, чи ні, бо я все одно працюватиму, але з тяжким серцем, і почуватимуся таким одиноким, бо потребуватиму підтримки і мужності, яка тільки є в цілому світі!
Він трохи помовчав і урочисто закінчив:
— Друже Джон! Для нас настали дивні й водночас жахливі часи. І нехай хоча б один із нас успішно завершить розпочату нами справу! Скажи, ти довірятимеш мені?
Я взяв його за руку і пообіцяв, що довірятиму. Я тримав двері своєї кімнати відчиненими, поки він не дійшов до себе і не зачинив дверей. Я стояв нерухомо і дивився, як одна з покоївок мовчки пройшла по коридору. Вона була спиною до мене, тому не побачила мене й увійшла до кімнати, де лежало тіло Люсі. Я був зворушений. Відданість трапляється так рідко, і ми дуже вдячні тим, хто добровільно проявляє її щодо тих, кого ми любимо. Тут була бідолашна дівчина, яка зазнала страху, що природно, коли людина зіштовхується зі смертю, але попри це пішла сама наглянути за труною своєї господині, яку любила, щоб та не почувалася самотньою, спочивши вічним сном.
Напевно, я спав довго і міцно, бо було дуже ясно, коли Ван Гелсінґ розбудив мене, зайшовши до моєї кімнати. Наблизившись до мене, він сказав:
— Більше немає потреби діставати хірургічні ножі. Ми не робитимемо операції.
— Чому ні? — спитав я. Я був надзвичайно здивований цим після того, що він казав мені минулого вечора.
— Тому що, — сказав він суворо, — це запізно чи зарано. Дивись! — він тримав у руках маленький золотий хрестик. — Це вкрали минулої ночі.
— Як украли? — запитав я. — Але ж ви тримаєте його у руках?
— Тому, що я відібрав його у жалюгідної особи, що вкрала його, у жінки, яка пограбувала мертвих і живих. Її, звісно, буде покарано за злочин, але не мною. Вона навіть не усвідомлює, що накоїла, і таким чином не знає, що вона не просто вкрала, а вчинила дещо гірше. А зараз нам залишається лише чекати.
Із цими словами він вийшов, залишивши мене сушити голову над новою загадкою.
До полудня час сумно тягнувся, але у полудень прийшов повірений у справах містер Маркванд із компанії «Гоулмен, сини, Маркванд і Ліддердейл». Він був життєрадісною людиною і дуже добре розумівся на тому, що ми маємо робити, і взяв на себе всі наші дрібні клопоти. Під час обіду він розказав нам, що місіс Вестенра вже деякий час чекала на раптову смерть, бо мала хворе серце, і привела всі свої справи до ладу. Він повідомив нам, що за винятком певної власності батька Люсі, що за браком прямих спадкоємців відійде дальнім родичам по батьківській лінії, все майно, рухоме й нерухоме, успадкує одноособово Артур Голмвуд. Повідомивши нам це, він провадив:
— Щиро кажучи, ми зробили все від нас залежне, щоб уникнути такої передачі за заповітом, і вказали місіс Вестенра на певні додаткові обставини, які можуть залишити її дочку без жодного пенні або позбавити її можливості вільно розпоряджатися майном, перебуваючи у матримоніальному союзі. Насправді ми так тиснули на неї щодо цього питання, аж майже дійшло до зіткнення інтересів, коли вона запитала нас, згодні ми чи не згодні підготувати документи для її заповіту. Звісно, ми не мали альтернативи і погодилися. Принципово ми були праві, і в дев’яносто дев’ятьох випадках зі ста переконувалися в цьому, бо події розгорталися саме так, як ми і передбачали.
Щиро кажучи, у цьому разі я мушу визнати, що інша форма успадкування її майна була би нездійсненною. Якби через її передчасну смерть її дочка вступила у володіння і пережила би свою матір бодай на п’ять хвилин, її майно за відсутності заповіту (а скласти заповіт за даних обставин було б неможливо) трактувалося б як спадок, що залишився без заповіту, а за таких обставин лорд Годалмінґ, незважаючи на те, яким би близьким другом він не був, не мав би підстав заявити свої права на спадок. А інші спадкоємці — далекі родичі — навряд чи поступилися б своїми правами цілком сторонній людині через сентименти. Запевняю вас, панове, я дуже задоволений, що все склалося саме так, цілковито задоволений.
Він був гарним чоловіком, але його радощі з приводу такої дрібниці, в якій він був професійно зацікавлений, на тлі такої великої трагедії виразно свідчили про товстошкірість.
Він не затримався надовго, але пообіцяв, що зазирне сюди за день, щоб побачитися з лордом Годалмінґом. Хай там як, але його приїзд певною мірою заспокоїв нас, бо ми упевнилися в тому, що у своїй роботі не зіштовхнемося з ворожим неприйняттям. Ми очікували на Артура о п’ятій годині, тому незадовго до п’ятої встигли навідатися до усипальні. Ця кімната виправдовувала свою назву: в ній-бо лежали нині і мати, і дочка. Працівник бюро ритуальних послуг впорався зі своєю роботою якнайкраще, розташувавши у кімнаті своє ритуальне начиння. Щойно опинившись у цьому місці, ми одразу ж відчули гнітючий траурний смуток у наших душах.
Ван Гелсінґ наказав надати кімнаті колишнього вигляду, пояснивши це тим, що незабаром приїде лорд Годалмінґ і йому буде й без того надто боляче перебувати у цій кімнаті й бачити свою наречену.
Працівник бюро ритуальних послуг, здавалося, був уражений власною дурістю і відновив попередній вигляд кімнати. Тепер її вигляд не відрізнявся від того, який вона мала минулої ночі. Отже, ми зробили все можливе, щоб Артур уникнув нового потрясіння.
…Бідолашний хлопець! Він здавався безнадійно сумним і розбитим. Під тиском хвилі емоцій, яких йому довелося пережити, в ньому навіть якось поменшало його рішучої мужності. Я знаю, що він був щиро і віддано прив’язаний до свого батька, і втратити його, а надто у цей час, було дуже боляче для нього. Зі мною він був, як завжди, щирий, а з Ван Гелсінґом дуже ввічливий. Але мені було боляче дивитися, як щось усередині тисне на нього. Професор також помітив це і подав мені знак піднятися сходами разом із ним. Я так і вчинив і вже збирався залишити його перед дверима кімнати, бо відчував, що він хоче зостатися із нею наодинці, як він узяв мене за руку і ввів у кімнату. Він захрипло сказав:
— Ти також кохав її, старий. Вона все розповіла мені, і в її серці ти залишився найдорожчим другом. Я не знаю, як тобі віддячити за все, що ти зробив для неї. Я не можу звикнути…
Він раптово урвав мову і, обійнявши мене за плечі, залився сльозами у мене на грудях.