Тепер усе розпочалося наново, і чим закінчиться, відомо одному Богові. Думаю, Ван Гелсінґ вважає, що теж знає, чим усе закінчиться. Але він просто хоче розпалити мою цікавість. Учора він поїхав до Ексетера і залишився там на ніч. Він повернувся сьогодні близько пів на шосту, майже увірвавшись до кімнати і пхнувши мені в руку вчорашню вечірню «Вестмінстерську газету».

— Що ти про це думаєш? — спитав він, стоячи переді мною і заклавши руки за спину.

Я проглянув газету, справді не розуміючи, про що саме йдеться, але він забрав її в мене і вказав на статтю, в якій писалося про дітей, викрадених у Гемпстеді. Це ні про що мені не говорило, аж поки я не дійшов до того місця, де згадувалися маленькі ранки на шиї в тих дітей. Якась думка промайнула у мене в голові, і я звів очі на професора.

— Отже? — спитав він.

— Так само, як і в бідолашної Люсі.

— І яка твоя думка з цього приводу?

— Просто ці випадки мають дещо спільне. Їй завдало шкоди те саме, що й їм.

Його відповідь прозвучала не зовсім зрозуміло для мене:

— Певною мірою ти маєш слушність, але не зовсім.

— Що ви маєте на увазі, професоре? — спитав я. Я не був схильний сприймати його слова серйозно, бо ті чотири дні відпочинку і звільнення від тривоги після всього, що нам довелося пережити, дозволили мені відновити сили і повернули добрий гумор. Але, побачивши його обличчя, я наче протверезів. Ще ніколи, навіть у години відчаю з огляду на стан бідолашної Люсі, він не мав такого суворого вигляду.

— Поясніть мені, — попросив я, — я не можу сформулювати певну думку, не знаю, що й думати, мені бракує інформації, щоб висловити якесь припущення.

— Ти хочеш сказати мені, друже Джон, що не маєш жодної гадки, від чого померла бідолашна Люсі? І це після всіх натяків, які я робив, після всіх подій, які відбулися?

— Нервові струси були викликані великою втратою крові.

— А яким чином вона втрачала кров?

Я похитав головою. Він підійшов і сів на диван біля мене, а тоді повів далі:

— Ти розумна людина, друже Джоне. Ти добре снуєш думки, ти сміливий душею і водночас занадто розсудливий. Ти не дозволяєш своїм очам бачити, а вухам чути, і все, що виходить за рамки твого повсякденного життя, не може мати права на існування в реальному житті. Ти можеш припустити існування речей, які перебувають поза межами твого розуміння, й існування людей, які можуть бачити те, що решті не дано? Існують речі давні й не дуже, які звичайні люди не можуть розгледіти, бо знають — чи вважають, буцімто знають, — що такого бути не може. О, помилка нашої науки полягає в тому, що вона прагне все пояснити, а якщо чогось не може пояснити, тоді заявляє, що цього не існує. Але день у день ми бачимо, як навколо з’являються нові погляди, які проголошують про свою новизну, а насправді беруть початок у сивій давнині — вони лише претендують на новизну, як-от «привид опери». Я гадаю, ти не віриш у перетворення тіл? Ні? А в матеріалізацію? Ні? А в астральні тіла? Ні? А як щодо читання думок? Теж ні? Гіпнотизм…

— А в гіпнотизм вірю, — сказав я. — Шарко[18] це дуже добре довів.

Він посміхнувся і продовжив:

— Значить, ти приймаєш це вчення, еге ж? І, звісно, розумієш, як, діючи згідно зі вченням великого Шарко, можна потрапити у душу кожного пацієнта з метою впливу на неї. Ні? Тоді, друже Джон, чи можу я припустити, що ти просто приймаєш сам факт його існування? Ні? Тоді поясни мені, людині, що вивчає мозок, як же ти можеш приймати існування гіпнотизму — і заперечувати можливість читання думок? Дозволь мені сказати тобі, друже мій, що зараз у галузі електрики зроблено такі відкриття, які вважали би нечистою силою самі винахідники електрики, а якби ці винахідники зробили свої відкриття набагато раніше, їх спалили б на вогнищі, як чаклунів. У житті завжди є місце для таємниць. Як так сталося, що Мафусаїл прожив дев’ятсот років, старий Парр сто шістдесят дев’ять, а наша бідолашна Люсі, якій перелили кров чотирьох чоловіків, не прожила і дня? Якби вона змогла прожити довше на один день, ми би врятували її. Ти знаєш про всі загадки життя і смерті? Ти можеш сказати, використовуючи свої знання з порівняльної анатомії, чому одним людям притаманні тваринні інстинкти, а іншим — ні? Ти можеш сказати мені, чому один павучок виростає маленьким і невдовзі гине, в той час як знайшовся інший великий павук, який жив століттями в башті старовинної іспанської церкви і невпинно ріс, аж випив усю оливу з церковних лампад? Ти можеш мені сказати, чому в Пампасах і ще десь існують кажани, які прилітають уночі, прокушують вени великій рогатій худобі й коням і висмоктують із них усю кров до останньої краплі? А як ти поясниш той факт, що на островах у західних морях зустрічаються кажани, що цілими днями висять на деревах, і ті, кому доводилося бачити їх, пишуть про велетенські горіхи чи плоди? Коли матроси змушені лягати спати на палубі через задуху в кают-компанії, вони злітаються до них, а під ранок на палубах знаходять мертвих людей, знекровлених, як міс Люсі. Як ти це поясниш?

— О, заради Бога, професоре! — вигукнув я, підскочивши, — чи не хочете ви сказати, що Люсі знекровив кажан, і це сталося тут, у Лондоні, коли надворі дев’ятнадцяте століття?

Він зробив знак рукою, щоб я помовчав, а сам правив далі:

— Ти можеш пояснити мені, чому черепахи живуть довше за цілі покоління людей, чому слони можуть пережити цілі династії, і чому папуга помирає лише в разі, якщо на нього нападе кішка чи собака? Ти можеш сказати мені, чому люди в усі часи і в різних країнах завжди вірили в існування чоловіків і жінок, що не можуть померти? Науці відомі факти, що жаби, замуровані у скелях, могли прожити тисячі років. Поясни мені історію з індійським факіром. Він-бо наказав себе убити і поховати, тоді труну його забили цвяхами, а на могилі посіяли кукурудзу, вона достигла, її врожай зібрали і знову засіяли, і знову зібрали, а потім прийшли люди, розкопали могилу, зняли віко з труни і побачили в ній індійського факіра, і він не мертвий, він піднімається з труни і повертається до життя серед людей?

Тут я його урвав. Я був спантеличений. Він так перевантажив мій мозок переліком природних явищ і можливістю неможливого, що мій мозок просто палав вогнем. У мене склалося враження, що він читає лекцію, як робив це колись давно, викладаючи в Амстердамі. Але він наводив усі ці приклади для того, щоб підштовхнути мене до певної думки, яка весь час крутилася у мене в голові. Але я ніяк не міг вловити її без його допомоги і тому сказав:

— Професоре, дозвольте мені знову стати вашим улюбленим студентом. Скажіть мені основні тези, щоб я міг застосувати свої знання, поки ви продовжуватимете. Бо зараз я кидаюся з одних крайнощів ув інші, неначе божевільний, і не бачу жодного логічного пояснення. Я почуваюся, як новачок, який заблукав на болоті в туман і наосліп стрибає з однієї купинки на іншу, не маючи й гадки, куди слід іти.

— Вдале порівняння, — відзначив професор. — Гаразд, я скажу тобі. Моя теза така: я хочу, щоб ти вірив мені.

— Вірив у чому?

— Вірив, коли йдеться про те, в що ти не віриш. Дозволь навести тобі приклад. Якось я почув від одного американця таке визначення поняття віри: це те, що змушує нас вірити у речі, які, як ми знаємо, не можуть бути правдою. І я керуюся цим визначенням. Він мав на увазі, що нам слід виявляти широту поглядів і не дозволяти, щоб маленька правда могла затьмарити велику істину, як через маленький камінець може зійти з рейок цілий потяг. Спочатку нам відкрилася маленька частина правди. Гаразд! Ми прийняли її, оцінили, але все одно не повинні вважати її універсальною істиною.

— То, значить, ви не хочете, щоб завчасне розкриття істини викликало у мене упереджене ставлення до деяких дивних явищ. Я правильно зрозумів ваш урок?

— О, ти досі мій найулюбленіший учень. Ти вартий того, щоб я навчав тебе. А тепер, якщо ти хочеш зрозуміти, то маєш зробити перший крок до розуміння. Як я бачу, ти вважаєш, що ті маленькі проколи на дитячих шиях залишила та ж сама істота, яка винна у смерті міс Люсі?

вернуться

18

Жан-Мартен Шарко (1825–1893) — французький лікар-психіатр, учитель Зиґмунда Фройда, фахівець із неврологічних хвороб, засновник нового вчення про психогенну природу істерії.