— Тихіше! В коридорі хтось є!

Я тихо підвівся і, перетнувши кімнату, обережно прочинив двері.

Просто перед дверима, розтягнувшись на матраці, лежав містер Моріс із розплющеними очима. Він подав мені знак мовчати і прошепотів:

— Тихо! Лягайте в ліжко. Все гаразд. Один із нас зоставатиметься тут цілу ніч. Ми не залишимо монстру жодних шансів!

Його вигляд і рішучий жест виключали будь-які заперечення, тож я повернувся до Міни і розказав їй про все. Вона зітхнула, і на її змученому блідому обличчі промайнула ледь помітна усмішка. Обнявши мене руками, Міна розчулено сказала:

— Дякую тобі, Боже, за цих відважних чоловіків!

І, зітхнувши, вона знову відкинулася на ліжко і заснула. Я ж пишу зараз, бо не можу спати, хоча мушу спробувати знову.

4 жовтня, ранок

Мене знову вночі розбудила Міна. Цього разу ми обидва спали добре, бо коли прокинулися, вже ось-ось мало розвиднітися, і все довкола набуло сірої барви; вікна перетворилися на видовжені овали, а полум’я газового ріжка нагадувало радше пляму, ніж диск світла.

— Піди і поклич професора, — квапливо сказала Міна. — Мені потрібно бачити його негайно!

— Чому? — спитав я.

— У мене є ідея. Гадаю, вона сяйнула і дозріла в моїй голові вночі так, що я цього не знала. Професор має загіпнотизувати мене, перш ніж розвидниться, і після цього я зможу говорити. Ходи скоріше, любий, часу обмаль!

Я підійшов до дверей. На матраці лежав доктор Сьюард. Побачивши мене, він скочив на ноги.

— Що-небудь сталося? — з тривогою запитав він.

— Ні, — відповів я, — але Міна негайно хоче бачити доктора Ван Гелсінґа.

— Я його покличу, — мовив доктор Сьюард і поквапився до професорової кімнати.

Хвилини за дві-три з’явився Ван Гелсінґ, вдягнений у халат, а містер Моріс і лорд Годалмінґ тим часом розпитували доктора Сьюарда. Варто було Ван Гелсінґові побачити усмішку на обличчі Міни, як занепокоєння на його виду теж поступилося місцем усмішці. Потерши руки, він мовив:

— О люба мадам Міно, це таки зміна на краще. Погляньте, друже Джонатан, до нас повернулася наша колишня мадам Міна! — і, обернувшись до неї, він весело сказав: — Що я можу для вас зробити? Адже недаремно ви покликали мене у такий час?

— Я хочу, щоб ви загіпнотизували мене, — відповіла Міна. — Я відчуваю: якщо ви зробите це до світанку, я зможу вільно говорити. Не гайте часу!

Без зайвих слів професор звелів їй сісти на ліжко. Стоячи перед нею, він заходився робити руками паси згори вниз над її головою, зосереджено втупившись у неї. Поки Міна кілька хвилин пильно дивилася на нього, моє серце стукало неначе молот, бо я відчував, що наближається якийсь переломний момент. Поступово її очі заплющилися, вона осіла і заснула. Лише завдяки тому, що груди її ледь помітно здіймалися, можна було зрозуміти, що вона жива. Професор зробив іще кілька пасів і зупинився. Я побачив, що його чоло вкрилося великими краплями поту. Міна розплющила очі, але тепер вона здавалася іншою жінкою. У нею був відсторонений погляд, а в голосі звучала сумна задумливість, що було дивом для мене. Піднісши руку на знак мовчання, професор наказав мені покликати до кімнати інших. Вони навшпиньках зайшли всередину, зачинивши по собі двері, і стали в ногах ліжка, дивлячись на Міну. Здавалося, що Міна не бачить їх. Тишу перервав Ван Гелсінґ, який заговорив із низькою інтонацією в голосі, щоб не перервати плину її думок.

— Де ви? — спитав він, тримаючись нейтральної теми.

— Я не знаю. Сон не має місця, яке може назвати своїм.

На кілька хвилин запанувала тиша. Міна сиділа нерухомо, а професор стояв перед нею, прикипівши до жінки пильним поглядом. Решта з нас ледь насмілювалися дихати. В кімнаті ставало ясніше. Не відриваючи погляду від Міни, професор подав мені знак підняти гардини. Я так і зробив; здалося, що вже настав день: червоне проміння увірвалося до кімнати, і помешканням розлилося рожеве світло. Цієї ж миті професор заговорив знову:

— Де ви зараз?

Міна заговорила ніби уві сні, але в її словах був смисл, неначе вона передавала щось. Я вже чув, як вона говорила таким тоном, коли читала мені свої стенографічні записи:

— Я не знаю. Тут для мене все чуже.

— Що ви бачите?

— Я нічого не бачу. Тут темно.

— Що ви чуєте?

Я відчув напруження в голосі професорової пацієнтки.

— Плескіт води. Вона дзюркоче, хлюпотять маленькі хвилі. Я чую їх десь ззовні.

— Отже, ви на кораблі?

Ми всі перезирнулися, намагаючись хоч щось уторопати. Ми навіть боялися думати.

Відповідь прийшла незабаром:

— О так!

— Що ви ще чуєте?

— Кроки людей, які бігають в мене над головою; скриплять троси і щось гучно бряжчить, ніби пустили якірний барабан.

— Що ви робите?

— Я спокійно лежу. О, дуже спокійно. Це схоже на смерть! — її голос затих, і вона почала дихати глибоко, як уві сні, а розплющені очі склепилися знову.

В цей час зійшло сонце і наповнило світлом кімнату. Професор поклав руки на Міні плечі й ніжно вмостив її голову на подушку. Кілька секунд вона лежала, немов спляче дитя, а потім, глибоко вдихнувши, прокинулася і здивовано роззирнулася, побачивши нас навколо себе.

— Я говорила уві сні? — це все, що вона спитала. Однак, здавалося, вона і без слів розуміє ситуацію; хай там як, вона понад усе бажала знати, про що розповідала. Професор повторив для неї весь діалог, і вона сказала:

— Тоді не можна гаяти часу! Може, ще не пізно!

Містер Моріс і лорд Годалмінґ рушили до дверей, але голос професора повернув їх назад:

— Залишіться, друзі мої. То й корабель, де б він не був, уже підняв якір у вашому величезному лондонському порту. Який із кораблів саме той, що ми шукаємо? Дякувати Богові, ми знову маємо нитку, але куди вона нас заведе, ми не знаємо. Ми певною мірою були засліплені. Засліплені поведінкою того чоловіка. Озирнувшись назад, ми бачимо те, що мусили побачити попереду, якби ми взагалі мали змогу побачити те, що мусили побачити! Сумбурне речення, чи не так? Тепер ми знаємо, що було у графа на думці, коли він підібрав гроші, не зважаючи на небезпеку чи навіть смерть від ножа Джонатана, який люто накинувся на нього. Він замислив утечу. Вслухайтеся в мої слова: ВТЕЧУ! Він усвідомив, що в нього залишилася одна-єдина скриня із землею, а його самого жене гурт чоловіків, неначе собаки лисицю, і що в Лондоні немає для нього місця. Він повантажив свою останню скриню із землею на корабель і поїхав геть із країни. Він гадає, що втече, але ні! Ми переслідуватимемо його. Кусі-кусі, як каже наш друг Артур, коли пускає по сліду своїх мисливських псів! Наш старий лис — хитрий! Такий хитрий, що й ми маємо пуститися на хитрощі. Але я теж хитрий і, гадаю, хитріший за нього. Тим часом ми можемо звести дух і розслабитись, бо між нами зараз те, що граф не схоче перетнути, і не зможе, навіть якщо й захоче, аж поки корабель не торкнеться землі, й то за тихої води. Погляньте, сонце вже зійшло, а значить, увесь день до самого заходу сонця — наш. Давайте помиємося, одягнемося і поснідаємо, бо сніданок нам необхідний. Нарешті ми можемо спокійно поїсти, адже ми більше не перебуваємо з ним на одній землі.

Міна благально глянула на нього.

— Але навіщо його шукати, коли він поїхав геть? — спитала вона.

Професор відповів їй, тримаючи за руку і гладячи її:

— Поки що не питайте мене ні про що. Коли ми поснідаємо, я відповім на всі ваші запитання.

Більше він не сказав нічого, і ми розійшлися по своїх кімнатах, щоб перевдягнутися.

По сніданку Міна повторила своє запитання. Професор десь із хвилину серйозно дивився на неї, а потім із сумом відповів:

— Тому що, люба мадам Міно, зараз більше, ніж будь-коли, ми маємо знайти його, навіть якщо задля цього нам доведеться кинутися за ним у самісіньке пекло!

Міна зблідла і ледве чутно спитала:

— Чому?

— Тому що він може прожити віки, а ви — всього-на-всього смертна жінка. І відтоді, як він залишив свої відбитки на вашому горлі, треба боятися часу.